Два сусіда

Жили-були в одній державі в давнину два сусіди. Один із них обманом, нечесним шляхом розбагатів і став купцем. Інший сусід чесною працею збудував собі будинок, розбив сад, став садівником. Якось між сусідами розгорілася суперечка. Купець каже:

- Послухай, сусіде, бачу я, як ти вдень і вночі в поті чола свого трудишся. Давай-но я навчу тебе легко заробляти гроші.

- І як це? - Запитав садівник.

- Купуй дешево, продавай дорого, обманюй людей, будь-якими шляхами намагайся урвати якомога більше. Отоді й багатство твоє примножиться, і спокійніше на душі стане, повчав купець.

- Ні, сусіде, - відповів садівник, - не хочу я такого багатства. Людина має заробляти гроші лише чесною працею.

Але купець не погоджувався із цим. Довго вони сперечалися так. Нарешті купець запропонував:

- Давай вийдемо на дорогу і запитаємо у перших трьох зустрічних, хто з нас має рацію. Якщо скажуть, що маєш рацію ти, віддам тобі все своє добро, якщо ж правий я - заберу все твоє. На цьому й вирішили.

Вийшли на дорогу. Чи довго, чи коротко йшли вони, зустріли на дорозі юнака.

Купець сказав:

- Розсуди-но ти нас, синку. Я говорю, що багатство краще накопичити грабунком. А ось мій сусід стверджує, що добро необхідно наживати чесною працею. Хто з нас має рацію?

- Звичайно, правий ти, пане купець, - відповів юнак.

- Ну що я тобі казав? - промовив купець, повернувшись до сусіда.

Садівник не надав великого значення словам юнака, подумав про себе, що молодий ще, звідки йому знати таке, і запропонував:

- Ну що ж, продовжимо шлях. Аллах трійцю любить - лишилися двоє.

Вони пішли далі, дійшли до лісу, заглибились у нього. Ішли і вийшли на зелений лужок, на якому з землі бив ключ. Напилися вони води з джерела, трохи відпочили і знову рушили в дорогу. Невдовзі зустрівся їм мисливець - по обличчю видно було, що лиходій. Купець підійшов до нього:

- Братику мисливець, розсуди ти нас. Я кажу, що багатство краще збирати хитрістю, нечесним шляхом, а ось садівник стверджує, що чесний шлях кращий. Відповідай, хто має рацію з нас?

- Пане купець, - відповів мисливець, - маєш рацію ти. Бідний садівник здивовано промовив:

- Братику купець, підемо, шукаємо третього. Подивимося, щось скаже він.

Чи довго, чи коротко йшли, дійшли до якоїсь юрти. Бачать, перед юртою сидить дідок. Привітавшись честю, розповіли старому про свою суперечку.

- Я вважаю за правого купця, - сказав старий, вислухавши їх.

Садівник, почувши відповідь старого, мало не збожеволів.

“Цікаво, чи є в цьому краю бодай одна чесна та порядна людина? - думав він подумки. - Кого не зустріли, всі схвалюють безчестя та неправду”.

- Скажи, старий, а чим ти сам займаєшся? - спитав уже вголос садівник.

- Я був шахським катом, - відповів старий.

"Ну, якої ж справедливості можна чекати від ката?" – вирішив садівник.

І ось, програвши у суперечці, садівник був змушений віддати все нажите чесною працею добро купцю. Залишившись без усього, садівник вирішив: чим жити серед таких людей, краще переїхати до інших країв. Задумано - зроблено: зібрався і рушив у дорогу.

Йшов він ішов і дійшов до печери в дуже пустельній місцевості, оточеній крутими скелями. Лив сильний дощ, сховатись, окрім як у печері, було ніде, тому він увійшов до неї. Озирнувся, бачить печера обжита. Стільки тут всякого добра, що очі розбігаються. В одному кутку – коштовності, в іншому – дорогі тканини, далі – мішки з пшеницею та рисом. І чого тут тільки не було! Настав сутінки. Дощ лив не перестаючи. Садівник зібрався вийти з печери, як побачив групу людей, що йшли в його бік. Він сховався в дальньому кутку печери. Ті, що прийшли зручно розташувалися, розстелили скатертини, стали їсти і пити. З їхньої розмови стало ясно, що це сорок розбійників, а печера – їхній будинок. Розбійники почали обговорювати план пограбування шахської скарбниці. Отаман розподілив обов'язки, і потім, озброївшись, спорядивши, розбійники рушили в дорогу. Слідом за розбійниками втік із печери й садівник.

Розбійники дуже вміло обчистили шахську скарбницю. Занурили вони награбоване на верблюдів і привезли до своєї печери. Вранці всюди почулася чутка, що вночі була пограбована скарбниця падишаха. Падишах скликав весь дворовий народ і наказав розшукати розбійників.

