Зібрався якось пан у далеку дорогу. Сів у коляску, парою коней запряжену, взяв із собою кучера Грицька і поїхав.

Їдуть вони, їдуть - на дорозі ні шинка, ні хати, ні зустрічної людини. Нудно пану. Грицько пісні співає, Грицько на коней покрикує, а пан мовчить. Не личить йому, бач, з простим чоловіком розмовляти.

Ну, їхали-їхали, мовчали-мовчали, та пану й нудно від нудьги стало. А тут якраз вискочив із лісу заєць. Ось пан і повів розмову:

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:

— Нехай мені буде! А жайворонок каже:

— Нехай мені!

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

— Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю.

А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.

— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.

Жили-були два мишеня, Круть і Верть, та півник Голосиста Шийка.
Мишенята тільки й знали, що співали та танцювали, крутилися та крутилися.
А півник на світ піднімався, спершу всіх піснею будив, а потім приймався за роботу. Ось одного разу підмітав півник двір і бачить на землі пшеничний колосок.

— Крути, Верть, — покликав півник, — гляньте, що я знайшов!
Прибігли мишенята і кажуть:

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

– Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити.