Оповідання Василя Сухомлинського для дітей

Василь Сухомлинський, визначний український педагог і письменник, поклав усе життя у благородну справу виховання підростаючого покоління. У його доробку понад 1500 оповідань і казок для дітей. Кожна казка, кожне оповідання розповідають слухачам про неповторну красу природи, доброту і чуйність у взаєминах між людьми, пробуджують у нас бажання захистити слабшого, допомогти старшим.

Правда буває гірша за неправду

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:
- Чого це ти так довго ходив?
- А я снідав, — каже Сергійко.
- Як — снідав? — дивується мати.
- А вони запросили мене снідати...
- А що ж ти їм відповів? — Нічого... Сів і поснідав.
- Який же ти нечема, Сергійку! – розгнівалась мати.
- Треба було сказати: дякую, я не голодний.
- Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати – не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
- Правда буває гірша за неправду, - каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Кмітливий скляр

Звечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок по­критий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:
- Хто це покрив ставок?
Сміється тато й каже:
- Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
- Хто ж той скляр? — запитав Юрко.
Мороз.

Чорні руки

Бабуся місила тісто. Тісто було пишне, м'яке, біле.
- Спечіть мені голуба,— просить Юрась.
Бабусині руки стали ліпити голуба. Ось з'явилися кри­ла, тонкі, ніжні. А руки в бабусі чорні, зморщені, з висох­лими пальцями. Не може онук очей відвести од них — наче вперше побачив бабусині руки.
Дістала бабуся голуба з печі, поставила перед онуком. А його і їсти жаль: білий, пишний, немовби ось-ось злетить.
- Бабусю,— питається Юрась,— чого руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?
- Якби в мене руки були білі, то не було б ні тіста, ні голуба,— тихо сказала бабуся.
Юрась і задивився на голуба. Потім каже:
- Дайте мені лопату, бабусю.
- Нащо?
- Піду в сад копати землю.
- Навіщо ж її зараз копати?
- Щоб руки почорніли.
- Бери, Юрасю, лопату.

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
- А тата відвезли в лікарню, — каже мати. Занедужав батько.
Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
- А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.
- То куди ж ти підеш завтра? — запитала мати.
- До лісу... Як наказала вчителька.
- А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.

Ліхтарник

Серед зелених луків і дрімучих лісів текла річка. Повновода, глибока, але тиха й ласкава. Багато віків весла вона свої чисті води. Рікою плавали човни й на­віть маленькі кораблики.
Жив на березі ріки старий ліхтарник. Увечері сідав він у човник, плив на середину ріки, засвічував ліхтар. До світанку блимав посеред ріки вогник, показував дорогу мандрівникам. Лагідно хлюпались об берег хвилі – тішилась ріка: люблять її люди, й вона людям потрібна.
Та ось людям знадобилося багато дощок на столи й стільці. Вирубали вони ліси по берегах ріки. Здалося також людям, що зелені луки — це непотрібні розкоші. Зорали луки, посіяли кукурудзу.
Виснажилися студені джерела, задихнулась від спраги ріка й померла. Кілька років на тому місці, плавали човни й кораблики, весною дзюрчав струмок, а згодом і він засох. Перетворилося русло ріки на город. Про річку нагадував тільки стовп, до якого ліхтарник за звичкою щовесни прикріплював ліхтар. Але над ним усе рідше збиралися хмари. Палючі вітри прилітали з пустелі й стукали в хати людей.
Як тільки на землю сідали сутінки, старий ліхтарник ішов на капустяне поле й засвічував на стовпі ліхтар.
Маленький Сергійко і питає:
- Дідусю, навіщо ви засвічуєте ліхтар? Ріки ж давно немає.
Щоб люди краще бачили свою дурість.

Бо я - людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Важко бути людиною

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто,— наполягає Марійка.— Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.— Адже ми так потомилися.
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною.— сказав він.

Дивний мисливець

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід-мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.
Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов'язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя у поле.
Чого ж це дід Максим такий невдаха? Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.
Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець.

Про що ж тепер щебечуть ластівки?

Під вікном у нас живуть ластівки. Коли вони помости­ли гніздо, я й не знаю. Мама каже, дуже давно.
Минуло літо. Вивели ластівки діток. Вилетіли малень­кі пташенята з гнізда та й полетіли собі. А старі залишили­ся. Тільки тепер вони не ховаються в гнізді. А біля гнізда посідають та й щебечуть. Я вслухаюся в їхнє щебетання. Навесні воно було радісно-тривожне. А тепер тривожно-сумне.
Про що ж тепер щебечуть ластівки?

