Орфей та Еврідіка

На півночі Греції, у Фракії, жив співак Орфей. Чудовий дар пісень був у нього, і слава про нього йшла по всій землі греків.

За пісні полюбила його красуня Еврідіка. Вона стала його дружиною. Але щастя їхнє було недовговічним.

Одного разу Орфей і Еврідіка були в лісі. Орфей грав на своїй семиструнній кіфарі та співав. Еврідіка збирала квіти на галявинах. Непомітно вона відійшла далеко від чоловіка, у лісову глушину. Раптом їй здалося, що хтось біжить лісом, ламаючи сучки, женеться за нею, вона злякалася і, кинувши квіти, побігла назад, до Орфея.

Вона бігла, не розбираючи дороги, густою травою і в стрімкому бігу ступила в зміїне гніздо. Змія обвилася навколо її ноги і вжалила. Еврідіка голосно закричала від болю і страху та впала на траву.

Орфей почув здалеку жалібний крик дружини і поспішив до неї. Але він побачив, як між дерев промайнули великі чорні крила, - це Смерть несла Еврідіку в підземне царство.

Велике було горе Орфея. Він пішов від людей і цілі дні проводив один, поневіряючись лісами, виливаючи в піснях свою тугу. І така сила була в цих тужливих піснях, що дерева сходили зі своїх місць і оточували співака. Звірі виходили з нір, птахи покидали свої гнізда, каміння зсувалося ближче. І всі слухали, як він тужив за своєю коханою.

Минали ночі й дні, але Орфей не міг втішитися, з кожною годиною зростала його печаль.

- Ні, не можу я жити без Еврідіки! - говорив він. - Не мила мені земля без неї. Нехай і мене візьме Смерть, нехай хоч у підземному царстві буду разом із моєю коханою!

Але Смерть не приходила. І Орфей вирішив сам вирушити в царство мертвих.

Довго шукав він входу в підземне царство і, нарешті, в глибокій печері Тенара знайшов струмочок, що тече в підземну річку Стікс. По руслу цього струмка Орфей спустився глибоко під землю і дійшов до берега Стікса. За цією річкою починалося царство мертвих.

Чорні й глибокі води Стікса, і страшно живому ступити в них. Зітхання, тихий плач чув Орфей за спиною в себе - це тіні померлих чекали, як і він, на переправу в країну, звідки нікому нема вороття.

Ось від протилежного берега відокремився човен: перевізник мертвих, Харон, плив за новими прибульцями. Мовчки причалив до берега Харон, і тіні покірно заповнили човен. Орфей став просити Харона:

- Перевези і мене на той берег! Але Харон відмовив:

- Тільки мертвих я перевожу на той берег. Коли ти помреш, я приїду за тобою!

- Зглянься! - благав Орфей. - Я не хочу більше жити! Мені важко одному залишатися на землі! Я хочу побачити мою Еврідіку!

Суворий перевізник відштовхнув його і вже хотів відчалити від берега, але жалібно задзвеніли струни кіфари, і Орфей заспівав. Під похмурими склепіннями Аїда рознеслися сумні й ніжні звуки. Зупинилися холодні хвилі Стіксу, і сам Харон, спершись на весло, заслухався пісні. Орфей увійшов у човен, і Харон слухняно перевіз його на інший берег. Почувши гарячу пісню живого про невмирущу любов, з усіх боків зліталися тіні мертвих. Сміливо йшов Орфей безмовним царством мертвих, і ніхто не зупинив його.

Так дійшов він до палацу володаря підземного царства - Аїда і вступив у великий і похмурий зал. Високо на золотому троні сидів грізний Аїд і поруч із ним його прекрасна цариця Персефона.

З блискучим мечем у руці, в чорному плащі, з величезними чорними крилами, стояв за спиною Аїда бог Смерті, а навколо нього юрмилися прислужниці його, Кери, що літають на полі битви і забирають життя у воїнів. Осторонь від трону сиділи суворі судді підземного царства і судили померлих за їхні земні справи.

У темних кутах залу, за колонами, ховалися Спогади. У них у руках були бичі з живих змій, і вони боляче жалили тих, хто стояв перед судом.

