Було в однієї вдови дві доньки; одна була вродлива й працьовита, а інша - потворна й лінива. Але мати більше любила потворну й ледачу, а тій доводилося виконувати всіляку роботу і бути в домі попелюшкою.

Бідолашна дівчина мусила щодня сидіти на вулиці біля колодязя і прясти пряжу, та так багато, що від роботи в неї кров виступала на пальцях.

Десь далеко, у тридесятому царстві, жили-були чоловік із дружиною, які вже багато років бажали мати дітей; і ось нарешті дружина дістала надію.

У задній частині їхнього будинку було невелике віконце, з якого видно був чудовий сад, переповнений найкращими квітами та рослинами.

Було то в середині зими, падали сніжинки, наче пух із неба, і сиділа королева біля віконця, — рама його була з чорного дерева, — і шила королева. Шила вона, задивилась на сніг і вколола голкою палець, і впало три краплі крові на сніг. А червоне на білому снігу виглядало так гарно, що подумала вона про себе:

В одного селянина був син, такий завбільшки, як мізинець. Ішли роки за роками, а він не виростав ані на волосину.

Якось зібрався селянин орати в поле, а Мізинчик йому й каже:

— Візьміть, тату, й мене з собою.

— З собою? — здивувався батько.— Яка ж із тебе в полі користь? Ще десь загубишся. Сиди краще вдома.

Мізинчик заплакав.

Вийшли одного разу два королевича на пошуки пригод, і стали вони вести життя розгульне та розпусне, і навіть додому не поверталися.

І вирушив молодший, якого звали Дурнем, у дорогу, на пошуки братів. І ось він знайшов їх, і стали вони над ним сміятися, що надумав він своєю простотою собі в житті дорогу пробити, адже вони двоє куди його розумніші, та й то не зуміли тієї дороги знайти.

Жив колись рибалка зі своєю дружиною. Жили вони разом у бідній хатинці, біля самого моря. Рибалка виходив щодня до берега моря і ловив рибу, так він і жив, що все рибу ловив.

Ось сидів він одного разу з вудкою і все дивився на дзеркальну воду; сидів він і сидів. Раптом опустилася вудка на дно, глибоко-глибоко; став він її витягувати і витяг велику камбалу-рибу. І каже йому камбала-риба: