Шамус і птахи

У Шотландії з давніх-давен існувало повір'я: якщо дитина вип'є молока з черепа чорного ворона, то з роками відкриється в ньому якась чудова здатність.

Давним-давно в Кінтайрі, що на заході Шотландії, жив один князь, і захотілося йому перевірити, чи це так. Народився син, назвали його Шамус; а коли хлопчик підріс, дали йому молока в круглому, тендітному черепі ворона.

Довгий час ніхто не помічав у княжому синові нічого чудового. Він грав і поводився, як усі діти, і був, як вони, часом нестерпним, але частіше дуже добрим хлопчиком.

Але одного разу побачив батько, що сидить Шамус під яблунею, підняв голову і вимовляє якісь дивні слова, не схожі на людські. Підійшов князь ближче, колихнулися гілки, зашаріло листя, і пурхнули з дерева десятка два переляканих птахів.
— Батьку, навіщо ти злякав пташок? - сказав Шамус. — Вони розповідали мені про теплі країни, птахи восени туди відлітають. Там цілий рік світить яскраве сонце і плескає лагідне море. Не те, що в нас.
— Як це може бути, сину мій? — спитав князь. — Птахи ж не знають нашої мови.
— А я таки їх розумію, — відповів Шамус. — Розмовляю з ними все одно, що з тобою.

Дуже здивувався князь, але згадав старе повір'я — отже, воно не вигадка, знайшов таки його син чудовий дар.

Минали роки. Шамус виріс, але не забув пташиний язик. Він часто розмовляв з дрібними пташенятами, що літали над замком, і вони розповідали йому про все, що робиться у сусідів. А морські птахи приносили звістку про заморські країни, про кораблі, які плавають далеко в океані. Багато чого дізнався Шамус від птахів, він ріс розумним, сильним і хоробрим, і весь народ не сумнівався, що він добре княжитиме, коли настане час.

Так би воно й сталося, якби не обрушився на Шамуса несподівано гнів старого князя, його батька. Обідають вони раз у парадній кімнаті, і Шамус, за звичаєм, служить батькові.

Раптом глянув князь у вікно на дах вежі, де щороку гніздилися сотні птахів, і каже:
— Скажи мені, сину мій, про що кричать птахи? Ніколи ще вони не галасували так голосно.
— Якщо я скажу, боюся, ти розсердишся на мене, — відповів Шамус, опустивши очі.

Відповідь сина розчарувала цікавість князя. Йому будь-що-будь захотілося дізнатися, що таке трапилося з птахами. І зрештою Шамус здався:
— Птахи кажуть, настане день, і все зміниться. Ти прислуговуватимеш мені за цим столом. Ось чому вони так розшумілися.
Почув ці слова старий князь і дуже розгнівався.
- Ах ти невдячний! - Вигукнув він, кинувши об підлогу кубок з медом. — Ти, мабуть, задумав проти батька недобре! Іди попрощайся з людьми, і щоб духу твого тут більше не було!

Даремно переконував Шамус батька, що немає в його помислах нічого поганого. Не почав слухати його старий князь.

Робити нема чого, попрощався Шамус зі своїм народом і залишив будинок, у якому народився. Пішов він із Кінтайра жебраком, в одній сукні.

Прийшов на берег моря і думає: «Сяду-но я на корабель і попливу в теплі країни, про які мені говорили птахи. Там завжди світить яскраве сонце, а море синє-синє».

Довго плив Шамус морем, то бурхливим, то спокійним, і приплив нарешті до Франції. Зійшов на чужий берег і пішов пішки на пошуки пригод.

Йшов він, йшов і прийшов до великого парку. На зелених галявинах білі квіти весело хитають головками, за високими деревами горять у небі золоті покрівлі веж та гостроверхих дахів. Зрозумів Шамус, що це королівський замок. Підійшов до воріт, чує стукіт сокир. Глянув — це дроворуби валять вікові дуби, що ростуть під стінами замку. Увійшов Шамус у ворота і зупинився з подивом: небо над замком чорно від величезної кількості птахів. Носяться над головою хмари горобців і верещать так голосно — можна оглухнути. Затис Шамус вуха, а тут назустріч йому слуга вийшов і каже:
— Не намагайся, чужинець, врятувати слух від цього галасу. Не тільки просто неба, а й у самому замку нікуди від нього подітися. Наш король розуму не додасть, як позбутися такої напасті.

Змикнув тут Шамус, що, мабуть, він один із усіх людей може допомогти нещасному королеві. І попросив слугу провести його до королівських покоїв.

