Храм білих чапель

Сталося це багато років тому.

Стояло серед гір і лісів маленьке село. Весело і багато жили там люди. Водили вони дружбу з білими чаплями: багато було їх у тих місцях. Прилетять, над селом покружляють та біля річки сядуть. Жили селяни і чаплі у мирі та злагоді.

Але якось прийшло в те село велике лихо — настала посуха. Висохли річки та ставки. Навіть у криницях жодної краплі води не залишилося.

Засмутилися люди. «Пропаде тепер урожай,— гадають,— настане в селі великий голод». Пішли вони до старійшини поради просити.

— Треба помолитися небесним богам,— вирішив старійшина.— Може, вони зглянуться над нами, пошлють на землю дощ.

Став старійшина богам старанно молитися. Раптом чує — тікають до його дому люди.

- Вода! Вода! Дивіться – вода! — кричать.— Вода з неба ллється!

Вибіг старійшина з дому, зрозуміти не може, про що люди говорять. Глянув у далечінь, та так рот від подиву і розплющив. Стоїть над лісом, що за самим селом розкинувся, білий стовп, хитається, ні дати, ні взяти — річка від землі до неба піднялася, та й годі!

Кинулися селяни до лісу, підбігли ближче, а це й не річка, а білі чаплі. Витяглися вони від землі до самих хмар і крилами махають.

— Недарма чаплі тут кружляють,— сказав старійшина.— Наче вказують нам на щось!

— Пам'ятаю я, розповідав мені дід,— сказала одна старенька,— що в нашому лісі є чудове болото — у ньому вода ніколи не висихає. Може білі чаплі нам його знайти допомагають.

Пішли селяни до лісової хащі. Довго вони ходили лісом, поки не вийшли до великого болота. Дивляться — болото теж сухе. Зовсім розгубилися селяни. Що робити, не знають.

А старійшина все своє каже:

— Недарма білі чаплі над болотом кружляли! Ох, недарма!

Обійшов він болото, і здалося йому, що дзюрчить десь поруч вода, співає струмочок, заливається. Доторкнувся старійшина до високої скелі, а вона мокра!

— Мабуть, усередині скелі джерело б'є,— здогадався він,— а може, й річка тече.

Здивувалися всі:

— Як же річка всередині скелі може текти? Куди вона тече і звідки?

А старійшина все одно на своєму стоїть:

- Тече річка і все!

Наказав він покликати каменети і скелю ту розбити. Вдарив каменяр раз, ударив два, а скеля наче залізна, тільки й робить, що гуде — жодного шматочка від неї не відлітає. Покликав каменяр помічників. Почали вони разом бити, а розбити все одно не можуть.

От уже й сутеніло стало. Підійшов тоді старійшина до скелі ближче і просив:

— Зглянься на нас, пані скеля, відкрий нам свої води, напої наших дітей.

Хитнулася тут скеля, і побачили всі біля її підніжжя маленьку тріщину. Стала та тріщина рости, рости та скелю розсувати.

Злякався старійшина, та як закричить:

- Відійдіть від скелі! Відійдіть!

Кинулися селяни врозтіч, за деревами поховалися, дивляться, що далі буде.

А скеля похиталася та перестала. А потім як зітхне глибоко, та як кашляне, та як виплюне з нутра свого струмінь чистої дзвінкої води! Високо в небо злетів той струмінь, заблищав у місячному світлі!

Розкрили селяни роти з подиву, дивляться — очей відвести не можуть. А тут і білі чаплі з'явилися — кружляють біля води, то ближче підлетять, то торкнуться крилом, а то й голову під бризки підставлять!

Весело стало всім, радісно. Напував той струмінь дзвінкий і ліс, і поле, наповнив водою річку, ставки та болото лісове.

— Мав рацію,— сказав старійшина,— недарма білі чаплі над болотом кружляли. Видно, не прості це птахи, а посланці Духа лісового болота. Почув господар болота наші молитви, ось і послав нам спасіння.

Вклонилися селяни чаплям. А птахи ще над лісом покружляли і геть відлетіли.

Кажуть, що збудували жителі того села на краю лісового болота храм і назвали його Сагіномією, що означає «Храм білих чапель», і з того часу Духу лісового болота поклонятися стали, та й про білих чапель не забули — завжди їх привітно в тому селі зустрічали .