Гензель і Гретель

Жив на узліссі дрімучого лісу бідний дроворуб зі своєю дружиною та двома дітьми; хлопчика звали Гензель, а дівчинку – Гретель. Жив дроворуб надголодь; ось настала одного разу в тій землі така дорожнеча, що не було на що йому купити навіть хліба на їжу.

І ось, надвечір, лежачи в ліжку, почав він роздумувати, і всі долали його різні думки та турботи; повздихав він і каже дружині:

- Що тепер буде з нами? Як нам прогодувати бідних дітей, адже нам і самим їсти нічого!

-А знаєш що, - відповіла дружина, - давай раніше ранком, тільки почне світати, заведемо дітей у ліс, в саму глуху хащу; розведемо їм багаття, дамо кожному по шматку хліба, а самі підемо на роботу і залишимо їх самих. Дороги додому вони не знайдуть, ось ми їх і позбудемося.

- Ні, дружина, - каже дроворуб, - цього я не зроблю; адже серце в мене не камінь, я дітей одних кинути в лісі не можу, там нападуть на них дикі звірі та їх розірвуть.

- Ех ти, зайця! - каже дружина. - Бо інакше ми всі вчотирьох з голоду пропадемо, і залишиться тільки одне - труни бити. - І вона дошкуляла йому доти, доки він з нею не погодився.

- А таки шкода мені моїх бідних дітей! - сказав дроворуб.

Діти з голоду не могли заснути і чули все, що казала мачуха батькові. Залилася Гретель гіркими сльозами і каже до Гензеля:

- Мабуть, нам тепер пропадати доведеться.

-Тихіше, Гретель, - сказав Гензель, - не журись, я вже щось придумаю.

І ось коли батьки заснули, він підвівся, надів свою курточку, відчинив двері в сіни і тихенько вибрався на вулицю. На той час яскраво світив місяць, і білі камінці, що лежали перед хатинкою, блищали, мов купи срібних монет.

Гензель нахилився і набив ними повну кишеню. Потім він повернувся додому і каже Гретель:

- Втішся, люба сестрице, спи собі тепер спокійно. - І з цими словами він знову ліг у ліжко.

Тільки стало світати, ще й сонечко не сходило, а мачуха вже підійшла і почала будити дітей:

- Гей ви, лежні, пора підніматися, збирайтеся-но з нами в ліс за дровами!

Дала вона кожному з них по шматочку хліба і каже;

- Ось це буде вам на обід; так дивіться не з'їжте його завчасно, більше нічого не отримаєте.

Гретель сховала хліб у свій фартух - адже у Гензеля кишеня була повна каміння. І вони збиралися йти разом у ліс. Пройшли вони небагато, раптом Гензель зупинився, озирнувся назад, глянув на хатинку - так він весь час озирнувся назад і зупинявся. А батько йому й каже:

- Гензель, чого це ти все озираєшся та відстаєш? Дивись не позіхай, йди швидше.

-Ах, батьку, - відповів йому Гензель, - я все дивлюся на свою білу кішечку, вона сидить на даху, ніби хоче сказати мені "прощай".

А мачуха й каже:

- Ех, дурню ти, це зовсім не твоя кішечка, це ранкове сонце блищить на трубі.

А Гензель зовсім і не на кішечку дивився, а діставав із кишені і кидав на дорогу блискучі камінці.

Ось увійшли вони в саму хащу лісу, а батько й каже:

- Ну, діти, збирайте тепер хмиз, а я розведу багаття, щоб ви не змерзли.

Гензель і Гретель зібрали цілу купу хмизу. Розпалили багаття. Коли полум'я добре розгорілося, мачуха каже:

- Ну, дітки, лягайте тепер біля багаття та відпочиньте як слід, а ми підемо в ліс дрова рубати. Як закінчимо роботу, повернемося назад і візьмемо вас додому.

Сіли Гензель і Гретель біля вогнища, і коли настав полудень, кожен з них з'їв по шматочку хліба. Вони весь час чули стукіт сокири і думали, що їхній батько десь поблизу. Але то був стукіт не сокири, а чурбана, який прив'язав дроворуб до сухого дерева, і він, розгойдуючись під вітром, стукав об ствол.