Багато всяких чудовиськ побачив Орфей у царстві мертвих: Ламію, що краде ночами маленьких дітей у матерів, і страшну Емпузу з ослячими ногами, що п'є кров людей, і лютих стігійських собак.

Лише молодший брат бога Смерті - бог Сну, юний Гіпнос, прекрасний і радісний, носився залом на своїх легких крилах, мішаючи в срібному розі сонний напій, якому ніхто на землі не може противитися, - навіть сам великий Громовержець Зевс засинає, коли Гіпнос бризкає в нього своїм зіллям.

Аїд грізно глянув на Орфея, і всі навколо затремтіли.

Але співак наблизився до трону похмурого владики і заспівав ще натхненніше: він співав про своє кохання до Еврідіки.

Не дихаючи слухала пісню Персефона, і сльози котилися з її прекрасних очей. Грозний Аїд схилив голову на груди й задумався. Бог Смерті опустив униз свій блискучий меч.

Співак замовк, і довго тривало мовчання. Тоді підняв голову Аїд і запитав:

- Чого ти шукаєш, співак, у царстві мертвих? Скажи, чого ти хочеш, і я обіцяю тобі виконати твоє прохання.

Орфей сказав Аїду:

- Владико! Коротке наше життя на землі, і всіх нас коли-небудь наздоганяє Смерть і забирає в твоє царство, - ніхто зі смертних не може уникнути її. Але я, живий, сам прийшов у царство мертвих просити тебе: поверни мені мою Еврідіку! Вона ще так мало жила на землі, так мало встигла порадіти, так недовго любила... Відпусти, повелитель, її на землю! Дай їй ще трохи пожити на світі, дай насолодитися сонцем, теплом і світлом, зеленню полів, весняною красою лісів і моєю любов'ю. Адже все одно після вона повернеться до тебе!

Так говорив Орфей і просив Персефону:

- Заступися за мене, прекрасна царице! Адже ти знаєш, яке гарне життя на землі! Допоможи мені повернути мою Еврідіку!

- Нехай буде так, як ти просиш! - сказав Аїд Орфею. - Я поверну тобі Еврідіку. Ти можеш відвести її з собою наверх, на світлу землю. Але ти повинен обіцяти...

- Усе, що накажеш! - вигукнув Орфей. - Я готовий на все, щоб побачити знову мою Еврідіку!

- Ти не повинен бачити її, поки не вийдеш на світло, - сказав Аїд. - Повертайся на землю і знай: слідом за тобою буде йти Еврідіка. Але не озирайся назад і не намагайся подивитися на неї. Озирнешся - втратиш її навіки!

І Аїд наказав Еврідіці слідувати за Орфеєм.

Швидко попрямував Орфей до виходу з царства мертвих. Як дух, минув він країну Смерті, і тінь Еврідіки йшла за ним. Вони увійшли в човен Харона, і він безмовно перевіз їх назад до берега життя. Крута кам'яниста стежка вела нагору, на землю.

Повільно піднімався в гору Орфей. Темно й тихо було навколо й тихо було в нього за спиною, немов ніхто не йшов за ним. Тільки серце його стукало:

"Еврідіка! Еврідіка!"

Нарешті попереду стало світлішати, близький був вихід на землю. І чим ближче був вихід, тим світліше ставало попереду, і ось уже все стало ясно видно навколо.

Тривога стиснула серце Орфея: чи тут Еврідіка? Чи йде за ним?

Забувши все на світі, зупинився Орфей і озирнувся.

- Де ти, Еврідіко? Дай глянути на тебе! На мить, зовсім близько, побачив він милу тінь, дороге, прекрасне обличчя... Але лише на мить.

Орфей обернувся подивитися на Еврідіку
Негайно відлетіла тінь Еврідіки, зникла, розтанула в темряві.

- Еврідіка?!

З відчайдушним криком Орфей став спускатися назад стежкою і знову прийшов на берег чорного Стікса і кликав перевізника. Але марно він благав і кликав: ніхто не відгукнувся на його благання. Довго сидів Орфей на березі Стікса один і чекав. Він не дочекався нікого.

Довелося йому повернутися на землю і жити. Але він не міг забути свою єдину любов - Еврідіку, і пам'ять про неї жила в його серці та в його піснях.