Дикі лебеді

Далеко-далеко, у тій країні, куди відлітають від нас на зиму ластівки, жив король. У нього було одинадцять синів і одна донька, Еліза.

Одинадцять братів-принців уже ходили до школи; на грудях у кожного красувалася зірка, а збоку гриміла шабля; писали вони на золотих дошках діамантовими грифелями й чудово вміли читати, хоч по книжці, хоч напам'ять - однаково. Відразу було чутно, що читають справжні принци! Сестриця їхня Еліза сиділа на лавочці з дзеркального скла й розглядала книжку з картинками, за яку було заплачено пів королівства.

Так, добре жилося дітям, тільки недовго! Тато їхній, король тієї країни, одружився зі злою королевою, яка не злюбила бідних дітей. Їм довелося випробувати це першого ж дня: у палаці точилися веселощі, і діти затіяли гру в гості, але мачуха замість різних тістечок і печених яблук, яких вони завжди отримували вдосталь, дала їм чайну чашку піску і сказала, що вони можуть уявити собі, наче це частування.

За тиждень вона віддала сестрицю Елізу на виховання в село якимось селянам, а минуло ще трохи часу, і вона встигла стільки наговорити королю про бідних принців, що він більше й бачити їх не хотів.

- Летіть-но подобру-здорову на всі чотири сторони! - сказала зла королева. - Летіть великими птахами без голосу і промишляйте про себе самі! Але вона не могла зробити їм такого зла, як би їй хотілося, - вони перетворилися на одинадцять прекрасних диких лебедів, з криком вилетіли з палацових вікон і понеслися над парками і лісами.
Був ранній ранок, коли вони пролітали повз хату, де спала ще міцним сном їхня сестричка Еліза. Вони почали літати над дахом, витягали свої гнучкі шиї й плескали крилами, але ніхто не чув і не бачив їх; так їм довелося полетіти ні з чим. Високо-високо злетіли вони до самих хмар і полетіли у великий темний ліс, що тягнувся аж до самого моря.

Бідолаха Еліза стояла в селянській хаті й бавилася зеленим листочком - інших іграшок у неї не було; вона проткнула в листі дірочку, дивилася крізь неї на сонечко, і їй здавалося, що вона бачить ясні очі своїх братів; коли ж теплі промені сонця ковзали по її щоці, вона згадувала їхні ніжні поцілунки.

Дні йшли за днями, один як інший. Чи колихав вітер трояндові кущі, що росли біля будинку, і шепотів трояндам: "Чи є хто-небудь красивіший за вас?" - троянди хитали голівками і казали: "Еліза красивіша". Чи сиділа в недільний день біля дверей свого будиночка якась старенька, яка читала псалтир, а вітер перегортав аркуші, кажучи книзі: "Чи є хто побожніший за тебе?" книга відповідала: "Еліза побожніша!" І троянди, і псалтир говорили справжню правду.

Але ось Елізі минуло п'ятнадцять років, і її відправили додому. Побачивши, яка вона гарненька, королева розгнівалася і зненавиділа падчерку. Вона із задоволенням перетворила б її на дикого лебедя, та не можна було зробити цього негайно, бо король хотів бачити свою доньку. І ось рано вранці королева пішла до мармурової, всієї прибраної дивовижними килимами й м'якими подушками купальні, взяла трьох жаб, поцілувала кожну й сказала першій:
- Сядь Елізі на голову, коли вона ввійде в купальню; нехай вона стане такою ж тупою і ледачою, як ти! А ти сядь їй на чоло! - сказала вона іншій. - Нехай Еліза буде такою ж потворною, як ти, і батько не впізнає її! Ти ж ляж їй на серце! - шепнула королева третій жабі. - Нехай вона стане злонравною і мучитиметься від цього!

