Падишах і садівник

Один садівник мав чудовий сад. У ньому росли плоди, ягоди та квіти всіх країн світу. Слух про сад рознісся всюди. Почув про це і шах країни, де жив садівник. Покликав він візира і каже:

- Такий прекрасний сад вартий лише шаха.

Відразу, зрозумівши думку шаха, візир відповів:

- Правду хочеш говорити, володарю.

Того ж дня на падишах наказав прогнати старого з саду.

- Адже я жив за рахунок саду, - сказав старий. - продавав вирощені мною плоди і годував сім'ю. Як же тепер я житиму?

А шахські люди відповідають:

- Думай сам, як бути. Шах тобі нічого не дасть натомість твого саду.

Прийшов засмучений садівник додому. Дружина бачить, замислений чоловік.

- Про що ти думаєш? Що трапилося? - Запитала вона.

- Падишах забрав наш сад, - відповідає старий.

- Як це забрав? Ти що, винен був падишаху, чи що? – здивувалася дружина.

- Та ні, сподобався йому сад, він його й забрав, - сказав чоловік.

- І що ж дав натомість? - продовжувала допитуватись дружина.

- Про що ти говориш? Хіба падишах колись розплачувався за взяте? – відповів старий.

- Так це не падишах, а розбійник!

З того дня садівника і близько до саду не підпускали. Бідолашний старий не знав, як бути, як прогодувати дітей своїх. Якось і каже старий дружині:

- Дружина, шах вчинив несправедливо зі мною, от і я хочу обдурити його. Дружина відповідає:

- Та що ти, чоловіче, не накликай нового лиха, чи можна обдурити людину, яка силою відібрала в тебе власний сад?

- Дружина, - каже садівник, - я переконався, що падишах нерозумна людина. Якби він був розумним, ніколи б не забрав він у мене чесною працею вирощений сад і не зробив би мене своїм ворогом. Та й потім, все одно гинемо з голоду, не зле б обдурити падишаха, вирвати у нього золото-срібло.

- У твоєму віці займатися обманом? - не переставала вмовляти дружина.

- Ти не маєш рації, дружино, - відповідає старий, - людині в будь-якому віці не личить обманювати. Але щоб уникнути голодної смерті, не гріх і обдурити жорстокого розбійника, кровопивця.

Після довгих розмов старий переодягся, поклав у хурджун усілякого інструменту і рушив у дорогу.

Підійшов до палацу.

- Скажіть вашому падишаху, - сказав він слугам, - що його хоче бачити один ремісник.

Слуги доповіли падишаху, той наказав привести до нього прохача.

Старий вклонився шаху і каже:

- Нехай триватимуть роки володаря світу, я можу виготовити такий вінець, що бачити його зможуть лише твої друзі, а вороги немає. Тим самим ти зможеш розпізнати всіх ворогів корони.

- Старий, я давно мрію про щось подібне, - вигукнув падишах. - Якщо зробиш такий вінець, отримаєш натомість, що забажаєш.

- Мені потрібна міра золота і трохи дорогоцінного каміння, - каже садівник.

Викликав падишах зберігача скарбів і наказав видати старому все, що потрібно. Зберігач дав садівнику з скарбниці необхідне.

- Для виготовлення подібної корони мені, хай триватиме життя володаря світу, знадобиться сорок днів, - сказав старий.

Падишах погодився, пригрозивши:

- Дивись, старий, не виконаєш обіцянки, накажу голову тобі відрубати!

Садівник вклонився падишаху, забрав золото і коштовне каміння і повернувся додому. Розмінявши кілька золотих, старий купив для сім'ї їжі та пиття. Дружина справила обновки дітям. Стали вони жити приспівуючи. Але дружина садівника ні-ні та й замислювалася, хвилювалася за чоловіка.

- Та що ти журишся, дружино? Не хвилюйся, заспокойся, - говорив садівник.