Головний візир падишаха виступив уперед і, вклонившись, сказав:

- Нехай продовжиться життя падишаха, не нова ця справа. Ось уже кілька років ці розбійники грабують народ, ніхто не може їх упіймати, невідомо навіть, де вони мешкають.

- Нічого не хочу знати, - сказав падишах. Нехай військо обшукає все місто і розшукає розбійників, хоч під землею.

Не послухатися падишаха було не можна, тому візир, радники, усі придворні, взявши по загону воїнів, розійшлися на пошуки розбійників. Сім днів, сім ночей тривали пошуки, але розбійників і слід застудив. Усі, несолоно хлібавши, повернулися до палацу.

А бідний садівник дорогою до міста тільки й чув про пограбування шахської скарбниці. Добре знаючи про те, що сталося, садівник прийшов до палацу, попросив відвести його до шаха.

Вклонившись, він сказав: - Хай продовжиться життя падишаха, я знаю, де ховаються розбійники, які пограбували твою скарбницю. Шах вигукнув:

- Якщо це правда, то половина скарбів твоя.

- Нехай продовжиться життя шаха, - відповів садівник, - мені не потрібно ніяких скарбів. Неподалік твого міста є печера. У ній мешкають сорок розбійників. Скарби твої вони забрали і сховали в цій печері.

Шах негайно відправив до печери дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять озброєних вершників мечами. Шахські воїни знайшли в печері, крім шахської скарбниці, багато іншого добра, але жодної живої душі там не було. Влаштували засідку, але розбійники так і не з'явилися. Тоді навантажили все, що було в печері, на верблюдів та привезли до палацу. Падишах був безмежно радий.

- Ну, мандрівнику, - сказав падишах садівнику, - я тримаю своє слово - половина цього добра твоя.

- Нехай продовжиться життя шаха, - відповів садівник, - мене, як тебе ці розбійники, якийсь час тому підступно пограбував якийсь купець, розорив ущент. Тож мені для життя достатньо і жмені золота.

- Цього мало, - заперечив падишах, - проси ще що-небудь, не соромся.

Садівник відповів:

- Хай перебуватиме у вічному здоров'ї володарів світу, у печері розбійників, крім твоїх скарбів, багато награбованого у народу. Було б непогано повернути все це власникам.

Падишах погодився із садівником. Глашатаї оголосили містом волю володаря. Кожен забрав своє добро. Садівник же взяв подароване йому шахом золото і рушив назад. Три дні і три ночі він ішов і дійшов до рідного міста. На золото шаха він почав потихеньку будувати собі новий будинок, садити сад. За короткий час він відновив свій колишній достаток. Сусід садівника, купець, побачивши це, прийшов до нього, привітався і спитав:

- Сусіде, адже ти розорився. Звідки ж у тебе це багатство?

Садівник знав, як жадібний купець. Бачить, що й зараз він замишляє чергову хитрість і відповідає:

- У такому місті протягом кількох років орудували сорок розбійників. Грабували вони народ. Дійшло до того, що обчистили вони і шахську скарбницю. Випадково я дізнався, де ховаються розбійники, і повідомив про це падишаха. Шахська челядь, знищивши розбійників, повернула людям їхнє добро. А люди на знак вдячності обдарували мене. Якщо хочеш – піди в це місто і кажи кожному зустрічному, що це ти повідомив про місце перебування розбійників. Люди обдарують і тебе золотом-сріблом. Так ти, не вдаривши палець об палець, помножиш свої багатства. Жадібний купець, повіривши садівнику, повернувся додому, захопив свій хурджун і рушив у місто. Біля міських стін зустрів трьох людей. Підійшов він до них і каже:

- Чи знаєте ви, хто я?

- Ні, не знаємо, - відповіли люди.

– Я той, хто показав падишаху печеру сорока розбійників, – каже купець.

Виявляється, ці троє були із сорока розбійників.

- Ах, радість яка! - Вигукнули розбійники, не бажаючи витрачати нагоди. - Та ми ж тебе всюди шукаємо. Покажи ти нам свій дім, ми стільки подарунків тобі натягнемо, що нікуди складатиме.

Купець сказав, де мешкає. А розбійники скликали всіх своїх товаришів і попрямували до будинку купця. Винесли вони з купецького будинку все, що можна було забрати. А самого господаря побили до напівсмерті. Три дні й три ночі лежав бездиханий купець, мало богу душі не віддав. Але поступово видужав. Садівник прийшов провідати купця.

- Бачиш, що зі мною сталося? - вигукнув купець, побачивши сусіда.

- Я давно знав, що так буде, пане купець, - відповів садівник. - Нечесно нажите так і втрачають.