Довго сиділи діти так біля вогнища, від утоми стали в них очі заплющуватися, і вони міцно заснули. А коли прокинулися, то була вже глуха ніч. Заплакала Гретель і каже:

- Як же нам тепер вибратися з лісу? Став Гензель її втішати:

-Стривай мало, скоро зійде місяць, і ми вже знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, узяв Гензель сестрицю за руку і пішов від камінця до камінчика, а блискали вони, немов нові срібні грошики, і вказували дітям дорогу. Вони йшли всю ніч безперервно і підійшли на світанку до батьківської хатинки.

Вони постукали, мачуха відчинила їм двері; бачить вона, що це Гензель і Гретель, і каже:

- Що ж це ви, погані діти, так довго спали в лісі? А ми вже думали, що ви назад не хочете повертатися.

Зрадів батько, побачивши дітей, - було в нього на серці важко, що кинув він їх одних.

А незабаром знову настала голод і злидні, і діти почули, як мачуха вночі, лежачи в ліжку, говорила батькові:

- У нас знову все вже з'їдено, лишилося тільки півкраюни хліба, видно, нам скоро кінець прийде. Треба б нам дітей позбутися: давай заведемо їх у ліс подалі, щоб не знайти їм дороги назад, - іншого виходу в нас немає.

Тяжко стало на серці у дроворуба, і він подумав: “Уже краще б мені останнім шматком з дітьми поділитися”. Але дружина і чути про те не хотіла, почала його лаяти і дорікати. І ось - поганий початок не до доброго кінця-поступився він раз, довелося йому і тепер погодитися.

Діти ще не спали і чули шали всю розмову. І тільки батьки заснули, підвівся Гензель знову і хотів був вийти з дому, щоб зібрати камінці, як і минулого разу; але мачуха зачинила двері, і Гензель вибратися з хатини не зміг. Він почав втішати свою сестрицю і каже:

- Не плач, Гретель, спи спокійно, Бог нам якось та допоможе.

Рано-вранці прийшла мачуха і підняла дітей з ліжка. Дала їм шматок хліба, він був ще меншим, ніж уперше. По дорозі до лісу Гензель кришив хліб у кишені, зупинявся і кидав хлібні крихти на дорогу.

- Що це ти, Гензелю, все зупиняєшся та озираєшся, - сказав батько, - іди своєю дорогою.

- Та це я дивлюся на свого голубка, он сидить на даху будинку, ніби зі мною прощається, - відповів Гензель.

- Дурень ти, - сказала мачуха, - це зовсім не голуб твій, це ранкове сонце блищить на вершині труби.

А Гензель усе кидав і кидав дорогою хлібні крихти. Ось завела мачуха дітей ще глибше в ліс, де вони ще не бували. Розвели знову велике багаття, і каже мачуха:

-Діти, сідайте геть тут, а втомитеся, так поспіть трохи; а ми підемо в ліс дрова рубати, а надвечір, як закінчимо роботу, повернемося сюди і візьмемо вас додому.

Коли настав полудень, Гретель поділилася своїм шматком хліба з Гензелем - адже він увесь свій хліб розкришив дорогою. Потім вони заснули. Але вже й вечір минув, і ніхто за бідними дітьми не приходив. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав втішати сестрицю:

- Стривай, Гретель, ось незабаром місяць зійде, і стануть видні хлібні крихти, що я розкидав дорогою, вони вкажуть нам дорогу додому.

Ось зійшов місяць, і діти вирушили в дорогу, але хлібних крихт не знайшли - тисячі птахів, що літають у лісі та в полі, всі їх клювали. Тоді Гензель і каже Гретель:

- Ми вже якось та знайдемо дорогу.

Але вони її не знайшли. Довелося їм йти цілу ніч і весь день, з ранку і до самого вечора, але вибратися з лісу вони не могли. Діти сильно зголодніли, адже вони нічого не їли, крім ягід, які збирали по дорозі. Вони так втомилися, що ледве-ледве пересували ноги, і ось прилягли вони під деревом і заснули.

Настав уже третій ранок з того часу, як вони покинули батьківську хатинку. Пішли вони далі. Ідуть і йдуть, а ліс дедалі глибший і темніший, і якби незабаром не наспіла допомога, вони вибилися б із сил.

Ось настав полудень, і діти помітили на гілці красиву білу пташку. Вона співала так добре, що вони зупинилися та заслухалися її пенням. Але раптом пташка замовкла і, змахнувши крилами, полетіла перед ними, а вони пішли за нею слідом і йшли, поки нарешті не дісталися хатинки, де пташка сів на даху. Підійшли вони ближче, бачать - зроблена хатинка з хліба, дах на ній із пряників, а віконця всі з прозорого льодяника.

- Ось ми за неї і візьмемося, - сказав Гензель, - і то буде в нас славне частування! Я забери шматок даху, а ти, Гретель, візьмися за віконце - воно, мабуть, дуже солодке.

Видерся Гензель на хатинку і відламав шматок даху, щоб спробувати, яка вона на смак, а Гретель підійшла до віконця і почала його гризти.

Раптом почувся зсередини чийсь тоненький голосок:

Хруп та хрум все під вікном,

Хто гризе та глине будинок?

Діти відповіли:

Це гість чудовий,

Вітер піднебесний!

І не зважаючи, вони продовжували об'їдати будиночок.

Гензель, якому дуже сподобався дах, відірвав від нього великий шматок і скинув униз, а Гретель виламала ціле кругле скло з льодяника і, сівши біля хатинки, почала їм ласувати.

Раптом відчиняються двері, і виходить звідти, спираючись на милицю, стара баба. Гензель і Гретель так її злякалися, що випустили з рук ласощі. Похитала стара головою і каже:

- Е, любі дітки, хто це вас сюди привів? Ну, ласкаво просимо, заходьте в хатинку, погано вам тут не буде.

Вона взяла їх обох за руки і ввела у свою хатинку. Принесла їм смачної їжі – молока з оладками, присипаними цукром, яблук та горіхів. Потім вона постелила дві гарні ліжка і накрила їх білими ковдрами. Влягли Гензель і Гретель і подумали, що потрапили, мабуть, до раю.

Але стара, тільки прикинулася такою доброю, а була вона насправді злою відьмою, що чатує на дітей, і хатинку з хліба збудувала для приманки. Якщо хтось потрапляв до неї в руки, вона того вбивала, потім варила і з'їдала, і це було для неї святом. У відьом завжди бувають червоні очі, і бачать вони далеко погано, зате в них нюх, як у звірів, і вони чують близькість людини.

Коли Гензель і Гретель підходили до її хатинки, вона злісно зареготала і сказала з усмішкою:

- Ось вони й попались! Ну, тепер їм від мене не втекти!

Рано-вранці, коли діти ще спали, вона встала, подивилася, як вони сплять спокійно та які у них пухкі й рум'яні щічки, і пробурмотіла про себе: “То приготую я собі ласу страву”.

Вона схопила Гензеля своєю кістлявою рукою, понесла його в хлів і замкнула там за ґратчастими дверима - нехай кричить собі скільки заманеться, нічого йому не допоможе. Потім пішла вона до Гретеля, розштовхала її, розбудила і каже:

- Вставай, ледащо, та притягни мені води,звари своєму братові щось смачне - он сидить він у хліві, нехай гарненько відгодовується. А коли розжиріє, я його з'їм.

Залилася Гретель гіркими сльозами, але що робити? - Довелося їй виконати наказ злої відьми.

І ось були приготовлені смачні страви, а Гретель дісталися лише недоїдки.

Щоранку пробиралася стара до маленького хліва й казала:

- Гензель, простягни-но мені свої пальці, я хочу подивитися, чи достатньо ти розжер.

Але Гензель простягав їй кісточку, і стара, у якої були слабкі очі, не могла розгледіти, що це таке, і думала, що то пальці Гензеля, і дивувалася, чому це він не жиріє.

