Добре було за містом! Стояло літо. На полях уже золотилося жито, овес зеленів, сіно було зметане в стоги; по зеленому лузі ходив довгоногий лелека і говорив по-єгипетськи - цією мовою він вивчився у своєї матері. За полями та лугами темнів великий ліс, а в лісі ховалися глибокі сині озера. Так, добре було за містом! Сонце висвітлювало стару садибу, оточену глибокими канавами з водою.

Навколо саду йшла жива огорожа з ліщини; за нею починалися поля та луки, де паслися корови та вівці. Посеред саду цвів трояндовий кущ; під ним сидів равлик. Вона була багата на внутрішній зміст — він містив сам себе.

— Стривайте, прийде і мій час! — сказав він. — Я дам світові дещо важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови та вівці!

Далеко-далеко, у тій країні, куди відлітають від нас на зиму ластівки, жив король. У нього було одинадцять синів і одна донька, Еліза.

Одинадцять братів-принців уже ходили до школи; на грудях у кожного красувалася зірка, а збоку гриміла шабля; писали вони на золотих дошках діамантовими грифелями й чудово вміли читати, хоч по книжці, хоч напам'ять - однаково. Відразу було чутно, що читають справжні принци! Сестриця їхня Еліза сиділа на лавочці з дзеркального скла й розглядала книжку з картинками, за яку було заплачено пів королівства.

У стручці сиділо п'ять горошин; самі вони були зелені, стручок теж зелений, ну вони й думали, що і весь світ зелений; так і мало бути! Стручок ріс, росли та горошини; вони пристосовувалися до приміщення і сиділи все в ряд.

Сонечко освітлювало і пригрівало стручок, дощ поливав його, і він робився все чистішим, прозорішим; горошинам було добре і затишно, світло вдень і темно вночі, як слід. Вони все росли та росли і все більше думали, сидячи в стручці, що час їм щось зробити.

У саду красувався трояндовий кущ, весь усипаний чудовими трояндами. В одній із них, найпрекраснішої між усіма, жив ельф, такий крихітний, що людським оком його й не розгледіти було. За кожною пелюсткою троянди в нього було по спальні; сам він був напрочуд ніжний і милий, ну точнісінько гарненька дитина, тільки з великими крилами за плечима. А який аромат стояв у його кімнатах, які красиві й прозорі були їхні стіни! То були ж ніжні пелюстки троянди.

Щоразу, як вмирає добра, добра дитина, з неба спускається божий ангел, бере дитя на руки і облітає з ним на своїх великих крилах усі його улюблені місця. На шляху вони набирають цілий букет різних квітів і беруть їх із собою на небо, де вони розквітають ще пишніше, ніж на землі. Бог притискає всі квіти до свого серця, а одна квітка, яка здасться йому милішою за всіх, цілує; квітка отримує тоді голос і може приєднатися до хору блаженних духів.