Пастушок і король ельфів

Жив у світі пастушок Лассе. Батько в нього помер, і він залишився сам із мачухою. Мачуха була жінка зла, морила пасинка голодом, одягала в лахміття, а іноді траплялося, що й била вона хлопчика. Худо жилося бідолахи Лассе. День-денний бродив він зі стадом у лісі, а прийде додому — суне йому мачуха з лайкою скибку хліба і жене геть у хлів.

А якось уранці вона і хліба йому не дала, і довелося Лассе не ївши до лісу зі стадом іти. От бреде він лісом і гірко плаче.

Раптом бачить — на зеленому пагорбі на сонці щось блищить.

Підійшов Лассе ближче, дивиться — під деревом пара кришталевих черевичків стоїть, кожен із наперсток завбільшки. Зрадів хлопчик, забув про голод і про мачуху злу і весь день цими черевичками милувався.

І як підійшов вечір, і сонце за лісом село, скликав Лассе своїх корів та кіз і вирушив додому. Іде він по дорозі, а назустріч йому хлопчик трапляється — маленький-премаленький, зростом з билинку.

— Добрий вечір, — каже хлопчик.

- І тобі добрий вечір, - відповідає Лассе.

— Чи не траплялися тобі мої кришталеві черевички, що я сьогодні вранці на зеленому пагорбі впустив?

- Попадалися, - відповідає Лассе. — Тільки я хотів їх мачусі віднести. Може, вона тоді лаяти мене перестане і поїсти чогось дасть.

Став тут хлопчик його просити:

- Віддай мені мої черевички! Може, колись і я тобі службу співслужу.

Пожалівся Лассе над малюком і віддав йому кришталеві черевички. Зрадів малюк, кивнув Лассі привітно і втік. А Лассе далі зі своїм стадом пішов. Додому з'явився він уже темно, і мачуха на нього з лайкою накинулася через те, що він так забарився в лісі. Сунула йому мачуха котел із рештками каші і веліла швидше їсти та на сінок забиратися.

А вранці, тільки-но розвиднілося, чує Лассе — будить його мачуха.

— Вставай, байбак лінивий! Вже білий день на подвір'ї.

Час худобу виганяти!

Схопився хлопчик із солом'яного ліжка, з'їв скибку хліба і погнав череду до лісу. Тільки до полудня він знову зголоднів, і тут ще спека його так дошкуляти стала, що сечі немає. Іде він лісом і плаче. Раптом бачить — на зеленому пагорбі малесенька червона шапочка лежить. Величиною шапочка з горошину і гарна така: з пензликом та золотими дзвіночками по краях. Зрадів Лассе і про все своє горе забув — і про мачуху злу, і про спеку. Весь день він з цією шапочкою грав, а надвечір, коли сонце за лісом село, скликав він череду і побрехав потихеньку додому.

Ось іде він путівцем, а назустріч йому дівчинка трапляється, маленька-премаленька, ростом не більше, ніж стеблинка квітки.

— Добрий вечір, — каже дівчинка.

- І тобі добрий вечір, - відповідає Лассе.

— Чи не знайшов ти моєї шапочки, що я сьогодні вранці на зеленому пагорбі впустила?

- Знайшов, - відповідає Лассе. — Тільки я збирався її своїй злій мачусі віддати, може вона тоді лаяти мене перестане і нагодує краще.

Стала тут дівчинка його просити:

— Віддай мені червону шапочку! Може, колись і я тобі службу співслужу.

Пожалів Лассе дитину і віддав їй шапочку. Зраділа дівчинка, присіла в поклоні, посміхнулася Лассі та втекла.

А Лассе далі зі своїм стадом пішов. Додому дістався він уже зовсім темно. Мачуха давно його чекала і накинулася на пасинка з лайкою:

- І де тільки тебе носить? Що ж, мені з твоєї милості опівночі корів доїти? З'їж геть залишки каші в казані та йди на сінок, щоб мої очі на тебе не дивилися!

Нічого не відповів Лассе мачусі на її злі промови. Вискреб з дна казана кашу засохлу, з'їв її, запив джерельною водою, та й подався на сінник спати.

А вранці, ніж світло, знову чує Лассе мачухин крик:

— Вставай, байбак лінивий! Вже білий день на подвір'ї!

Настав час худобу в ліс виганяти!

Схопився хлопчик зі свого солом'яного ліжка, вмився і попросив у мачухи скибку хліба.

- Якого ще хліба! — закричала мачуха. — Не буде тобі нині нічого, нероба ти такий собі!

