Рапунцель

Десь далеко, у тридесятому царстві, жили-були чоловік із дружиною, які вже багато років бажали мати дітей; і ось нарешті дружина дістала надію.

У задній частині їхнього будинку було невелике віконце, з якого видно був чудовий сад, переповнений найкращими квітами та рослинами.

Але він був обнесений високим муром, і ніхто не смів у нього входити, тому що він належав могутній чарівниці, її боялися, а тому й уникали.

Одного разу дружина стояла біля цього віконця, дивилася в сад, і побачила грядку, на якій росли прекрасні дзвіночки, такі свіжі й гарні, що в неї очі спалахнули і вона відчула непереборне бажання скуштувати салат із цибулин цих садових дзвіночків.

Бажання з кожним днем зростало, і оскільки вона знала, що їх не можна було дістати, вона зовсім впала духом, зблідла і засумувала.

Тоді чоловік злякався і спитав:

- Та що з тобою, люба жінко?

- Ах! - відповіла вона. — Якщо мені не можна буде поїсти салат із цибулин садових дзвіночків, що ростуть у саду позаду нашого будинку, то я не виживу.

Чоловік, який дуже її любив, сказав собі: «Я добуду цих цибулин, хоч би чого мені це коштувало».

В сутінки переліз він через стіну в сад чарівниці, квапливо накопав повну жменю цибулин і приніс своїй дружині. Та зробила собі салат і поїла з великою насолодою.

Але ця страва їй так сподобалася, що другого дня їй ще більше захотілося її поїсти. Заради її заспокоєння довелося чоловікові знову лізти до саду.

І він у сутінках знову спустився туди, але тільки-но перебрався через стіну, як дуже злякався, тому що опинився віч-на-віч з чарівницею.

- Як ти смієш, — сказала вона, гнівно на нього глянувши, — перелазити в мій сад? Це тобі не пройде даремно!

- Ах! - сказав він. — Змініть гнів на милість: моя дружина побачила ваші дзвіночки з віконця і таким загорілася бажанням салату поїсти, що почала втрачати сили і бліднути.

Тоді чарівниця уважно подивилася на нього і сказала:

— Якщо все так, як ти кажеш, я тобі дозволю взяти скільки хочеш цибулин, але тільки з однією умовою: ти повинен мені віддати ту дитину, яка у твоєї дружини народиться. Їй буде в мене добре, і я піклуватимуся про нього, як рідна мати.

З переляку він на все погодився, і коли його дружина народила дочку, відразу з'явилася чарівниця, назвала дитину Рапунцель (що стародавньою мовою чарівниць означає Дзвіночок) і понесла до себе.

Рапунцель була чарівна дівчинка. Коли їй виповнилося дванадцять років, чарівниця уклала її в вежу серед лісу, і в тій вежі не було ні дверей, ні сходів, тільки на вершині маленьке віконце.

Коли чарівниця хотіла потрапити до башти, то підходила до неї і кричала знизу:

Рапунцель, покажися,
Опусти коси свої вниз!

А волосся у дівчини було чудове, тонке, як золота пряжа. Почувши голос чарівниці, вона розпускала свої коси, обвивала їх угорі біля віконного затвора, і тоді її волосся золотистою хвилею падало вниз, і чарівниця по них підіймалася нагору.

Років через два трапилося одного разу тим лісом проїжджати королевичу, і шлях йому лежав повз ту саму вежу. І почув він спів, який був такий приємний, що він зупинився і почав прислухатися.

Це співала затвірниця — у своїй усамітненні вона намагалася згаяти час, наспівуючи мелодії милим голоском.

Королевич хотів був піднятися на ту вежу і почав шукати вхід до неї, але дверей ніяких не було.

Він поїхав додому; однак цей спів так зворушив його серце, що він щодня ходив у ліс і все прислухався.

Якось стояв він біля вежі, сховавшись за деревом, і побачив, що наблизилася до неї чарівниця, і почув, як вона крикнула:

Рапунцель, покажися,
Опусти коси свої вниз!

Дівчина опустила вниз свої заплетені коси, і чарівниця піднялася на верх вежі.

«Якщо нагору вежі так піднімаються, — подумав королевич, — то я теж колись спробую щастя».

І наступного ж дня з настанням темряви він підійшов до вежі і крикнув:

Рапунцель, покажися,
Опусти коси свої вниз!

Негайно спустилися коси згори, і королевич піднявся на вежу.

Спочатку дівчина дуже злякалася, коли до неї увійшов чоловік, а вона жодного й у вічі раніше не бачила!

Але королевич заговорив з нею дуже лагідно і розповів їй, як його серце було зворушене її співом і як він з того часу не міг заспокоїтися, поки її не побачив.

Тоді в неї і страх пройшов, і коли він її спитав, чи не хоче вона взяти його собі в чоловіки (а вона бачила, що він і молодий, і прекрасний), то вона подумала: «Йому я буду миліший, ніж старій чарівниці» .

І відповіла вона згодою, і подала йому руку.

Вона сказала: «Я піду з тобою, тільки не знаю, як мені спуститися вниз. Коли ти будеш до мене приходити, то приноси щоразу з собою трохи шовкових ниток: я з них плестиму сходи, і коли вони будуть готові, я по них спущуся, і ти мене візьмеш з собою».

Вони домовилися, що він буде бувати в неї щовечора, бо вранці приходила до неї чарівниця.

Чарівниця, зі свого боку, нічого не помічала, доки одного разу дівчина не спитала її: «Скажіть, будь-ласка, матінко, чому це мені набагато важче буває вас піднімати сюди на вежу, аніж молодого королевича? Та в одну мить вже й тут!»

- «Ах ти, невдячна! — вигукнула чарівниця. — Що я чую від тебе? Я думала, що приховала тебе від усіх цікавих очей, а ти все-таки обдурила мене!

У гніві своєму схопила вона дивне волосся дівчини, обмотала ними разів зо два ліву руку, а в праву взяла ножиці і — раз, раз! — волосся обрізало, і чудесні коси впали до ніг чарівниці. Потім чарівниця забрала бідолаху в дику пустелю, де та мала проводити життя в горі та поневіряннях.

Того ж дня, розправившись із дівчиною, чарівниця надвечір закріпила коси нагорі до віконного затвора, і коли королевич приїхав і крикнув:

Рапунцель, покажися,
Опусти коси свої вниз!

Вона спустила коси вниз, королевич піднявся нагору, але зустрів там не свою милу, а чарівницю, яка кинула на нього злий погляд.

- Ага! — вигукнула вона глузливо. - Ти приїхав за своєю милою; але ти її вже ніколи більше не побачиш.

Королевич у нестямі від розпачу біг з вежі і блукав найгустішими хащами, у злиднях і злиднях, оплакуючи свою кохану.

Якось почув він до болю знайомий голос біля пустелі і пішов прямо в його бік, а коли наблизився, то Рапунцель впізнала його і зі сльозами кинулась на його шию. Тоді повів він її з собою у своє королівство, де всі прийняли їх із радістю, і вони стали жити довго та щасливо.