Потім вона спустила жаб у прозору воду, і вода одразу ж уся позеленіла. Покликавши Елізу, королева роздягнула її і веліла їй увійти у воду. Еліза послухалася, і одна жаба сіла їй на тім'я, інша - на лоб, а третя - на груди; але Еліза навіть не помітила цього, і, тільки-но вийшла з води, по воді попливли три червоні маки. Якби жаби не були отруєні поцілунком відьми, вони перетворилися б, полежавши в Елізи на голові й на серці, на червоні троянди; дівчина була такою побожною й невинною, що чаклунство ніяк не могло вплинути на неї. 

Побачивши це, зла королева натерла Елізу соком волоського горіха, так що вона стала зовсім коричневою, вимазала їй личко смердючою маззю і сплутала її дивовижне волосся. Тепер не можна було й упізнати гарненьку Елізу. Навіть батько її злякався і сказав, що це не його дочка. Ніхто не визнавав її, крім ланцюгового собаки та ластівок, але хто ж став би слухати бідних тварюк!

Заплакала Еліза і подумала про своїх вигнаних братів, потайки пішла з палацу і цілий день брaла по полях і болотах, пробираючись до лісу. Еліза і сама добряче не знала, куди треба їй іти, але так скучила за своїми братами, яких теж вигнали з рідної домівки, що вирішила шукати їх усюди, доки не знайде.

Недовго пробула вона в лісі, як уже настала ніч, і Еліза зовсім збилася з дороги; тоді вона вляглася на м'який мох, прочитала молитву на сон грядущий і схилила голову на пень. У лісі стояла тиша, повітря було таке тепле, у траві миготіли, наче зелені вогники, сотні світлячків, а коли Еліза зачепила рукою за якийсь кущик, вони посипалися в траву зоряним дощем.

Всю ніч снилися Елізі брати: всі вони знову були дітьми, гралися разом, писали грифелями на золотих дошках і роздивлялися дивовижну книжку з картинками, що коштувала півкоролівства. Але писали вони на дошках не рисочки й нулики, як бувало колись, - ні, вони описували все, що бачили й пережили. Усі картини в книжці були живі: птахи виспівували, а люди сходили зі сторінок і розмовляли з Елізою та її братами; але варто було їй захотіти перегорнути аркуш, - вони встрибували назад, інакше в картинках вийшла б плутанина.

Коли Еліза прокинулася, сонечко стояло вже високо; вона навіть не могла гарненько бачити його за густим листям дерев, але окремі промені його пробиралися між гілками й бігали золотими зайчиками травою; від зелені йшов дивовижний запах, а пташки ледь не сідали Елізі на плечі. Неподалік чулося дзюрчання джерела; виявилося, що тут бігло кілька великих струмків, що вливалися в ставок із дивовижним піщаним дном. Ставок був оточений живоплотом, але в одному місці дикі олені проломили для себе широкий прохід, і Еліза могла спуститися до самої води. Вода в ставку була чиста і прозора; не воруши вітер гілок дерев і кущів, можна було б подумати, що і дерева, і кущі намальовані на дні, так ясно вони відбивалися в дзеркалі вод.

Побачивши у воді своє обличчя, Еліза зовсім перелякалася, таке воно було чорне й бридке; і ось вона зачерпнула жменю води, потерла очі й чоло, і знову заблищала її біла ніжна шкіра. Тоді Еліза роздяглася зовсім і увійшла в прохолодну воду. Такої гарненької принцеси пошукати було по білому світу! Одягнувшись і заплетячи своє довге волосся, вона пішла до дзюркотливого джерела, напилася води прямо з жмені й потім пішла далі лісом, сама не знаючи куди. Вона думала про своїх братів і сподівалася, що бог не покине її: адже це він наказав рости диким лісовим яблукам, щоб нагодувати ними голодних; він же вказав їй одну з таких яблунь, гілки якої гнулися від тяжкості плодів.

Вгамувавши голод, Еліза підперла гілки паличками і заглибилася в саму гущавину лісу. Там стояла така тиша, що Еліза чула свої власні кроки, чула шурхіт кожного сухого листка, що потрапляв їй під ноги. Жодної пташки не залітало в цю глушину, жоден сонячний промінь не прослизав крізь суцільну гущавину гілок. Високі стовбури стояли щільними рядами, наче дерев'яні стіни; ніколи ще Еліза не почувалася такою самотньою.

Вночі стало ще темніше; у моху не світилося жодного світлячка. Сумно вляглася Еліза на траву, і раптом їй здалося, що гілки над нею розсунулися, і на неї глянув добрими очима сам господь бог; маленькі янголята визирали з-за його голови і з-під рук.

Прокинувшись вранці, вона й сама не знала, чи було це уві сні, чи наяву. Вирушивши далі, Еліза зустріла стареньку з кошиком ягід; старенька дала дівчині жменьку ягід, а Еліза запитала її, чи не проїжджали тут, лісом, одинадцять принців.

- Ні, - сказала старенька, - але вчора я бачила тут на річці одинадцять лебедів у золотих коронах. І старенька вивела Елізу до урвища, під яким протікала річка. По обох берегах росли дерева, що простягали назустріч одне одному свої довгі, густо вкриті листям гілки. Ті з дерев, яким не вдавалося сплести своїх гілок з гілками їхніх братів на протилежному березі, так витягалися над водою, що коріння їхнє вилазило із землі, і вони все ж домагалися свого.
Еліза попрощалася зі старенькою і пішла до гирла річки, що впадала у відкрите море.

І ось перед молодою дівчиною відкрилося дивовижне безмежне море, але на всьому його просторі не виднілося жодного вітрила, не було жодного човника, на якому б вона могла вирушити в подальший шлях. Еліза подивилася на незліченні валуни, викинуті на берег морем, - вода відшліфувала їх так, що вони стали зовсім гладкими й круглими. Всі інші викинуті морем предмети: скло, залізо і каміння - теж носили сліди цього шліфування, а тим часом вода була м'якшою за ніжні руки Елізи, і дівчина подумала: "Хвилі невпинно котяться одна за одною і врешті шліфують твердіші предмети. Буду ж і я працювати невпинно! Дякую вам за науку, світлі швидкі хвилі! Серце каже мені, що коли-небудь ви віднесете мене до моїх милих братів!"

На викинутих морем сухих водоростях лежали одинадцять білих лебединих пір'їн; Еліза зібрала й зв'язала їх у пучок; на пір'ї ще блищали краплини - роси чи сліз, хто знає? Пустельно було на березі, але Еліза не відчувала цього: море являло собою вічне розмаїття; за кілька годин тут можна було надивитися більше, ніж за цілий рік де-небудь на берегах прісних внутрішніх озер.

Якщо на небо насувалася велика чорна хмара і вітер міцнів, море наче говорило: "Я теж можу почорніти!" - починало вирувати, хвилюватися і вкривалося білими баранчиками. Якщо ж хмари були рожевого кольору, а вітер спав, - море було схоже на пелюстку троянди; іноді воно ставало зеленим, іноді білим; але хоч би яка тиша стояла в повітрі та хоч би яке спокійне було саме море, біля берега постійно було помітне легке хвилювання, - вода тихо здіймалася, немов груди сплячої дитини.

Коли сонце було близько до заходу сонця, Еліза побачила низку диких лебедів у золотих коронах, які летіли до берега; всіх лебедів було одинадцять, і летіли вони один за одним, витягнувшись довгою білою стрічкою... Еліза вилізла наверх і сховалася за кущ. Лебеді спустилися недалеко від неї й заплескали своїми великими білими крилами. У ту ж саму хвилину, як сонце сховалося під водою, оперення з лебедів раптом спало, і на землі опинилися одинадцять красенів принців, Елізиних братів! Еліза голосно скрикнула; вона відразу впізнала їх, незважаючи на те, що вони встигли сильно змінитися; серце підказало їй, що це вони! Вона кинулася в їхні обійми, називала їх усіх по іменах, а вони ж як зраділи, побачивши й упізнавши свою сестричку, що так виросла й погарнішала.

