Казка про коня з чорного дерева

Жив у давнину великий цар. Було в нього три дочки, подібні до повних місяців, і син, спритний як газель і прекрасний як літній ранок.

Якось прийшли на царський двір три чужинці. Один ніс золотого павича, другий - мідну трубу, а у третього був кінь із слонової кістки та чорного дерева.

- Що це за речі? - спитав цар.

— Той, у кого є золотий павич, — відповів перший чужинець, — завжди знатиме, котра година. Як тільки пройде година дня чи ночі, птах ляскає крилами та кричить.

— Той, у кого є мідна труба, — мовив другий, — нічого не повинен боятися. Ворог ще буде далеко, а труба сама засурмить і попередить усіх про небезпеку.

А третій чужинець сказав:

— Той, у кого є кінь із чорного дерева, потрапить у будь-яку країну, куди йому тільки заманеться.

— Не повірю я вам, поки сам не випробуватиму цих речей, — відповів цар.

Наближався полудень, сонце стояло прямо над головою, тут павич заляпав крилами і закричав. Цієї миті у ворота палацу зайшов прохач. Труба раптом ні з того ні з сього затрубила. Цар наказав обшукати прибульця, і слуги знайшли в нього під одягом меч. Прибулець зізнався, що хотів убити царя.

— Це дуже корисні речі, — зрадів цар. - Що ви хочете одержати за них?

— Дай мені за дружину твою дочку, — попросив перший чужинець.

— Я теж хочу одружитися з царівною, — сказав другий.

Цар, не роздумуючи, взяв у них павича та трубу і віддав їм за дружину своїх дочок.

Тут підійшов до царя третій чужинець, власник коня із чорного дерева.

— О владико, — мовив він з поклоном, — візьми собі коня і дай мені за жінку третю царівну.

- Не поспішай, - сказав цар. - Ми ще не випробували твого коня. У цей час підійшов син царя і сказав до батька:

— Дозволь мені сісти на цього коня і випробувати його.

- Випробуй його, як хочеш, - відповів цар.

Царевич скочив на коня, пришпорив його, смикнув за вуздечку, але кінь стояв, як укопаний.

- Ти що, з розуму вижив, нещасний?! - закричав цар на чужинця. - Та як ти посмів обдурити владику? Забирайся геть зі своїм конем, бо накажу кинути тебе в темницю.

Але чужинець не зніяковів. Він підійшов до царевича і показав йому невелику кнопку зі слонової кістки, яка була у коня на шиї з правого боку.

— Натисни на цю кнопку, — сказав він царевичу.

Царевич натиснув на кнопку, і раптом кінь піднявся до хмар і полетів швидше за вітер. Він піднімався все вище і вище, і нарешті царевич зовсім втратив з поля зору землю. У нього закружляла голова, він мав обома руками обхопити коня за шию, щоб не впасти. Царевич уже шкодував, що сів на коня і подумки прощався з життям.

Але тут він помітив, що у коня на шиї з лівого боку точнісінько така сама кнопка. Царевич натиснув на неї, - кінь полетів повільніше і почав опускатися. Тоді царевич знову натиснув кнопку з правого боку, - кінь знову стрілою полетів угору і мчав немов вихор над хмарами. Царевич зрадів, що він відкрив таємницю коня і може ним управляти. Схвильований швидкою їздою на чарівному коні, царевич почав то опускатися, то підніматися. Він відчував таку насолоду від польоту, якого досі не довелося пізнати нікому із смертних.

Коли царевич утомився, він натиснув кнопку з лівого боку і почав опускатися. Він опускався весь день, доки нарешті не побачив землі.

Це був чужий край, з озерами та швидкими потоками, із зеленими лісами, де водилося багато різної дичини, а посеред країни стояло чудове місто з білими палацами та кипарисовими гаями.

Царевич опускався все нижче і нижче і нарешті направив коня до палацу, збудованого із золотої цегли. Палац стояв далеко від міста серед рожевих садів. Царевич опустився на дах палацу і зліз із коня. Він здивувався, що довкола так тихо, наче все вимерло. Не чути було шуму, ніщо не порушувало тиші. Царевич вирішив тут переночувати, а вранці вирушити додому. Він сів зручніше і почав дивитися, як ніч огортає крони дерев.

