Лисичка-кума

Захотілося лисичці медом поласувати. Все вона м'ясо одне їсть, а солоденького й немає.

- Піти б, - каже, - до бджіл, чи що, погосподарювати.

Прийшла на пасіку, та так це зручно перед вуликом сіла і лапу туди засунула, щоб медку дістати. А бджолам це не сподобалося: як вилетять вони з вулика, як нападуть на лисичку!

Ух, як кинеться вона з пасіки! Біжить, тільки носом крутить та на бджіл скаржиться.

- Ой, боже мій! який мед солоденький, а бджоли які ж гіркі!

Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала-лежала, думала-думала, а меду так хочеться.

- Піду, - каже, - до ведмедя. Попрошусь до нього жити, у нього багато меду. Приходить.

- Братку ведмідь, а що я тобі скажу? А той тільки бурчить. А лисичка:

- Та не урчи ти так страшно, братику ведмідь, бо я ще злякаюся... Давай жити разом, я тобі за господиню буду.

– Давай! - каже ведмідь. От і почали вони жити разом.

Ведмідь піде на видобуток, принесе яловичини – і собі вистачає і лисичці. А тій все меду хочеться.

- Сходи та сходи, старий, на пасіку, принеси меду! Нема чого робити, приніс ведмідь меду, аж два вулики приволок.

- Ось, - каже, - з одного з'їмо, а інший на зиму сховаємо.

Їли-їли і згодом увесь мед і з'їли. А інший вулик на горище сховали. Ведмідь не поспішає, а лисичці дуже хочеться. Думала-думала, як би це з другого вулика поласувати. Пішла б, та ведмідь негайно запитає – куди та навіщо. Ось лежить вона і стукіт-стук хвостом по стіні. Ведмідь запитує:

- Що там стукає?

- Та це стукають, у куми мене запрошують.

- Ну і йди; а я посплю.

Пішла вона й одразу на горище, та до того вулика, і наїлася, скільки хотілося. Потім повертається. Прокинувся ведмідь:

- Ну, як твого хрещеника назвали?

- Так Починочком.

- Яке чудове ім'я!

- Та яке поп дав. Яке ж там чудове!

- Ну добре.

Другого дня знову лежить і стук-стук по стіні хвостом.

Ведмідь запитує:

- Що це стукає?

- Та це мене в куми запрошують.

- Ну то йди, а я посплю. Пішла вона і знову до того вулика, а в ньому мало лишилося. Повертається, а ведмідь прокинувся і питає:

- Ну, як же твого хрещеника назвали?

- Так Серединкою. А ведмідь:

- Ось які ж у твоїх хрещеників усі чудесні імена! А лисиця:

- Та що ти, старий, вигадуєш? Які ж дивні, якщо і свята Середа є.

- Може, й справді, - каже ведмідь. Третього дня знову лежить вона і стук-стук хвостом по стіні. А ведмідь:

- Хто це стукає та стукає?

- Та це мене в куми звуть.

- Ой, та як же тебе часто в куми звуть! - каже ведмідь.

- Е-е, старий, адже мене люди люблять.

- Ну, то йди!

Пішла, весь мед з'їла, ще й вулик перекинула та вилизала.

Потім прибігла, лягла й лежить. Ведмідь запитує:

- Ну, як же твого хрещеника звати?

- Та як? Переверни та вилижи.

- От такого імені ще й на світі не було! - Що ти, старий, вигадуєш? Хіба ти піп, що знаєш?

- Ну, хай буде по-твоєму!

Ось трохи згодом ведмідь і каже:

- А час би й медком поласувати! Поліз на горище, а вулик порожній.

- Лисичка-сестричка, це ти з'їла?

- Ні не я!

- Ні ти!

- Та щоб мені й учорашнього дня не прожити, коли я з'їла!

- Брешеш, лисичко, це ти не хрестників хрестила, а мед їла. Тепер я тебе з'їм!

І до неї, а вона від нього в ліс та й втекла.

Іван Франко