Еліза та її брати сміялися і плакали і скоро дізналися один від одного, як кепсько вчинила з ними мачуха... - Ми, брати, - сказав найстарший, - літаємо у вигляді диких лебедів увесь день, від сходу до самого заходу сонця; коли ж сонце заходить, ми знову набуваємо людського вигляду. Тому до часу заходу сонця ми завжди повинні мати під ногами тверду землю: якби нам трапилося перетворитися на людей під час нашого польоту під хмарами, ми негайно ж упали б із такої страшної висоти. Живемо ж ми не тут; далеко-далеко за морем лежить така сама дивовижна країна, як ця, але дорога туди довга, доводиться перелітати через усе море, а по дорозі немає жодного острова, де б ми могли провести ніч. Тільки по самій середині моря стирчить невелика самотня скеля, на якій ми так-сяк і можемо відпочити, тісно притулившись одна до одної. Якщо море вирує, бризки води перелітають навіть через наші голови, але ми дякуємо богові і за такий притулок: якби його не було, нам зовсім не вдалося б відвідати нашу милу батьківщину - і тепер для цього перельоту нам доводиться обирати два найдовших дні на рік. Лише раз на рік дозволено нам прилітати на батьківщину; ми можемо залишатися тут одинадцять днів і літати над цим великим лісом, звідки нам видно палац, де ми народилися і де живе наш батько, і дзвіницю церкви, де спочиває наша мати. Тут навіть кущі та дерева здаються нам рідними; тут рівнинами, як і раніше, бігають дикі коні, яких ми бачили в дні нашого дитинства, а вугільники, як і раніше, співають ті пісні, під які ми танцювали дітьми. Тут наша батьківщина, сюди тягне нас усім серцем, і тут-то ми знайшли тебе, мила, дорога сестричка! Два дні ще можемо ми пробути тут, а потім повинні полетіти за море, в чужу країну! Як же нам взяти тебе з собою? У нас немає ні корабля, ні човна!

- Як би мені звільнити вас від чар? - запитала братів сестра.
Так вони проговорили майже всю ніч і задрімали тільки на кілька годин.

Еліза прокинулася від шуму лебединих крил. Брати знову стали птахами і літали в повітрі великими колами, а потім і зовсім зникли з поля зору. З Елізою залишився тільки наймолодший з братів; лебідь поклав свою голову їй на коліна, а вона гладила і перебирала його пір'ячко. Цілий день провели вони удвох, надвечір прилетіли й решта, і коли сонце сіло, всі знову набули людського вигляду.

- Завтра ми повинні полетіти звідси і зможемо повернутися не раніше майбутнього року, але тебе ми не покинемо тут! - сказав молодший брат. - Чи вистачить у тебе мужності полетіти з нами? Мої руки досить сильні, щоб пронести тебе через ліс, - невже ж ми всі не зможемо перенести тебе на крилах через море?

- Так, візьміть мене з собою! - Всю ніч провели вони за плетінням сітки з гнучкого лозняка і очерету; сітка вийшла велика і міцна; в неї поклали Елізу. Перетворившись на сході сонця на лебедів, брати схопили сітку дзьобами і злетіли з милою сестричкою, що спала міцним сном, до хмар. Промені сонця світили їй просто в обличчя, тож один із лебедів полетів над її головою, захищаючи її від сонця своїми широкими крилами.

Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулася, і їй здалося, що вона бачить сон наяву, так дивно було їй летіти повітрям. Біля неї лежали гілка з чудовими стиглими ягодами і пучок смачного коріння; їх набрав і поклав до неї наймолодший з братів, і вона вдячно посміхнулася йому, - вона здогадалася, що це він летів над нею і захищав її від сонця своїми крилами.