Так і пішов Лассе голодний у ліс. Іде лісом і гірко плаче. Раптом бачить — на зеленому пагорбі блищить щось у траві. Підійшов він ближче й підняв із землі маленький срібний дзвіночок. Зрадів Лассе, очі витер і став із цим дзвіночком грати. Так увесь день і пройшов непомітно, а надвечір задзвонив Лассе в дзвіночок, і миттю всі корови та кози на цей дзвін збіглися. Погнав він череду по дорозі, раптом бачить — назустріч йому маленький дідок йде, ростом не більше билинки. Борода у дідуся до пояса, на голові ковпачок червоний з пензликом, на ногах черевички сап'янові.

— Вечір добрий, — каже дідок.

- І тобі добрий вечір, - відповідає Лассе.

— Чи не знайшов ти дзвіночка, що я вранці на пагорбі впустив?

- Знайшов, - відповідає Лассе. — Тільки цей дзвіночок я тобі не віддам. Я вже недавно якомусь хлопчику кришталеві черевички повернув, а дівчинці — червону шапочку із золотими дзвіночками. А цей дзвіночок мені самому потрібний, на його дзвін корови і кози миттю збігаються.

Став дідок Лассе просити:

— Віддай мені мій дзвіночок, без нього вся моя влада пропаде. Сам я король ельфів, а ці хлопчик і дівчинка мої діти. І

не думай, що ми про тебе забули. Ми, ельфи, завжди добром за добро платимо і тобі колись службу співслужимо. А дзвіночок я тобі інший подарую, та ще на додачу виконаю три твої бажання.

Погодився Лассе. Віддав він дзвіночок і каже:

— Ось візьми, та не втрачай його більше. І дітям своїм, сину та доньці, покарай, щоб краще берегли кришталеві черевички та червону шапочку. А мої бажання такі: хочу я швидко вирости, стати королем, хочу володіти королівським палацом і хочу отримати за дружину найкрасивішу принцесу на світі.

— Бажання твої чималі, — відповідає король ельфів, — але коли я обіцяв тобі, то слово своє дотримаю. Нині вночі, коли мачуха твоя засне, виберися потихеньку з дому та йди прямо на північ, аж поки до королівського палацу не дістанешся. Ось тобі сопілка зі слонової кістки. Потрапиш у біду - подуй у дудочку, і ельфи до тебе на допомогу прийдуть. А коли крайня потреба буде — переломи дудочку навпіл — вже тут я сам до тебе прийду.

З цими словами попрощався король ельфів з хлопцем і зник з очей геть, а Лассе зі своїм стадом далі побрів. Повернувся Лассе додому пізно ввечері, і мачуха його замість вечері тумаками відгодувала. Нічого,— подумав Лассе,— тепер мені недовго терпіти. І подався на сінник спати.

А опівночі вибрався він потихеньку з хліву і пішов на північ. Ішов він невтомно лісами, пагорбами і долинами, двічі сходило і заходило сонце, а Лассе все йшов і йшов.

На третій день надвечір виріс перед Лассе королівський палац, та такий гарний і багатий, якого він і в житті не бачив. Зайшов Лассе на королівську кухню і спитав, чи не потрібні тут працівники.

— А ти що вмієш робити? — спитав головний кухар.

— Вмію я кіз та корів пасти, — відказує Лассе.

— Пастух нам потрібен,— каже кухар,— тільки якщо хоч одна корова чи коза в тебе в лісі заблукає, нарікай тоді на себе.

- Будь спокоєм, - відповідає Лассе, - такого лиха зі мною повік не траплялося.

Так і найнявся Лассе пастухом у королівський маєток. Щоранку гнав він корів, кіз та овець у ближній ліс і пас їх там до заходу сонця. І ніколи жодна худоба у нього зі отари не пропадала.

Ось одного разу виганяє Лассе худобу з хліва й бачить: йде до нього якась дівчинка златокудра в багатій сукні, а на руках у неї маленька біла овечка. Простягає дівчинка овечку Лассе і каже:

— Чула я, що пастуха краще за тебе в усьому королівстві немає. Візьми мою овечку, паси її та доглядай за нею гарненько.

А ця дівчинка була сама королівська дочка. З того часу стала принцеса щоранку в ліс ходити, свою улюблену овечку відвідувати. Була принцеса дівчинкою доброю, привітною, і вони з пастушком Лассе міцно подружилися.

Минув час, виріс із пастушка добрий і високий молодець. А маленька принцеса теж виросла і такою гарною стала, що слава про неї по всьому світу пішла. Але так само, як у дитинстві, ходила вона в ліс свою овечку відвідувати.