Так сидів він, спершись на ноги дерев'яного коня, і дивився вниз. Раптом він побачив світло в рожевому саду. Царевичу здалося, що зірка спустилася в сад, вона наближалася все ближче, росла, розпалася на десять вогнів, і тут царевич розгледів чудових невільниць у срібних покривалах зі світильниками в руках.

Вони оточували дівчину, таку красуню, що варто царевичу подивитись на неї, як серце в нього завмерло. Дівчата увійшли до палацу, і тут же вікна освітлилися яскравим світлом, заграла чудова музика, а повітря наповнилося чудовим запахом ладану та амбри.

Царевич не міг упоратися з собою, він розмотав свій тюрбан і спустився по ньому вниз до вікна, з якого лилося найяскравіше світло. Через вікно він заліз до кімнати, де сиділи дівчата. Вони з криком розбіглися, і тільки найпрекрасніша не рушила з місця, наче він приворожив її. Вона не могла відвести очей від царевича. Кохання несподівано розцвіло в їхніх серцях.

Вони розповіли один одному про себе. Красуня сказала царевичу, що вона царська дочка. Цей палац цар побудував для неї, щоб їй було де повеселитись, коли їй стане нудно в домі свого батька.

А тим часом дівчата з почту царівни прибігли

Аж до палацу, розбудили царя і закричали:

— Царю, допоможи! Сердитий дух влетів через вікно до царівни і не відпускає її від себе.

Цар не став гаяти. Він причепив меч до пояса і побіг у палац до царівни.

Він увірвався в її кімнату, думаючи, що побачить свою дочку, що плаче, в пазурах жахливого джина. Але натомість він застав її за бесідою з прекрасним юнаком. Дівчина весело посміхалася до нього. Тут царя охопила лють.

Він кинувся з оголеним мечем на чужинця, але царевич також оголив свій меч. Цар не наважився вступити в поєдинок зі спритним, сповненим сил юнаків і опустив свій меч.

— Ти людина чи джин? – крикнув він.

— Я така сама людина, як і ти, — відповів юнак. - Я син царя і прошу тебе дати мені за дружину свою дочку. А якщо не даси, то я її сам візьму. Цар здивувався, почувши ці сміливі слова:

Він увійшов до царівни, вклонився їй до землі і сказав:

- Тільки спробуй, - вигукнув він. - У місті стоїть моє військо.

— Я здолаю всіх твоїх воїнів.

Не думав царевич, що цар упіймає його на слові.

— Гаразд, — сказав цар, — я дам тобі за жінку царівну тільки тоді, коли ти воюєш у полі з сорока тисяч вершників.

Царевичу було соромно зізнатися перед царівною, що йому це не під силу, і він сказав цареві, що завтра ж воює з його військом. Цар запропонував царевичу переночувати в його палаці, і всі троє вирушили туди. У палаці кожен по-своєму чекав ранку. Того ранку мало зважитися, чи стане молодий чужинець зятем царя.

Царевич відразу заснув як убитий: його втомив стрімкий політ над хмарами.

Цар довго повертався на своєму ложі, перш ніж заснути: боявся він, що його воїни вб'ють царевича, і він позбудеться милого зятя. Царівна всю ніч не заплющила очей, так страшно їй було за свого коханого.

Щойно зійшло сонце, у полі за містом вишикувалося сорок тисяч вершників, готових до бою. Цар наказав привести для царевича найкращого коня з царських конюшень, але царевич ввічливо подякував йому і сказав, що він сяде тільки на свого коня.

— А де твій кінь? - спитав цар.

— На даху палацу царівни, — відповів царевич.

Цар подумав, що царевич сміється з нього: як міг кінь потрапити на дах? Але царевич наполягав на своєму, і цареві нічого іншого не залишалося, як послати своїх слуг на дах за конем. Незабаром двоє сильних слуг повернулися і принесли коня. Він був такий гарний, що цар і його наближені від подиву роззявили роти. Але вони ще більше здивувалися, коли побачили, що кінь цей зроблений з дерева.

- Ну, на цьому коні тобі не впоратися з моїм військом, - сказав цар.

Царевич ні слова не відповів, скочив на чарівного коня, натиснув кнопку з правого боку, і кінь стрілою злетів у повітря. Не встигли цар і воїни схаменутися, як кінь із царевичем були вже так високо, що здавались крихітною ластівкою в небесній синяві.

