Розповідають та переказують дивовижну історію, що трапилась у давнину.

Жив король, який не мав жодного сина, зате було три дочки. Старшу звали Б'янка, середню – Ассунтіна, а про молодшу варто поговорити окремо. Тільки вона народилася на світ і розплющила чорні-пречорні очі, всі так і ахнули - така вона була красуня. І вирішили її назвати найкрасивішим ім'ям, якого ніхто ніколи на світі не чув, – Фанта-Гіро.

Жила одна вдова. І був у неї син. Звали його Джуанін. Виповнилося йому тринадцять років, і захотів він поблукати світом – щастя пошукати.
- Малий ще! - Заявила йому мати. – Коли змужнієш і ударом ноги повалиш сосну за нашим будинком, тоді й вирушай.

І ось тепер щоранку Джуанін біг до дерева і щосили вдаряв у нього обома ногами.

Жив у світі селянин. Звали його Кампріано. І були в нього дружина та осел. Ось якось працював він у полі, а мимо проходили цигани. Запитують вони його:

- Що робиш, Кампріано? Ходімо прогуляємося!

Кампріано взяв осла і подався за ними. І так кілька разів. Одного ранку Кампріано поклав кілька золотих монет під хвіст своєму ослу. А повз знову проходили цигани.

Жив-був у світі принц, гарний двадцятирічний юнак. І захотілося йому одружитися. Став король запрошувати до двору різних принцес, одна красивіша за іншу. Але ніхто з них не сподобався юнакові.

- Ця, тату? Та хіба ви не бачите, яке у неї волосся! Все одно що вуса біля кукурудзяного качана! Ця? Чорна, як казанок для полентів. А в цієї ніс картоплею.

Словом, жодна йому не догодила, і бідолахи принцеси, роздратовані і скривджені, зі сльозами поїхали додому.

Жив на світі швець з великим горбом. Було в нього семеро синів. Звали їх Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто та маленький Пеппіно. Та ще семеро дочок. Звали їх Нінетта, Джілетта, Джованетта, Ермеллінетта, Лауретта, Гелізетта та маленька Кателліна.

Порахуйте-но – сім та сім, це буде чотирнадцять дітей. А скільки ж у цих дітей ніг? Ух ти, аж двадцять вісім. А скільки ж потрібно черевиків? 

Жив у світі один бідний юнак. Говорить він якось матері:
– Піду я мандрувати білим світом. Чого тут чекати? Стану шукати своє щастя! Дивишся, тоді й тобі настануть щасливі часи.
І вирушив у далеку дорогу.

Прийшов у велике місто і почав блукати вулицями. Бачить, тягнеться в гору якась старенька, несе два відра з водою, а сама ледве дихає.