Тільки одного разу пішла принцеса в ліс і дорогою зникла. Пройшла чутка в народі, що викрав принцесу злий велетень і відвіз у свій замок на далекий острів. Сильно горювали люди доброю і гарною принцеси, а найбільше король з королевою по дочці вбивалися.

І наказав король сповістити по всіх країнах і королівствах: хто його дочку з неволі визволить, отримає її за дружину, та ще й королівство на додачу. Стекали до замку принци та лицарі з усіх країв. Одягали вони обладунки ковані, брали мечі, списи, сідали на коней і вирушали принцесу шукати. Одні ні з чим поверталися, інші зовсім пропадали, і нікому з успіху не було.

А пастух Лассе тим часом усе пасе свою череду в лісі. Тільки не йде в нього з голови красуня принцеса, день і ніч він про неї тужить і журиться.

Ось якось заснув Лассе в тіні під деревом і наснився йому король ельфів. Ніби стоїть він біля його голови шепоче:

— Іди на північ, на північ! Там знайдеш принцесу.

Прокинувся Лассе і пішов прямісінько до короля. Варта його до королівських покоїв не пускає. Вийшов до нього головний кухар і каже:

— Тобі чого тут треба? Якщо ти нагороди за свою вірну службу попросити хочеш, то ми й самі це залагодимо. Короля турбувати нема чого.

- Ні, - відповідає Лассе. — Розмова у мене з королем не піде.

Привели Лассе до короля, а він і каже йому:

— Служив я вашій величності вірою та правдою багато років. Дозвольте мені тепер вирушити принцесу шукати.

Розсердився король.

— Бач, що задумав! Отже, ти, простий пастух, хочеш щось зробити, що принцам і лицарям не під силу!

А Лассі у відповідь:

- Або принцесу знайду, або життя втрачу.

Згадав тут король, що в народі кажуть: «На тілі, зм'яга, а в душі відвага», і змінив гнів на милість.

І пішов Лассе на північ, як король ельфів йому віє. Горами дерся, через чагарник колючий продерся. Так довго йшов, що трохи на край світу не заліз. То раптом відкрилося перед ним море, а посеред моря острів лежить, а на острові замок стоїть, а біля замку в вежі красуня сидить і хусткою йому махає. І зрозумів Лассе, що перед ним замок велетня, а в вежі в ув'язненні нудиться. Ходить він по

березі моря, а як з острова перебратися — не розуміє. І раптом згадав він про кістяну дудочку, що король ельфів йому пода подудів він у дудочку, і чує голос тоненький у себе за спиною:

- Вечір добрий!

- І тобі добрий вечір! - відповів Лассе. Обернувся він і бачить: стоїть перед ним хлопчик, зростом із билинку, той самий, що колись кришталеві черевички на пагорбі впустив.

- Що тобі треба? - малюк-ельф його питає.

- На той острів перебратися, - відповідає Лассе.

— Сідай до мене на спину, — мовив хлопчик.

Сів Лассе до нього на спину, а ельф яструбом обернули злетів у небо і миттю його на острів переніс.

Прийшов Лассе до замку велетня і попросився там працівники.

— А що ти вмієш робити? — питає головний кухар.

— Вмію овець і корів пасти, — відказує Лассе.

— Пастух велетню потрібний, — каже головний, тільки служба в нас нелегка. Якщо хоч одна корова або вівця зі стада пропаде - велетень тебе негайно життя позбавить. Скільки ж у нас пастухів перебувало — жоден уцілів. Ну що, згоден?

- Згоден, - відповідає Лассе.

На другий ранок погнав Лассе стадо в ліс, а коли проходив повз вежу, підійшла принцеса до вікна, хусткою і помахала і заспівала пісню:

Пастух мій вірний, нині в ніч

Зі зливи врятуй королівську дочку.

В нагороду її ти отримаєш за дружину.

А разом із нею престол і корону.

Прислухався до Лассе і зрозумів, що принцеса йому знак подає і що нині вночі він за нею прийти повинен.

Цілий день пас він череду в лісі, а надвечір пригнав її на скотарню. А там уже сам велетень його чекає.

— Ти ніяк мій новий пастух,— каже велетень.— Зараз я стадо визнаю, і коли хоч однієї худоби не дорахуюсь — не жити тобі на світі.

Перерахував стадо велетень і побачив, що жодна корова та жодна вівця не пропала. Зрадів велетень і каже:

— Гарний пастух! Будеш мені служити до кінця днів своїх.

Пішов Лассе до своєї комірчини і став темряви чекати. А як настала ніч і всі в замку міцним сном заснули, підкрався він потихеньку до вежі, де принцеса нудилася, і заспівав ледве чутно:

На острів темна ніч опустилася. Місяць і зірки за хмарами зникли. Стою я і чекаю під віконцем твоїм, Швидше спускайся, і ми втечемо!