Чекали-чекали вони, але вершник на чарівному коні не повертався. Цар вирушив у палац і розповів царівні про те, що сталося. Царівна заплакала; вона сказала батькові, що не житиме без свого коханого, і вирушила до палацу з золотої цегли. Там вона замкнулася, нічого не їла, не спала і все тільки журилася за свого царевича. Батько вмовляв її викинути з голови молодого чужинця.

— Адже це не царевич, а чаклун, хіба хто інший може літати повітрям, — казав цар.

Але скільки він не переконував, не просив, царівна була невтішна і тяжко захворіла з туги.

А тим часом царевич на чарівному коні піднявся так високо, що втратив з поля зору землю. Він насолоджувався польотом і все ж таки сумував за прекрасною царівною. Царевич летів, летів, доки не побачив унизу вежі рідного міста. Він опустився на дах царського палацу, зліз із коня і побіг до батька.

Як зраділи всі, коли побачили, що царевич живий і здоровий! Він розповів батькові про те, як навчився керувати конем, як потрапив у далеку чужу країну та закохався там у царівну. А потім він спитав, що стало з власником чарівного коня, з тим чужинцем, який хотів у нагороду взяти собі за дружину царську дочку.

— Цього пройдисвіта кинули до в'язниці, бо ти пропав з його вини, — сказав цар.

— Ти кинув його до в'язниці за те, що він подарував нам таку чудову річ? - вигукнув царевич. - Адже він швидше заслуговує на те, щоб весь двір впав перед ним ниць.

Цар одразу наказав випустити чужинця з в'язниці і подарував йому найвище придворне звання.

Чужоземець ввічливо подякував йому за цю честь, але в глибині душі затаїв образу. Йому хотілося одружитися з царівною, а він її не отримав. Але чаклун нічим себе не видав і чекав нагоди, щоб помститися.

Незабаром царевичу набридла рідна хата. Він не знаходив собі спокою і сумував за царівною з далекої чужої країни. Даремно цар благав сина не наражати себе на небезпеку: царевич не послухався. Одного разу він скочив на коня з чорного дерева і вилетів. Він летів, летів, доки опинився в тій чужій країні. Царевич про

п'ять опустився на дах палацу із золотої цегли, що стояла посеред рожевих садів.

Царівна лежала у своїй кімнаті, бліда і змарніла, навколо була тиша. Але тут хтось відсмикнув полог, - у кімнату зайшов її коханий. Всю хворобу з царівни як рукою зняло. Сяючи, схопилася вона зі свого ложа і кинулася на шию царевичу.

- Хочеш, поїдемо зі мною в моє царство? - спитав царевич. Дівчина кивнула, і не встигли злякані служниці опритомніти, як царевич взяв її на руки і виніс на дах палацу. Там посадив він її на чарівного коня, скочив йому на спину і натиснув кнопку з правого боку. І ось вони вже летіли над хмарами, притулившись один до одного, сп'янілі зустріччю та зачаровані чарівним польотом.

Внизу, в палаці із золотої цеглини, зчинилася тривога, слуги покликали царя, але було пізно. Цар рвав на собі волосся і оплакував зниклу дочку. Він думав, що йому не судилося більше її побачити.

А царевич із царівною летіли та летіли і навіть не згадали про старого царя. Нарешті вони опинилися над містом, де правив батько царевича, і опустилися на землю в одному з царських садів. Царевич сховав царівну в альтанку, навколо якої цвіли лілії, нарциси, пахнув жасмин; він поставив дерев'яного коня поруч, а сам пішов до батька.

Усі зраділи, що царевич знову повернувся додому, а цар мало не зомлів від щастя. Царевич розповів йому, що він привіз прекрасну наречену, і попросив у батька дозволу одружитися з нею. Цар думав, що якщо царевич одружується, то назавжди залишить ці скажені стрибки в повітрі. Тому він відразу погодився відсвяткувати весілля.

Мешканці почали прикрашати місто, всюди йшли приготування до розкішного весілля.

У сад, де була захована царівна, царевич послав співачок та дівчат з арфами. Він наказав випустити туди тисячу солов'їв, щоб вони скрасили їй очікування. Щоб не дивитися на все це, він почав блукати царськими садами. І сталося, що він підійшов до альтанки, оточеної жасмином та нарцисами. Там він помітив свого коня. Мудрець зазирнув у альтанку та побачив дівчину рідкісної краси. Чужоземець одразу здогадався, що це наречена царевича, і вирішив, що тепер він зможе помститися всім за образу та за те, що в нього відібрали коня.