Так минуло чотири тижні, але Гензель досі залишався худим. Тут стара втратила всяке терпіння і чекати більше не захотіла.

- Гей, Гретель, - крикнула вона дівчинці, - ворушись живіше, принеси-но води: все одно - чи жирний Гензель або худий, а завтра вранці я його заколю і зварю.

Ох, як сумувала бідна сестричка, коли довелося їй тягати воду, як текли в неї сльози струмками по щоках!

- Господи, та допоможи ж ти нам! - Вигукнула вона. - Краще б нас роздерли дикі звірі в лісі, тоді хоча б загинули ми разом.

- Ну, нічого пхати - крикнула стара. - Тепер тобі нічого не допоможе.

Рано-вранці Гретель мала встати, вийти на подвір'я, повісити котел з водою і розвести вогонь.

- Спочатку ми спектимо хліб, - сказала стара, - я вже витопила піч і замісила опару. Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і палало велике полум'я. - Ну, лізь у піч, - сказала відьма, - та подивися, чи добре вона натоплена, чи не час хліби садити?

Тільки полізла була Гретель у піч, а стара в цей час хотіла закрити її заслінкою, щоб Гретель засмажити, а потім і з'їсти. Але Гретель здогадалася, що починає стара, і каже:

- Та я не знаю, як це зробити, як мені туди пролізти?

- Ось дурна гуска, - сказала стара, - дивись, яке велике гирло, я й то могла б туди залізти. - І вона вилізла на жердину і просунула голову в піч.

Тут Гретель як штовхне відьму, та так, що та опинилася просто в самій печі. Потім Гретель прикрила пекти залізною заслінкою і замкнула на засувку. У-ух, як страшно завила відьма! А Гретель втекла; і згоріла проклята відьма у страшних муках.

Кинулася Гретель швидше до Гензеля, відкрила хлів і крикнула:

- Гензелю, ми врятовані: стара відьма загинула!

Вискочив Гензель із хліва, немов птах із клітки, коли відчинять їй дверцята. Як зраділи вони, як кинулися один одному на шию, як стрибали вони від радості, як міцно вони цілувалися! І оскільки тепер їм не було чого боятися, то увійшли вони в відьмину хатинку, а стояли там усюди по кутках скриньки з перлами та дорогоцінними каміннями.

- Ці, мабуть, будуть кращі за наші камінчики, - сказав Гензель і набив ними повні кишені.

А Гретель каже:

- Мені теж хочеться щось принести додому. - І насипала їхній повний фартух.

- Ну, а тепер біжимо скоріше звідси, - сказав Гензель, - нам треба ще вибратися з відьомого лісу.

- Ось пройшли вони так години дві і набреди нарешті на велике озеро.

- Не перебратися нам через нього, - каже Гензель, - ніде не видно ні стежки, ні мосту.

- Та й човника не видно, - відповіла Гретель, - а он пливе біла качечка; якщо я попрошу її, вона допоможе нам переправитися на інший берег.

І крикнула Гретель: Каче, моя каче,

Підпливи до нас трішки,

Немає доріжки, ні мосту,

Переправ нас, не залиш!

Підпливла качка, сів на неї Гензель і покликав сестрицю, щоб і вона сіла разом із ним.

- Ні, - відповіла Гретель, - качечці буде надто важко; нехай вона перевезе спочатку тебе, а потім і мене.

Так добра качечка і зробила, і коли вони щасливо переправилися на інший берег і пішли далі, то став ліс їм усе знайоміший і знайоміший, і вони помітили нарешті здалеку батьківський будинок. Тут на радощах вони побігли, вскочили в кімнату і кинулися до батька на шию.

З того часу, як батько залишив дітей у лісі, не було в нього жодної хвилини радості, а дружина його померла. Розкрила Гретель фартух, і розсипалися по кімнаті перли та дорогоцінні камені, Гензель діставав їх із кишені цілими жменями.

І настав кінець їхній нужді та горю, і зажили вони щасливо всі разом.

Тут і казці кінець іде,

А он мишка біжить уперед;

Хто впіймає її, той

Зшиє собі хутряну шапку,

Та більшу-більшу.