Повів його слуга по довгих переходах замку, бачить Шамус, сотні горобців б'ються крилами об прекрасні панелі, а в парадних залах такий дзвін, що бідолахи фрейліни кричать щосили, надривають свої ніжні шийки, інакше й не поговориш. Увійшли до трапезної — всі столи та стільці горобцями обліплені. І ось нарешті прийшли в маленький покій, де бідний король знемагав на самоті. Всі вікна замкнені міцно, біля дверей стоїть вартовий солдат. Але один горобець, розумніший за інші, все-таки зловчився проникнути в цей непроникний спокій. Він сидів на підлокітнику крісла, і король дивився на нього з невимовною тугою.
Побачив король Шамуса і запитав, навіщо завітав чужинець у його нещасне королівство.
— Дозвольте мені, ваша величність, — відповів Шамус, — позбавити вас цього лиха. Я один із усіх людей на землі можу вам допомогти.

Обличчя короля миттєво прояснилося.
— Якщо ти врятуєш нас, чужинець, — сказав він, — я нагороджу тебе по-королівськи. Але поясни спочатку, чому тільки ти один можеш врятувати нас.

І Шамус розповів королеві, яким чудовим даром він має.
— Я впевнений, ваша величність, птахи недарма кричали. І зараз дізнаюся, в чому річ.

Він глянув на горобця, що сидів на королівському підлокітнику, і з його уст полилися якісь дивні звуки. Вислухав його горобчик, пурхнув з крісла і, сівши йому на руку, почав схвильовано цвірінькати. Шамус слухав і відповідно хитав головою. Такого дива король зроду не бачив.
— Ну ось, ваша величність, — нарешті обернувся до короля Шамус, — справа проста. Ви віддали наказ зрубати всі дерева в королівському парку, а в їх кронах птахи вили гнізда споконвіку. Їм тепер нема де виводити пташенят. Ось вони й зчинили шум. Накажіть дроворубам не чіпати дерева, і птахи зараз же вгамуються.

Почув король ці слова, схопився з крісла, відчинив навстіж двері і велів наказати дроворубам не рубати більше дерев у його королівському парку. Негайно вийшли із замку шестеро солдатів і засурмили в срібні труби.

Зібрався перед замком народ, і глашатай зачитав королівський указ: ні одне дерево, ні один кущ, ні гілка, ні лист не повинні бути зрубані, зламані чи зірвані в королівських лісах.

Як тільки змовк стукіт останньої сокири, незліченні зграї горобців випурхнули з усіх залів, покоїв, переходів і закутків королівського замку і полетіли над золотими покрівлями до своїх рідних дерев — скоріше гніздувати. І з того дня жоден горобець, навіть найменший, не турбував більше короля аж до його смерті.

Вірний обіцянці король щедро нагородив Шамуса, подарував йому корабель, багато золота і всяких коштовностей.

І поплив Шамус далі морями-океанами. Завітав до країн, де золото лежить прямо на землі, побував на островах, куди до нього не приставав жоден корабель. І з кожним роком ставав Шамус мудрішим і багатшим. Але де б він не був, він завжди пам'ятав суворі скелі та холодне море далекого Кінтайру.
Так проплавав він десять років, і не стало в нього сил виносити довше розлуку з рідною землею. Повернув Шамус корабель на північ.

Чи довго, коротко плив, ось уже й знайома протока. Стоять люди на березі і дивуються на чудовий корабель із позолоченим носом, що причепився до їхньої землі. Звати старого князя. Вийшов князь на берег, запрошує чужинця до себе у замок. Не визнав у ньому рідного сина і вшанував його, як знатному вельможі.

Увечері влаштували у замку бенкет. Був у ті дні у шотландців звичай — важливому гостеві прислужував за столом сам князь.

Посадили Шамуса на почесне місце, вклонився йому князь та підніс золотий кубок.
— Батьку, невже ти зовсім забув мене? - вигукнув Шамус. — Я твій син, багато років тому вигнав мене з дому. Адже птахи мали рацію. Сьогодні ти служиш мені за цим столом. Я з радістю прийму з твоїх рук кубок, поверни тільки мені свою любов. Обійми мене, батьку, і знай — ніколи я не задумував проти тебе нічого поганого.

Почув ці слова старий князь, полилися з його очей сльози, обійняв він Шамуса і знову почав вітати його — цього разу як улюбленого сина. І в усьому народі була велика радість.