Він увійшов до царівни, вклонився їй до землі і сказав:

— Царевич, мій королю, послав мене сюди, щоб я сховав тебе в інше місце. Тут тобі загрожує небезпека.

Царівна, глянувши на його потворне обличчя, злякалася. Мудрець одразу помітив це і сказав:

— Царевич дуже ревнивий, тому він послав за тобою мене, найгарнішого зі своїх друзів, щоб я не припав тобі до серця.

Царівна посміхнулася. Їй було приємно, що царевич боїться за неї. Вона простягла руку потворному чужинцю і вийшла з ним з альтанки. Мудрець підвів дівчину до чарівного коня і сказав:

— Сідай на коня. Царевич хотів, щоб ти їхала на ньому.

Царівна влізла на коня, мудрець сів ззаду, натиснув кнопку з правого боку, і кінь злетів у повітря так швидко, що зник з поля зору.

Через деякий час царівна, стривожена тим, що вони летять швидше і швидше, запитала:

— Хіба царські сади такі величезні, що ми маємо так довго летіти? Тут огидний виродок зло розсміявся і сказав царівні:

— То знай же, що я великий чарівник. Я сам зробив цього коня і відвіз тебе, щоб помститися царевичу.

Чарівник почав хвалитися своєю могутністю.

— Якщо я захочу, — казав він, — то всі зірки опустяться мені на голову, як оси на стиглу сливу.

Це він уже вигадав, але царівні було все одно: почувши його перші слова, вона знепритомніла.

А тим часом у сад попрямувала пишна процесія на чолі з царевичем, щоб відвести царівну до царського палацу, де їй приготували весільне вбрання. Царевич дуже здивувався, що не чути музики та співу солов'їв. Він залишив почет і побіг до альтанки, в якій була схована царівна. Але альтанка була порожня. Несамовито вибіг він у сад і тут тільки помітив, що кінь з чорного дерева теж зник. Царевич кликав царівну, обшукав зарості жасмину, але її й слід застудив. Тут одна з дівчат-арфісток, яких послав він у сад, розповіла йому, що за царівною приходила чужа людина і що він полетів з нею на чудовому коні. Коли дівчина описала царевичу зовнішність цієї людини, він упізнав у ньому власника чарівного коня. Царевич зрозумів, що чужинець помстився йому за образу. Від горя він мало не зомлів, проклинав чарівника і свою злу долю, дивився вгору, сподіваючись побачити в хмарах коня з царівною. Але навіть якби царевич побачив його, то все одно не міг би нічого зробити.

Царівна була далеко, далеко. Увечері чужинець направив коня до землі, вони опустилися на зелений луг, через який протікала річка. Тут він вирішив відпочити. І сталося так, що якраз у цей час повертався з полювання цар тієї країни. Він помітив старого і дівчину і наказав своїй свиті зупинитися. Цар почав розпитувати, що вони за люди і як потрапили до його країни.

-

Я здогадуюсь за твоїм виглядом і по свиті, що оточує тебе, що переді мною цар, - сказав мудрець. - Так вибач, що я і моя сестра сидимо на твоєму лузі. Ми дуже втомилися після довгого шляху.

— О царю! Він бреше, – вигукнула царівна. – Я не сестра йому. Він насильно відвіз мене. Врятуй мене, о пане, і я буду вдячна тобі до смерті. Цар відразу наказав зв'язати потворного чарівника і приготувати для царівни ноші. Потім почав розглядати коня з чорного дерева. Йому сподобалася майстерна робота та візерунки зі слонової кістки, але ні потворний мудрець, ні царівна не відкрили йому таємниці чарівного коня. Цар наказав віднести коня до царського палацу. Він провів туди царівну і наказав відвести для неї найкрасивіші покої. А злого чарівника, який викрав царівну, царські слуги кинули до в'язниці.

Здавалося, що царівна уникла небезпеки. Але вона потрапила з вогню та в полум'я. Цар пристрасно полюбив її і нікуди не випускав із палацу. Незабаром він сказав дівчині, що хоче з нею одружитися.