Висунулася тоді принцеса з вікна вежі і шепоче:

- Не можу я спуститися! Мене велетень золотими ланцюгами до стіни прикував!

Що робити? - думає Лассе.

І тут він про свою кістяну дудочку згадав. Вийняв її, подудів і чує раптом за спиною голосок тоненький-тоненький:

- Вечір добрий!

- І тобі добрий вечір, - каже Лассе.

Обернувся він і бачить: стоїть перед ним та сама дівчинка, що колись червону шапочку на пагорбі впустила.

- Що потрібно тобі? - Запитує дівчинка.

- Забери мене і принцесу звідси, - просить Лассе.

- Іди за мною, - сказала мала.

Піднялися вони на вежу, ковані двері самі собою відчинилися, а потім підійшла мала до принцеси, доторкнулася до золотих ланцюгів, і вони разом на шматки розвалилися. Привела їхня дівчинка на берег моря, стрибнула у воду, обернулася щукою і кричить:

- Сідайте до мене на спину! Тільки, що б не трапилося, нехай принцеса не лякається, бо лихо буде!

Сіли Лассе з королівською дочкою на спину щуці і попливли морем. А велетень прокинувся, виглянув у вікно і побачив далеко в морі пастуха з принцесою.

Обернувся він орлом і полетів у погоню за ними. Помітила щука орла і глибоко у воду пірнула. А принцеса злякалася і голосно закричала зі страху. І від цього чаклунство ельфів свою силу втратило. Схопив орел кігтями втікачів і потяг назад у свій замок. Пастуха він у глибоке підземелля кинув, а принцесу знову в вежу заточив і наказав ще більше сторожити її, очей з неї не спускати.

Ось сидить Лассе в підземеллі і журиться через те, що і принцесу не врятував, і себе навіки занапастив. Тільки раптом згадав він, як король ельфів йому казав: Коли крайня потреба буде, переломи дудочку навпіл, і я сам до тебе прийду. Взяв пастух дудочку, переламав навпіл і раптом чує у себе за спиною голосок:

- Вечір добрий!

- І тобі добрий вечір, - відповідає Лассе. Обернувся він і бачить - стоїть перед ним сам король ельфів. Борода в нього до пояса, на голові ковпачок із пензликом, на ногах черевички сап'янові.

— Ти навіщо мене кликав? - Запитує король ельфів

— Допоможи мені принцесу врятувати і додому до батька везти.

— Іди за мною, — каже дідок.

І привів він Лассе до залу для зброї. А там на стінах обладунки лицарські висять, списи, мечі, сокири, щити. Деякі, як золото, горять, а інші сталлю відливають. Розвів король ельфів вогонь у вогнищі і каже пастуху:

- Роздягайся!

Роздягся Лассе, а король ельфів його старий одяг спалив і наказав йому в лицарські обладунки одягатися. Одягнувся Лассе в залізо з голови до ніг, взяв у руки спис і меч, а дідок каже:

— Тепер тебе нікому не здолати, бо твої обладунки ніяка сталь не бере, а твій меч без промаху разить.

Подякував Ласі королю ельфів за допомогу, попрощався з ним і у своє підземелля вернувся.

А злий велетень тим часом до весілля з принцесою готується. Принцесу в багаті убори обряджають, золотий вінець на голів

у надягають, пальці рубінами та смарагдами принизують, на шию прикраси вішають.

Тільки принцеса тому не рада, плаче, вбивається, тож дивитися на неї шкода. Ось зібралися гості, і наказав велетень привести з підземелля пастуха, щоб страчувати його тут же, у всіх на очах.

Увійшли слуги до в'язниці і бачать: замість пастуха стоїть перед ними лицар у позолочених обладунках і грізно мечем розмахує. Злякалися слуги і розбіглися хтось куди. А лицар вискочив із в'язниці, вбіг до зали, де гості зібралися, підійшов до велетня і каже:

- Викликаю тебе на чесний бій. Хто здолає — тому й наречена дістанеться.

Злякався велетень, став до дверей задкувати. А Лассе підняв свій меч, блиснуло вістря, мов блискавка, і голова велетня з плечей покотилася. Гості всі в страху розбіглися, а лицар узяв за руку принцесу і повів її до моря. Сіли на корабель велетня і припливли до короля і королеви — батьків принцеси. Ото радості було!

Одружився з Лассе на принцесі, а потім і сам королем став. Жили вони в щастя і достатку багато років. А дзвіночок та зламану кістяну дудочку завжди при собі зберігали та дітям своїм наказали берегти.