У Шотландії з давніх-давен існувало повір'я: якщо дитина вип'є молока з черепа чорного ворона, то з роками відкриється в ньому якась чудова здатність.

Давним-давно в Кінтайрі, що на заході Шотландії, жив один князь, і захотілося йому перевірити, чи це так. Народився син, назвали його Шамус; а коли хлопчик підріс, дали йому молока в круглому, тендітному черепі ворона.

Довгий час ніхто не помічав у княжому синові нічого чудового. Він грав і поводився, як усі діти, і був, як вони, часом нестерпним, але частіше дуже добрим хлопчиком.

Але одного разу побачив батько, що сидить Шамус під яблунею, підняв голову і вимовляє якісь дивні слова, не схожі на людські. Підійшов князь ближче, колихнулися гілки, зашаріло листя, і пурхнули з дерева десятка два переляканих птахів.
— Батьку, навіщо ти злякав пташок? - сказав Шамус. — Вони розповідали мені про теплі країни, птахи восени туди відлітають. Там цілий рік світить яскраве сонце і плескає лагідне море. Не те, що в нас.
— Як це може бути, сину мій? — спитав князь. — Птахи ж не знають нашої мови.
— А я таки їх розумію, — відповів Шамус. — Розмовляю з ними все одно, що з тобою.

Дуже здивувався князь, але згадав старе повір'я — отже, воно не вигадка, знайшов таки його син чудовий дар.

Минали роки. Шамус виріс, але не забув пташиний язик. Він часто розмовляв з дрібними пташенятами, що літали над замком, і вони розповідали йому про все, що робиться у сусідів. А морські птахи приносили звістку про заморські країни, про кораблі, які плавають далеко в океані. Багато чого дізнався Шамус від птахів, він ріс розумним, сильним і хоробрим, і весь народ не сумнівався, що він добре княжитиме, коли настане час.

Так би воно й сталося, якби не обрушився на Шамуса несподівано гнів старого князя, його батька. Обідають вони раз у парадній кімнаті, і Шамус, за звичаєм, служить батькові.

Раптом глянув князь у вікно на дах вежі, де щороку гніздилися сотні птахів, і каже:
— Скажи мені, сину мій, про що кричать птахи? Ніколи ще вони не галасували так голосно.
— Якщо я скажу, боюся, ти розсердишся на мене, — відповів Шамус, опустивши очі.

Відповідь сина розчарувала цікавість князя. Йому будь-що-будь захотілося дізнатися, що таке трапилося з птахами. І зрештою Шамус здався:
— Птахи кажуть, настане день, і все зміниться. Ти прислуговуватимеш мені за цим столом. Ось чому вони так розшумілися.
Почув ці слова старий князь і дуже розгнівався.
- Ах ти невдячний! - Вигукнув він, кинувши об підлогу кубок з медом. — Ти, мабуть, задумав проти батька недобре! Іди попрощайся з людьми, і щоб духу твого тут більше не було!

Даремно переконував Шамус батька, що немає в його помислах нічого поганого. Не почав слухати його старий князь.

Робити нема чого, попрощався Шамус зі своїм народом і залишив будинок, у якому народився. Пішов він із Кінтайра жебраком, в одній сукні.

Прийшов на берег моря і думає: «Сяду-но я на корабель і попливу в теплі країни, про які мені говорили птахи. Там завжди світить яскраве сонце, а море синє-синє».

Довго плив Шамус морем, то бурхливим, то спокійним, і приплив нарешті до Франції. Зійшов на чужий берег і пішов пішки на пошуки пригод.

Йшов він, йшов і прийшов до великого парку. На зелених галявинах білі квіти весело хитають головками, за високими деревами горять у небі золоті покрівлі веж та гостроверхих дахів. Зрозумів Шамус, що це королівський замок. Підійшов до воріт, чує стукіт сокир. Глянув — це дроворуби валять вікові дуби, що ростуть під стінами замку. Увійшов Шамус у ворота і зупинився з подивом: небо над замком чорно від величезної кількості птахів.

Носяться над головою хмари горобців і верещать так голосно — можна оглухнути. Затис Шамус вуха, а тут назустріч йому слуга вийшов і каже:
— Не намагайся, чужинець, врятувати слух від цього галасу. Не тільки просто неба, а й у самому замку нікуди від нього подітися. Наш король розуму не додасть, як позбутися такої напасті.

Змикнув тут Шамус, що, мабуть, він один із усіх людей може допомогти нещасному королеві. І попросив слугу провести його до королівських покоїв.