Тим часом царевич, її справжній наречений, переодягнений у простий одяг, ходив з міста в місто, з країни в країну і всюди розпитував про потворного старого, про прекрасну дівчину і про коня з чорного дерева; але ніхто не міг розповісти йому про них. Довго він так ходив, і минуло багато місяців, поки нарешті щастя не посміхнулося йому. В одному з міст на ринку купці розповідали про те, як цар сусідньої країни, повертаючись із полювання, помітив на лузі прекрасну дівчину. Він звільнив її з рук старого виродка і пристрасно закохався в неї. У всьому цьому немає нічого дивного. Але дерев'яний кінь - справді диво з чудес: він прикрашений слоновою кісткою, і його не можна відрізнити від живого.

Як тільки царевич почув про це, серце у нього в грудях підскочило від радості, і він одразу вирушив до сусідньої країни. Ішов він цілу ніч, а потім день і ще одну ніч і прийшов нарешті до царської столиці. А в місті тільки й розмов було, що про прекрасну дівчину, яку шалено полюбив цар. Але люди розповідали, що дівчина та не в своєму розумі. Цар зробив усе, щоб вилікувати її, але жодних коштів не допомогли.

Царевич не зволікаючи попрямував до царського палацу і наказав доповісти про себе як про майстерного лікаря з далекої країни, який може вилікувати будь-яку недугу. Цар зрадів і розповів йому про те, як він знайшов царівну і як вона тепер не їсть, не спить, нікого до себе не підпускає, рве на шматки дорогі покривала і розбиває вщент чудові дзеркала та кубки.

Царевич вислухав його та й сказав:

— Перш ніж розпочати лікування царівни, я маю поглянути на того коня з чорного дерева.

Цар наказав принести коня на подвір'я, і царевич уважно оглянув його. А коли юнак побачив, що кінь цілий і що з ним нічого не сталося, і, головне, обидві кнопки на місці, він сказав цареві:

— Пристав варту до цього коня, а мене проведи до хворої дівчини.

Цар провів його до царевної кімнати. Царевич попросив не заважати йому і один увійшов до своєї нареченої. Як тільки дівчина глянула на нього, вона миттю дізналася в переодягненому лікареві свого коханого. Від радості царівна мало й справді не зомліла. Царевич розповів їй, що вона мусить робити, щоб він зміг її звільнити, і повернувся до царя.

- О царю, - сказав він. - Дівчині вже краще, але щоб вона зовсім зцілилася, я маю прочитати ще одне заклинання. Накажи принести коня на той луг, де знайшов дівчину. І нехай твої слуги приведуть туди царівну.

Цар, зрадований тим, що чужинець вилікує його наречену, зробив усе, про що просив його царевич. Кінь уже стояв на лузі за містом, слуги привели туди царівну. Сам цар, оточений придворними, прийшов туди і чекав, що робитиме лікар.

Царевич посадив царівну на чарівного коня, сів ззаду і натиснув кнопку на шиї коня з правого боку. І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Хто б міг подумати, що дерев'яний кінь стрілою злетить у повітря, немов крилатий птах, і тут же підніметься до хмар. Поки переляканий цар схаменувся і наказав воїнам натягнути тятиву і стріляти по втікачах, чарівний кінь уже був такий високий, що здавався крихітною мошкою.

А царевич із царівною вже не думали про бідного закоханого царя і раділи з того, що доля знову з'єднала їх. Вони летіли над горами та долинами, доки нарешті не опинилися на батьківщині царевича. Тут же вони справили пишне весілля, на яке зі своєю почетом прибув і батько царівни. Він вибачив їх, побачивши, як вони люблять один одного, і вирішив про себе, що його дочка щасливо вийшла заміж. І знову все місто було прикрашене святково. Люди бенкетували і веселилися багато ночей поспіль. Ясний місяць радів їхньому щастю, визираючи з небесних вікон, а внизу під нею вся земля вкрилася квітами жасмину.

Після весілля царевич захотів покататися на чарівному коні. Він шукав його всюди, але не знайшов. Старий цар наказав зламати коня, щоб син ніколи не зміг піднятися в піднебессі. Царевичу було шкода коня з чорного дерева, але незабаром він забув про нього: і без коня юнак був щасливий. А коли через багато років він розповів своїм дітям про чарівного коня, вони не повірили йому і подумали, що це чудова казка.