Дивна істота, цей ніссе - у нього всього по чотири пальці на кожній руці, бо не вистачає великого. З ніссе краще дружити, бо своїми вісьмома коротенькими пальчиками він схопив якось одного силача і побив його так, що той залишився калікою на все життя. А взагалі-то ніссе не такий уже й поганий, якщо тільки, звісно, давати йому його законну кашу.

І каша з маслом не така вже й велика плата за все те, що він робить.

Жив один селянин. Він завжди сердитий був, вічно бурчав.

Якось увечері повернувся чоловік із сінокосу і почав кричати на свою дружину і всіляко її лаяти.

Нарешті він до того розійшовся, що в дружини ну всяке терпіння увірвалося. Вона сказала:

- Вічно ти незадоволений! Бурчиш, кричиш і лаєшся, як на базарі. Якщо хочеш, поміняємося роботою: я піду косити сіно, а ти залишайся, будь ласка, вдома і господарюй. Чоловік відповів:

У давнину жили на світі два брати один - багатий, інший - бідний.

Мати і батько в них померли, а перед смертю наказали їм усю спадщину порівну між собою поділити. Тільки старший брат був жадібний та й шахрай. Забрав він собі все батьківське добро, а молодшого брата ні з чим із дому прогнав.
Ось так і вийшло, що один брат як сир у маслі катався, а другий – з хліба на воду перебивався.

Колись давно, коли тролі ходили землею, наче вони тут господарі, жив у Квамі мисливець, на ім'я Пер Гюнт. Цілий рік бродив Пер Гюнт у горах, тому що в ті давні часи гори були вкриті густими лісами, а в лісах водилася всяка звірина.
І ось що трапилося з ним одного разу восени.

Скотину з лісових пасовищ давно вже відігнали вниз, у долину. Разом зі стадами пішов із гір і весь народ. 

Колись давно у містечку Вог, у Гудбранській долині, жив один бідний чоловік зі своєю дружиною. Дітей у них було так багато, що на всіх не вистачало юшка та каші. Тому старшим двом хлопчикам часто доводилося бродити з села до села, щоб заробити чи випросити собі шматок хліба.

Так, мандруючи з мішком за плечима, впізнали хлопці всі гірські доріжки та лісові стежки.

Жили собі колись чоловік із жінкою і мали вони дванадцять синів. Але найменший, коли дійшов віку, не захотів сидіти вдома.

– Піду,– каже,– в світ, може, знайду там своє щастя.

Батьки не пускали його, та хлопець усе поривався в дорогу.

– Ну йди, хай буде по-твоєму,– врешті сказали вони.