Камінь на межі

Були собі два чоловіки. В кожного з них було своє поле. Вони орали землю, сіяли хліб. Трудилися на своє­му полі з ранку до вечора.
І от десь узявся камінь. Не дуже й великий, але й не маленький. Завбільшки з собачу голову.
Один чоловік орав ниву, побачив камінь — викинув на поле сусіда. Сусід косив хліб, побачив камінь і ду­має: "Де це він узявся? Викину його на поле сусіда". І викинув.
Так перекидали вони камінь із поля на поле багато літ. Трохи сердились один на одного, як знаходили ка­мінь на своєму полі, але швидко про нього забували й залишались великими друзями.
Але згодом їм прийшло в голову покласти камінь на межі. Поклали! І стали непримиренними ворогами. Крали один в одного снопи серед ночі, ненавиділи один одного.
Так і померли ворогами.
Господарями стали їхні діти. Вони прийшли на межу й сказали: "Приймемо камінь, викинемо його в болото". Віднесли. Викинули. Розорали межу. Замість двох полів стало одне велике. Трудяться на ньому діти двох господарів, що ворогували між собою. Трудяться й приятелюють. А камінь у болоті лежить.

Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля.
Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти і танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі:
Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота».
Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались родичі. Дідусь Опанас сказав:
— Чогось їх не вистачає. А чого — і сам не можу зрозуміти.
Раптом відчинились двері, і в хату ввійшла прабабуся Олі — столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
— Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці — щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
— Ось чого не вистачало Олі, — сказав дід Опанас. — Доброго слова.

Старий пес

Був у чоловіка вірний друг — пес. Багато літ сторожу­вав він добро свого господаря.
Минули роки, пес постарів, став погано бачити. І якось одного літнього дня він не впізнав господаря. Коли той по­вертався з поля, він вибіг зі своєї будки, загавкав, мов на чужого. Господар здивувався:
— То ти вже не впізнаєш мене?
Пес винувато крутив хвостом. Він ткнувся носом у ногу господаря й ніжно заскавучав. Йому хотілося сказати:
— Пробач мені. Я сам не знаю, як це сталося, що я не впізнав тебе.
Через кілька днів чоловік приніс звідкись маленьке цуценя й поставив поруч із псовою будкою ще одну, малу.
— Живи тут,— сказав цуцикові.
— Щоб тобі одному не було сумно. — І ласкаво поплескав старого пса по спині.
Потім повернувся, тихо зітхнув і пішов. Пес не міг зітхнути, він жалібно заскавучав.
А на траві грався, перекидався молоденький цуцик.

Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного-разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне».
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.
Вода перестала прибувати.
Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем.
Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.
«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

Материнське щастя

Гарячого літнього дня вивела гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона, показувала діткам великий світ. Цей світ був зелений і радісний — перед гусенятами простягнувся величезний луг. Гуска навчала діток скубти молоду травичку. Травичка була солодка, сонечко тепле й ласкаве, моріг м’якенький, світ співав багатьма голосами жучків, метеликів, комах. Гусенята були щасливі.
Коли це налетіла чорна хмара, на землю впали краплі дощу. А потім посипались чималі, як горобині яєчка, градинки. Гусенята прибігли до мами, вона підняла крила й накрила ними дітей. Під крильми було тепло й затишно, гусенята чули, як нібито звідкись іздалеку долинає гуркіт грому, виття вітру й стукіт градинок. Їм навіть стало весело: за материнськими крилами коїться щось страшне, а вони в теплі й затишку.
Потім усе вщухло. Гусенятам захотілось мерщій на зелений луг, але мати не піднімала крил. Гусенята вимогливо запищали: «Випускай нас, мамо».
Тихо підняла мати крила. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили, що в матері крила зранені, вирвано чимало пір’я. Мати тяжко дихала. Але світ навколо був такий радісний, сонечко сяяло так яскраво й лагідно, жучки, бджоли, джмелі співали так гарно, що гусенятам чомусь і на думку не спало поцікавитись: «Мамо, що з тобою?» І коли одне найменше і найслабше гусеня підійшло до мами й запитало: «Чого в тебе зранені крила?» — вона тихо відповіла: «Все добре, мій синку».
Жовтенькі гусенята розсипались по траві. Мати була щаслива.

Чого синичка плаче

У хаті край села жили чоловік і жінка.
Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.
— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.
— Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля.
Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися.
Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.
Мишко й каже:
— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.
Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі.
— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.
— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.
— Подумай, чого, — відповіла Оля.
Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»