Високо-високо летіли вони, так що перший корабель, який вони побачили в морі, здався їм чайкою, яка плавала на воді. У небі позаду них стояла велика хмара - справжня гора! - і на ній Еліза побачила рухомі велетенські тіні одинадцяти лебедів, що рухалися, і свою власну. Оце була картина! Таких їй ще не доводилося бачити! Але в міру того, як сонце піднімалося вище і хмара залишалася все далі й далі позаду, повітряні тіні потроху зникли. Цілий день летіли лебеді, як пущена з лука стріла, але все ж таки повільніше, ніж звичайно, адже тепер вони несли сестру. День став хилитися до вечора, піднялася негода; Еліза з острахом стежила за тим, як опускалося сонце, самотньої морської скелі все ще не було видно. Ось їй здалося, що лебеді якось посилено махають крилами.

Ах, це вона була виною того, що вони не могли летіти швидше! Зайде сонце, - вони стануть людьми, впадуть у море і потонуть! І вона від щирого серця стала молитися богові, але скеля все не показувалася. Чорна хмара наближалася, сильні пориви вітру віщували бурю, хмари зібралися в суцільну грізну свинцеву хвилю, що котилася небом; блискавка блискала за блискавкою.

Одним своїм краєм сонце майже вже торкалося води; серце Елізи затріпотіло; лебеді раптом полетіли вниз із неймовірною швидкістю, і дівчина подумала вже, що всі вони падають; але ні, вони знову продовжували летіти. Сонце наполовину сховалося під водою, і тоді тільки Еліза побачила під собою кручу, завбільшки не більшу за тюленя, який висунув із води голову. Сонце швидко згасало; тепер воно здавалося тільки невеликою блискучою зірочкою; але ось лебеді ступили ногою на твердий ґрунт, і сонце згасло, як остання іскра догорілого паперу. Еліза побачила навколо себе братів, що стояли пліч-о-пліч; усі вони ледь уміщалися на крихітній кручі.

Море шалено билося об нього й обливало їх цілим дощем бризок; небо палало від блискавок, і щохвилини гуркотів грім, але сестра й брати трималися за руки й співали псалом, що вливав у їхні серця розраду й мужність.

На світанку буря вляглася, знову стало ясно і тихо; зі сходом сонця лебеді з Елізою полетіли далі. Море ще хвилювалося, і вони бачили з висоти, як пливла темно-зеленою водою, немов незліченні зграї лебедів, біла піна.

Коли сонце піднялося вище, Еліза побачила перед собою гірську країну, що наче плавала в повітрі, з масами блискучого льоду на скелях; між скелями височів величезний замок, оповитий якимись сміливими повітряними галереями з колон; унизу під ним хиталися пальмові ліси та розкішні квіти завбільшки з млинові колеса. Еліза запитала, чи не це та країна, куди вони летять, але лебеді похитали головами: вона бачила перед собою чудовий, вічно мінливий хмарний замок Фата-Моргани; туди вони не сміли принести жодної людської душі. Еліза знову спрямувала свій погляд на замок, і ось гори, ліси і замок зрушили разом, і з них утворилися двадцять однакових величних церков із дзвіницями і стрілчастими вікнами. Їй здалося навіть, що вона чує звуки органу, але це шуміло море. Тепер церкви були зовсім близько, але раптом перетворилися на цілу флотилію кораблів; Еліза придивилася пильніше і побачила, що це просто морський туман, що піднімався над водою. Так, перед очима у неї були вічно мінливі повітряні образи і картини! Але ось, нарешті, показалася і справжня земля, куди вони летіли. Там височіли чудові гори, кедрові ліси, міста і замки.

Задовго до заходу сонця Еліза сиділа на скелі перед великою печерою, наче обвішаною вишитими зеленими килимами - так обросла вона ніжно-зеленими повзучими рослинами.
- Подивимося, що насниться тобі тут уночі! - сказав молодший із братів і вказав сестрі її спальню, - Ах, якби мені наснилося, як звільнити вас від чар! - сказала вона, і ця думка так і не виходила в неї з голови.