Повів його слуга по довгих переходах замку, бачить Шамус, сотні горобців б'ються крилами об прекрасні панелі, а в парадних залах такий дзвін, що бідолахи фрейліни кричать щосили, надривають свої ніжні шийки, інакше й не поговориш. Увійшли до трапезної — всі столи та стільці горобцями обліплені. І ось нарешті прийшли в маленький покій, де бідний король знемагав на самоті. Всі вікна замкнені міцно, біля дверей стоїть вартовий солдат. Але один горобець, розумніший за інші, все-таки зловчився проникнути в цей непроникний спокій. Він сидів на підлокітнику крісла, і король дивився на нього з невимовною тугою.
Побачив король Шамуса і запитав, навіщо завітав чужинець у його нещасне королівство.
— Дозвольте мені, ваша величність, — відповів Шамус, — позбавити вас цього лиха. Я один із усіх людей на землі можу вам допомогти.

Обличчя короля миттєво прояснилося.
— Якщо ти врятуєш нас, чужинець, — сказав він, — я нагороджу тебе по-королівськи. Але поясни спочатку, чому тільки ти один можеш врятувати нас.

І Шамус розповів королеві, яким чудовим даром він має.
— Я впевнений, ваша величність, птахи недарма кричали. І зараз дізнаюся, в чому річ.

Він глянув на горобця, що сидів на королівському підлокітнику, і з його уст полилися якісь дивні звуки. Вислухав його горобчик, пурхнув з крісла і, сівши йому на руку, почав схвильовано цвірінькати. Шамус слухав і відповідно хитав головою. Такого дива король зроду не бачив.

— Ну ось, ваша величність, — нарешті обернувся до короля Шамус, — справа проста. Ви віддали наказ зрубати всі дерева в королівському парку, а в їх кронах птахи вили гнізда споконвіку. Їм тепер нема де виводити пташенят. Ось вони й зчинили шум. Накажіть дроворубам не чіпати дерева, і птахи зараз же вгамуються.

Почув король ці слова, схопився з крісла, відчинив навстіж двері і велів наказати дроворубам не рубати більше дерев у його королівському парку. Негайно вийшли із замку шестеро солдатів і засурмили в срібні труби.

Зібрався перед замком народ, і глашатай зачитав королівський указ: ні одне дерево, ні один кущ, ні гілка, ні лист не повинні бути зрубані, зламані чи зірвані в королівських лісах.

Як тільки змовк стукіт останньої сокири, незліченні зграї горобців випурхнули з усіх залів, покоїв, переходів і закутків королівського замку і полетіли над золотими покрівлями до своїх рідних дерев — скоріше гніздувати. І з того дня жоден горобець, навіть найменший, не турбував більше короля аж до його смерті.

Вірний обіцянці король щедро нагородив Шамуса, подарував йому корабель, багато золота і всяких коштовностей.

І поплив Шамус далі морями-океанами. Завітав до країн, де золото лежить прямо на землі, побував на островах, куди до нього не приставав жоден корабель. І з кожним роком ставав Шамус мудрішим і багатшим. Але де б він не був, він завжди пам'ятав суворі скелі та холодне море далекого Кінтайру.
Так проплавав він десять років, і не стало в нього сил виносити довше розлуку з рідною землею. Повернув Шамус корабель на північ.

Чи довго, коротко плив, ось уже й знайома протока. Стоять люди на березі і дивуються на чудовий корабель із позолоченим носом, що причепився до їхньої землі. Звати старого князя. Вийшов князь на берег, запрошує чужинця до себе у замок. Не визнав у ньому рідного сина і вшанував його, як знатному вельможі.

Увечері влаштували у замку бенкет. Був у ті дні у шотландців звичай — важливому гостеві прислужував за столом сам князь.

Посадили Шамуса на почесне місце, вклонився йому князь та підніс золотий кубок.
— Батьку, невже ти зовсім забув мене? - вигукнув Шамус. — Я твій син, багато років тому вигнав мене з дому. Адже птахи мали рацію. Сьогодні ти служиш мені за цим столом. Я з радістю прийму з твоїх рук кубок, поверни тільки мені свою любов. Обійми мене, батьку, і знай — ніколи я не задумував проти тебе нічого поганого.

Почув ці слова старий князь, полилися з його очей сльози, обійняв він Шамуса і знову почав вітати його — цього разу як улюбленого сина. І в усьому народі була велика радість.