- Як же не хвилюватись? - Відповідає дружина. - Ти просив сорок днів, а вони закінчуються. Обіцянку ти не виконав, викличе тебе днями падишах і накаже голову відрубати. Як мені не думати?

- Той, хто обманом витягнув у падишаха стільки золота, і з рештою завдання впорається. Так що ти не турбуйся, все влаштується, - заспокоїв стару жінку.

Минуло з часу цієї розмови ще кілька днів – закінчився сорокаденний термін, відпущений садівнику падишахом.

Падишах наказав слугам привести до нього старого.

А старий каже:

- Передайте падишаху, щоб зібрав на площі народ, та й сам прийшов туди ж, я скоро буду.

Слуги передали шаху слова старого. За шахським наказом усі зібралися на майдані, прийшов і шах з усім своїм почтом. На піднесенні поставили трон. Шах сів на нього, а довкола стояли візир, радники, полководці та всі інші наближені.

Старий попрощався з дружиною та дітьми, перекинув через плече свій хурджун і з'явився на площу.

Вклонився він шаху і з його дозволу звернувся до народу:

- Люди, я виготовив чарівну корону: друзям шаха ця корона буде видно, а вороги її не побачать. Тим самим шах розпізнає ворогів трону.

Закінчив свою промову старий, сунув руку в хурджун, витяг звідти щось і поклав на шахську голову. Насправді в руках у нього нічого й не було, провів він порожніми руками над головою володаря і каже:

- Вітаю тебе, мій шах, з короною. Тепер нехай твої друзі скажуть тобі, який прекрасний цей вінець, а ти радуйся, вітай друзів і знищуй ворогів.

Старий відійшов убік і дав придворним можливість подивитися на “корону” шаха. А у шаха був дуже улестивий візир. Він першим вискочив уперед і закричав:

- Нехай триватимуть роки падишаха, вітаю, яка прекрасна корона, як вона тобі личить!

Потім до шаха підійшов радник, подивився на місце, де мала бути корона, але нічого не побачив. Він так і стояв, здивовано витягаючи шию то вправо, то вліво, хотів уже зізнатися, що нічого не бачить, та подумав, що визнають його ворогом шаха, і вигукнув:

- Ах-ах, чи є на світі друга така цінна, прекрасна корона? Наче сонце зійшло над головою вашої величності.

Таким чином майже всі придворні пройшли повз шах, захоплюючись короною, насправді нічого не побачивши. Останнім настала черга полководця висловитися з приводу корони. Воєначальник вклонився шаху і промовив: - Нехай продовжиться життя шаха, з такою короною нам ні сонця не потрібно, ні місяця, - ваш вінець світитиме нам і вдень і вночі.

А народ дивився здалеку, і ніхто не бачив жодної корони. Одні думали, що стоять далеко, тож не бачать вінця, інші зі страху, а треті просто, як усі, в один голос вітали шаха.

Падишах провів рукою по голові і нічого не відчув. Наказав принести дзеркало і знову нічого не побачив. Хотів він накинутися на майстра, викрити його в брехні, подумав, що вважатимуть його самого супротивником трону. Тому він вигукнув:

- Той, хто відданий мені, нехай обдарує майстра подарунками!

Всі навперебій стали обдаровувати старого.

Нарешті площа спорожніла. Падишах відвів старого вбік і запитує:

- Послухай, старий, що ж ти накоїв - надурив і мене, і народ?

- О падишах, - відповів старий, - я той самий чоловік, у якого ти відібрав сад, залишив дітей без їжі. Ну, я й відповів таким чином.

- А якщо я накажу тебе повісити?

- Тоді всі стануть засуджувати тебе за невдячність до майстра, який виготовив тобі чарівну корону.

Падишах зрозумів, що коли стратить старого, то остаточно втратить будь-яку повагу, і відпустив його.

Садівник повернувся додому, втішивши дружину та дітей. З того часу вони почали жити-поживати та добро наживати.