Жив колись король, звали його Дангобер. І була у нього золотоволоса дочка та така красуня, що з усіх країн приїздили до неї женихи свататися. Але вона залишалася байдужою до їх залицянь. І багато з них, втративши надію їй сподобатися, лишали себе життя.

Один із женихів виявився чарівником. Він перетворив принцесу на скорпіона і відніс у свій замок, що висів на золотих ланцюгах між небом і морем.

Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у наймички:

— Чи пан дома?

— А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.

— То скажи йому, що приніс я позичені гроші.

Побігла наймичка і відразу ж сповістила панові:

Колись давним-давно жив дроворуб із дружиною та сімома синами. Були вони дуже бідні і жили в невеликому будиночку на узліссі. Шестеро з синів були високі і міцні, тільки сьомий не вийшов на зріст. Він був такий маленький, що його прозвали Хлопчик-мізинчик. І хоча він справді був не набагато більше пальця, розумом він у сто разів перевершував якогось переростка. Брати і навіть батько часто зверталися до нього за порадою.

Було у мірошника три сини, і залишив він їм, вмираючи, лише млин, осла і кота.

Брати поділили між собою батьківське добро без нотаріуса і судді, які жваво проковтнули всю їх небагату спадщину. Старшому дістався млин. Середньому – осел. Ну, а молодшому довелося взяти собі кота.

Бідолаха довго не міг втішитися, отримавши таку жалюгідну частку спадщини.

У давнину жив знатний дворянин зі своєю дочкою. Одружившись вдруге, він привів у будинок, мабуть, найгордішу й найлютішу красуню з усього королівства, а в тих своїх дочок на той час уже було дві. І нічим іншим не займалися вони окрім милування в дзеркалі і зміни нарядів багато разів на день, іншого й не вміли, та й не хотіли — ось наскільки були дурні.