Генерал Фанта-Гіро

Розповідають та переказують дивовижну історію, що трапилась у давнину.

Жив король, який не мав жодного сина, зате було три дочки. Старшу звали Б'янка, середню – Ассунтіна, а про молодшу варто поговорити окремо. Тільки вона народилася на світ і розплющила чорні-пречорні очі, всі так і ахнули - така вона була красуня. І вирішили її назвати найкрасивішим ім'ям, якого ніхто ніколи на світі не чув, – Фанта-Гіро.

Крім трьох дочок, король мав три трони. Один блакитний, другий — чорний, а третій — пурпуровий. На блакитному троні король сидів, коли був веселий, на чорному — колись був чимось незадоволений, а на пурпуровому ніколи не сидів.

Ось одного ранку доньки прибігли привітатися з батьком і побачили, що він сидить на чорному троні і дивиться у вікно.

- Чим ви незадоволені, тату? - Запитали доньки і теж подивилися у вікно.

Нічого нового вони не побачили. Перед палацом розстилався луг, трохи далі блищала річка, потім піднімався гай, за гаєм стояла гора. А за горою починалося сусіднє королівство, тільки його не було видно.

- Чим же ви незадоволені, ваша величність? - Знову запитали доньки.

- Як мені бути задоволеним, якщо в сусідньому королівстві сонце встає на півгодини раніше. І все через прокляту гору! Я прожив сімдесят років і цього ніколи не помічав. Але сьогодні я це помітив і тепер нізащо не зійду з чорного трону.

Доньки засмутилися. Вони знали, що у палаці не буде балів, ні свят, доки батько не пересяде на блакитний трон.

Тому старша, трохи подумавши, сказала:

- Якщо перетягнути палац на триста кроків правіше, гора не загороджуватиме сонце.

Король мовчки похитав головою.

Тоді середня дочка сказала:

- Якщо ви не хочете перетягнути палац праворуч, можна перетягнути його ліворуч.

Тут король мало не заплакав від смутку.

- Ось і видно, що ви дівчата! - сказав він. - Ваш брат, мій син, якого ніколи і не було, не став би давати такі дурні поради. Адже він чудово знає, тобто знав би, що королівський палац не собача будка, яку можна перетягувати з місця на місце. Там, де жив мій пра-прадід, мій прадід, мій дід, мій батько, маю жити і я.

- Є про що засмучуватися, любий батько, - весело сказала Фанта-Гіро. - Якщо не можна перенести палац, накажіть зрити гору.

- Ах, дочко моя, - закричав зрадований король, - ти майже така ж розумна, як твій брат... Якби він був.

Король тут же наказав зрити гору.

Звісно, зрити гору нелегко, але можливо. Тому що, як каже прислів'я, не можна зруйнувати лише той будинок, який намальовано на папері. Гора, правда, не будинок, проте скоро чи не скоро, а справа була зроблена, і доньки прийшли привітати батька.

Що вони побачили! Батько сидів не на чорному троні, а й не на блакитному. Король сидів на фіолетовому троні. Такого з королем ще жодного разу не бувало.

- Що трапилося, синьйоре батько? - Запитали дочки.

- Мені загрожує війна, - відповів він. - Сусідний король незадоволений тим, що в нього зникла луна.

— А куди ж поділося, любий батьку, і до чого тут ви? - Вигукнули дочки.

- Та ось, бачите, гора, яку я звелів зрити, стояла на нашій землі і належала нам. А луна, що віддавалася від гори, була власністю сусіднього короля. Коли зрили гору, кудись зникла й луна. Сусідний король зібрав військо і вимагає, щоб йому повернули його королівську луну, інакше він оголосить війну. Ось я й сів на пурпуровий трон – трон війни.

- І ви воюватимете? - Запитали дочки.

- Не знаю, як бути, - відповів, зітхаючи, король. - По-перше, я ніколи не воював і не знаю, як це робиться. По-друге, я старий і немічний. А по-третє, я не маю генерала. От якби у вас був брат, він і був би генералом.

- Якщо ви дозволите, - сказала Б'янка, старша дочка, - генералом буду я. Невже я не зможу командувати солдатами!

- Не жіноча ця справа, - буркнув король.

- А ви мене випробувайте, - наполягала Б'янка.

- Випробувати, мабуть, можна, - погодився король. - Але пам'ятай, якщо ти в поході почнеш балакати про різні жіночі дрібниці, - значить, ти не генерал, а просто королівська донька. Дозволь тоді негайно повертатися додому разом з усім військом.

Так і вирішили. Король наказав своєму вірному зброєносці Тоніно ні на крок не відходити від королівни і слухати, що вона каже.

Ось Б'янка та Тоніно поскакали на війну, а за ними все військо. Минули луг і під'їхали до річки, що поросла очеретом.

- Що за чудова тростина! - Вигукнула Б'янка. - На зворотному шляху з війни обов'язково наріжемо його якомога більше і наробимо прядок.

- Меліте різати тростину хоч зараз, - сказав Тоніно, - бо ви вже повертаєтеся.

Він подав команду, і все військо зробило ліворуч. Так і не вдалося Б'янці стати генералом.

- Тепер випробуйте мене, - сказала королю середня дочка, Ассунтіна.

Військо виступило вдруге. Попереду скакали Ассунтіна та вірний зброєносець короля.

Проїхали очерет. Ассунтіна не промовила ні слова. В'їхали в гай. Ассунтіна заговорила:

- Що за чудові каштани! Яких жердин можна нарубати для веретен!

- Стій! - скомандував війську Тоніно. - Поїхали додому.

І все військо – кавалерія, артилерія, піхота та обоз – рушило у зворотний шлях.

Тоді до батька прибігла молодша дочка – Фанта-Гіро.

- Ні, ні, - сказав король, - ти надто молода.

- Любий батько, невже ви любите мене менше, ніж сестер?

Король не встояв. Він видав третій указ і призначив генералом Фанта – Гіро.

- Якщо вже бути генералом, то справжнім, - сказала собі дівчина.

Вона надягла обладунки, підібрала довгі коси під шолом, оперезалася мечем та ще додала два пістолети. Генерал вийшов хоч кудись.

Рушили походом втретє. Проїхали очерет - Фанта-Гіро ні слова; проїхали каштановий гай – Фанта-Гіро ніби води в рот набрала. Ось і кордон, а по той бік кордону стоїть вороже військо. Перед військом роз'їжджає на вороному коні молодий король, гарний і статний.

Тут Фанта-Гіро зупинила свої полиці і сказала Тоніно:

- Перш ніж почати бій, я поговорю з сусідом. А ти скачи туди, де стояла гора, і сховайся в кущах. Якщо я під'їду до того місця та заговорю, повторюй за мною кожне моє останнє слово. Та голосніше, - чуєш?

Якби Фанта-Гіро, як раніше, молодшою королівською дочкою, Тоніно, може, спробував би з нею сперечатися.

Адже він не хтось, а вірний зброєносець самого короля. Чи йому, наче зайцю, ховатися в кущах. Але тепер Тоніно стояв перед генералом. Тому він зробив ліворуч і вирушив у кущі.

А Фанта-Гіро під'їхала до ворожого короля і сказала.

- Ваша королівська величність, моє військо готове до бою. Коні ситі, гармати заряджені, рушниці начищені, шаблі нагострені. Але давайте поговоримо - через що ми воюватимемо? Адже король, мій король, міг робити зі своєю горою все, що йому завгодно.

- З горою так, - заперечив молодий король, - але він зазіхнув на чужу власність - на мою луну.

- Ах, ваша величність, я впевнений, що вам це здалося, Поїдемо до того місця, і ви переконаєтеся, що луна нікуди не зникла.

- Поїдемо, - погодився король.

Вони пришпорили коней і незабаром опинилися там, де ще недавно височіла гора. Тут вони зупинилися, і генерал Фанта-Гіро заспівав ніжним голосом:

Жила довго маленька луна

На горі високої та крутої.

Чуючи пісню, людям на втіху

Відповідало пісенькою простий...

- ...Простий-ой-ой! - заволав з кущів Тоніно, та так, що король здригнувся.

Але він тут же забув про луну, бо генерал продовжував свою пісеньку:

Кажуть, тепер пропала луна,

Більше немає ні пісеньок, ні сміху.

Тільки правди в тому ні краплі нема.

Заспівай лише дзвінче - луна дасть відповідь.

- Ого-го! - заревів зброєносець. - Та ще як дасть!

- О, пресвята мадонно! - Вигукнув король, затикаючи вуха. - І через це я, безумець, хотів воювати!

- Я можу заспівати ще, - люб'язно запропонував генерал.

- Тільки не тут, - квапливо сказав король. - Мені дуже подобається ваш спів, але луна я не бажаю більше чути. Забудемо всі наші розбрати і станемо друзями. Чи не погодитеся ви погостювати в моєму замку?

- Охоче, ваша величність, - сказав генерал.

Щойно вони приїхали до королівського замку, король побіг у покої своєї матері.

- Матінко, я привіз із собою в гості ворожого генерала. Але він зовсім не схожий на вусатого вояка. Ах, які очі, який рот, який ніжний голос! Здається мені, що це не генерал, а одягнена дівчина. Ви мудра жінка, порадьте, як мені пізнати правду.

- Зведи генерала до збройової палати, - відповіла королева. - Якщо генерал і справді дівчина, вона й уваги не зверне на зброю.

Молодий король послухався поради матері. Але, коли генерал переступив поріг палати зброї, він скрикнув від захоплення. Він хвалив довгоствольні пищали, пробував, чи добре нагострені мечі, чи загострені шпаги. Він схопив шаблю і почав розмахувати нею перед носом короля.

Тоді король знову поспішив до королеви.

- Матінка, - сказав він, - генерал поводиться, як справжній чоловік, але я ще більше, ніж раніше, впевнений, що це дівчина. І дівчина з кожною хвилиною мені подобається більше.

- Що ж, синку, - відповіла королева. - Поведи генерала до саду. Якщо це дівчина, вона зірве троянду чи фіалку і приколе до грудей. Якщо це чоловік, він зірве гілочку жасмину і закладе її за вухо.

Молодий король запросив Фанта-Гіро погуляти у саду. Він око не спускав з генерала. А той і не глянув ні на пишні троянди, ні на сором'язливі фіалки. Зате, проходячи повз квітучий кущ жасмину, генерал недбало зірвав гілочку і сунув собі за вухо.

Король втретє постукав у покої старої королеви.

- Матінко, за всіма вашими прикметами генерал - чоловік, а серце моє каже, що це дівчина. Що ж мені робити?

- Ось тобі моя остання порада. Запроси генерала на обід. Та дивись уважніше. Жінка відрізає скибочки, притискаючи хліб до грудей, а чоловік ріже хліб на вазі.

Почався обід. Генерал узяв ножа і на вазі відхопив велику шматку хліба.

А по обіді мати сказала синові:

– Тепер ти остаточно переконався, що генерал – чоловік.

- Ні, матінко, це дівчина. І я сам випробуватиму її.

Підійшовши до Фанта-Гіро, молодий король сказав:

- Я так потоваришував з вами, генерале, що хочу познайомити вас з моєю нареченою. Зараз ми трохи відпочинемо, а у вечорі, якщо ви згодні, велимо осідлати коней і поїдемо до неї в гості.

Ох, що сталося з генералом! Він зблід, потім почервонів і відповів тремтячим голосом:

- Охоче, ваша величність. Побачити вашу наречену буде для мене найбільшим задоволенням.

Потім король провів генерала у відведені йому покої. Коли ж через дві години він прийшов знову, генерала й слід застиг. Молодий король, не зволікаючи жодної хвилини, скочив на коня і поскакав до сусідньої держави.

А Фанта-Гіро тим часом обіймала свого батька, який знову сидів на блакитному троні.

- Ах, любий батько, - говорила вона, гірко плачучи, - я поїхала на війну, а привезла з собою мир.

- То про що ж ти плачеш, люба дочко? - Запитав її батько.

– Я втратила там своє серце! - Відповіла вона, заплакавши ще жалібніше.

Раптом під вікнами палацу почувся тупіт копит, а за хвилину до тронної зали вбіг молодий король. Він підійшов прямо до Фанта-Гіро і сказав:

- Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.

- А ваша наречена? - Запитала дівчина.

- Мила Фанта-Гіро, коли я вам розповідав про наречену, ви були генералом. А ворожого генерала обдурити, правда ж, не грішно. Жодної нареченої в мене немає, крім вас, якщо ви на те згодні.

- Згодна, вона згодна, - відповів старий король за свою дочку.

Незабаром зіграли весілля. Фанта-Гіро, закинувши бойові обладунки, одягла сукню з довгим шлейфом і приколола до грудей троянду. Молодий король весь сяяв, дивлячись на свою красуню дружину. А старий король і стара королева так танцювали тарантелу, що любо-дорого було дивитися.