Еліза стала старанно молитися Богу і продовжувала свою молитву навіть уві сні. І ось їй наснилося, що вона летить високо-високо повітрям до замку Фата-Моргани і що фея сама виходить їй назустріч, така світла й прекрасна, але водночас напрочуд схожа на ту стареньку бабусю, що дала Елізі в лісі ягід і розповіла про лебедів у золотих коронах.

- Твоїх братів можна врятувати, - сказала вона. - Але чи вистачить у тебе мужності та стійкості? Вода м'якша за твої ніжні руки й усе-таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, що його відчуватимуть твої пальці; вода не має серця, яке б почало знемагати від страху й муки, як твоє. Бачиш, у мене в руках кропива? Така кропива росте тут біля печери, і тільки вона, та ще й та кропива, що росте на цвинтарях, може тобі стати в пригоді; поміть же її! Ти нарвеш цієї кропиви, хоч твої руки вкриються пухирями від опіків; потім розімнеш її ногами, зсучиш з отриманого волокна довгі нитки, потім сплетеш із них одинадцять сорочок панцирів із довгими рукавами й накинеш їх на лебедів; тоді чаклунство зникне. Але пам'ятай, що з тієї хвилини, як ти почнеш свою роботу, і доти, доки не закінчиш її, хоч би вона тривала цілі роки, ти не маєш говорити жодного слова. Перше ж слово, яке зірветься в тебе з язика, простромить серця твоїх братів, як кинджалом. Їхнє життя і смерть будуть у твоїх руках! Пам'ятай же все це! І фея торкнулася її руки пекучою кропивою; Еліза відчула біль, як від опіку, і прокинулася.

Був уже світлий день, і поруч із нею лежав пучок кропиви, точно такий самий, як та, яку вона бачила зараз уві сні. Тоді вона впала на коліна, подякувала Богові й вийшла з печери, щоб негайно ж взятися до роботи.

Своїми ніжними руками рвала вона злу, пекучу кропиву, і руки її вкривалися великими пухирями, але вона з радістю терпіла біль: тільки б вдалося їй врятувати милих братів! Потім вона розім'яла кропиву голими ногами і стала сучити зелене волокно.

Із заходом сонця з'явилися брати і дуже злякалися, бачачи, що вона стала німою. Вони думали, що це нове чаклунство їхньої злої мачухи, але, поглянувши на її руки, зрозуміли вони, що вона стала німою заради їхнього порятунку. Наймолодший із братів заплакав; сльози його падали їй на руки, і там, куди падала сльозинка, зникали пекучі пухирі, вщухав біль.

Ніч Еліза провела за своєю роботою; відпочинок не йшов їй на думку; вона думала тільки про те, як би скоріше звільнити своїх милих братів. Увесь наступний день, поки лебеді літали, вона залишалася сама-самісінька, але ніколи ще час не біг для неї з такою швидкістю. Одна сорочка-панцир була готова, і дівчина взялася за наступну.

Раптом у горах почулися звуки мисливських рогів; Еліза злякалася; звуки все ближче й ближче наближалися, потім пролунав гавкіт собак. Дівчина сховалася в печеру, зв'язала всю зібрану нею кропиву в пучок і сіла на нього. Тієї самої миті з-за кущів вистрибнув великий собака, за ним - інший і третій; вони голосно гавкали й бігали туди-сюди. За кілька хвилин біля печери зібралися всі мисливці; найкрасивіший із них був король тієї країни; він підійшов до Елізи - ніколи ще не зустрічав він такої красуні!

- Як ти потрапила сюди, чарівне дитя? - запитав він, але Еліза тільки похитала головою; адже вона не сміла говорити: від її мовчання залежало життя і порятунок її братів. Руки свої Еліза сховала під фартух, щоб король не побачив, як вона страждає.

- Ходімо зі мною! - сказав він. - Тут тобі не можна залишатися! Якщо ти така добра, така гарна, я вберу тебе в шовк і оксамит, одягну тобі на голову золоту корону, і ти житимеш у моєму чудовому палаці! - І він посадив її на сідло перед собою; Еліза плакала і ламала собі руки, але король сказав: - Я хочу тільки твого щастя. Коли-небудь ти сама подякуєш мені!

І повіз її через гори, а мисливці скакали слідом.

Надвечір з'явилася чудова столиця короля, з церквами і куполами, і король привів Елізу до свого палацу, де у високих мармурових покоях дзюрчали фонтани, а стіни і стелі були прикрашені живописом. Але Еліза не дивилася ні на що, плакала й тужила; байдуже віддалася вона в розпорядження прислужниць, і ті вбрали в неї королівські шати, вплели їй у волосся перлинні нитки й натягнули на обпечені пальці тонкі рукавички.

Багаті убори так пасували їй, вона була в них така сліпуче вродлива, що весь двір вклонився перед нею, а король проголосив її своєю нареченою, хоча архієпископ і похитував головою, нашіптуючи королеві, що лісова красуня, певне, відьма, що вона відвела їм усім очі й зачарувала серце короля.

Король, однак, не став його слухати, подав знак музикантам, велів викликати найпрекрасніших танцівниць і подавати на стіл дорогі страви, а сам повів Елізу через пахучі сади до чудових покоїв, а вона ж, як і раніше, залишалася сумною і печальною. Але ось король відчинив дверцята в маленьку кімнатку, що знаходилася якраз біля її спальні. Кімнатка вся була обвішана зеленими килимами й нагадувала лісову печеру, де знайшли Елізу; на підлозі лежала зв'язка кропив'яного волокна, а на стелі висіла сплетена Елізою сорочка-панцир; усе це, як дивину, захопив із собою з лісу один із мисливців.

- Ось тут ти можеш згадувати своє колишнє житло! - сказав король.
- Тут і робота твоя; можливо, ти побажаєш іноді розважитися серед усієї навколишньої пишності спогадами про минуле!

Побачивши дорогу її серцю роботу, Еліза посміхнулася й почервоніла; вона подумала про порятунок братів і поцілувала в короля руку, а він притиснув її до серця й велів бити в дзвони з нагоди свого весілля. Німа лісова красуня стала королевою.

Архієпископ продовжував нашіптувати королю злі промови, але вони не доходили до серця короля, і весілля відбулося. Архієпископ сам мав одягти на наречену корону; з досади він так щільно насунув їй на лоб вузький золотий обруч, що кожному стало б боляче, але вона навіть не звернула на це уваги: що значив для неї тілесний біль, коли серце її знемагало від туги й жалості до милих братів! Губи її, як і раніше, були стиснуті, жодного слова не вилетіло з них - вона знала, що від її мовчання залежить життя братів, - зате в очах світила палка любов до доброго вродливого короля, який робив усе, щоб тільки порадувати її. З кожним днем вона прив'язувалася до нього все більше й більше. О! Якби вона могла довіритися йому, висловити йому свої страждання, але - на жаль! - вона повинна була мовчати, поки не закінчить своєї роботи. Ночами вона тихенько йшла з королівської спальні у свою потаємну кімнатку, схожу на печеру, і плела там одну сорочку-панцир за іншою, але коли взялася вже за сьому, у неї вийшло все волокно. Вона знала, що може знайти таку кропиву на цвинтарі, але ж вона повинна була рвати її сама; як же бути?

"О, що значить тілесний біль порівняно з сумом, що терзає моє серце! - думала Еліза. - Я повинна зважитися! Господь не залишить мене!"

Серце її стискалося від страху, наче вона йшла на лиху справу, коли пробиралася місячною ніччю до саду, а звідти довгими алеями й пустельними вулицями на цвинтар

На широких могильних плитах сиділи огидні відьми; вони скинули з себе лахміття, наче збиралися купатися, розривали своїми кістлявими пальцями свіжі могили, витягали звідти тіла й пожирали їх. Елізі довелося пройти повз них, і вони так і витріщалися на неї своїми злими очима - але вона промовила молитву, набрала кропиви і повернулася додому.

Лише одна людина не спала тієї ночі й бачила її - архієпископ; тепер він переконався, що мав рацію, підозрюючи королеву, отже, вона була відьмою і тому зуміла зачарувати короля і весь народ.

Коли король прийшов до нього у сповідальню, архієпископ розповів йому про те, що бачив і що підозрював; злі слова так і сипалися в нього з язика, а різьблені зображення святих хитали головами, ніби хотіли сказати: "Неправда, Еліза невинна!"

Але архієпископ перетлумачував це по-своєму, кажучи, що і святі свідчать проти неї, несхвально хитаючи головами. Дві великі сльози покотилися по щоках короля, сумнів і розпач оволоділи його серцем. Вночі він тільки прикинувся, що спить, насправді ж сон тікав від нього. І ось він побачив, що Еліза встала і зникла зі спальні; наступної ночі повторилося те ж саме; він стежив за нею і бачив, як вона зникала у своїй потаємній кімнатці.

На світанку, незадовго до сходу сонця, біля палацових воріт з'явилися одинадцять братів Елізи і зажадали, щоб їх впустили до короля. Їм відповідали, що цього ніяк не можна: король ще спав і ніхто не смів його турбувати. Вони продовжували просити, потім стали погрожувати; з'явилася варта, а потім вийшов і сам король дізнатися, у чому справа. Але в цю хвилину зійшло сонце, і ніяких братів більше не було - над палацом замайоріли одинадцять диких лебедів.

Народ валом повалив за місто подивитися, як будуть палити відьму. Жалюгідна шкапа везла віз, у якому сиділа Еліза; на неї накинули плащ із грубої мішковини; її дивовижне довге волосся було розпущене на плечах, в обличчі не було ні кров'яної нитки, губи тихо ворушилися, шепочучи молитви, а пальці плели зелену пряжу. Навіть дорогою до місця страти не випускала вона з рук розпочатої роботи; десять сорочок панцирів лежали біля її ніг зовсім готові, одинадцяту вона плела. Натовп знущався над нею.

- Подивіться на відьму! Бач, бурмоче! Мабуть, не молитовник у неї в руках - ні, все возиться зі своїми чаклунськими штуками! Вирвемо-но їх у неї та розірвемо на клаптики.

І вони тіснилися навколо неї, збираючись вирвати з її рук роботу, як раптом прилетіли одинадцять білих лебедів, сіли на краях воза та галасливо заплескали своїми могутніми крилами.

Переляканий натовп відступив.

- Це знамення небесне! Вона невинна, - шепотіли багато хто, але не сміли сказати цього вголос.

Кат схопив Елізу за руку, але вона поспішно накинула на лебедів одинадцять сорочок, і... перед нею постали одинадцять красенів принців, тільки в наймолодшого не вистачало однієї руки, замість неї було лебедине крило: Еліза не встигла доробити останньої сорочки, і в ній не вистачало одного рукава.- Тепер я можу говорити! - сказала вона. - Я невинна!

І народ, який бачив усе, що сталося, вклонився перед нею, як перед святою, але вона без почуттів упала в обійми братів - так подіяли на неї невпинне напруження сил, страх і біль.

- Так, вона невинна! - сказав найстарший брат і розповів усе, як було; і поки він говорив, у повітрі поширилися пахощі, немов від безлічі троянд, - це кожне поліно в багатті пустило коріння й паростки, і утворився високий пахучий кущ, покритий червоними трояндами. На самій же верхівці куща блищала, як зірка, сліпуче біла квітка. Король зірвав її, поклав на груди Елізи, і вона прийшла до тями на радість і на щастя!

Усі церковні дзвони задзвонили самі собою, птахи злетілися цілими зграями, і до палацу потягнулася така весільна хода, якої не бачив ще жоден король!