Білий ведмідь король Валемон

У давнину жив і був цар. Дав йому Бог трьох дочок: двох — непоказних та шкідливих, зате третю — таку чисту й ніжну, як ясний день. Король та й інші не могли нею намилуватись.

Довелося їй якось побачити уві сні вінок із золотих квітів, і до смерті захотілося принцесі його здобути. Та спробуй його знайди! Ось і засмутилася принцеса, говорити й те відмовляється.

Довідався про це король і розіслав по всьому світу звістку, поставив роботу ковалям та золотим справам майстрам — хай-таки віділлють вінець, щоб королівській дочці до смаку припав. День і ніч працювали майстри — але скільки вінків принцесі не показували, не могли вони красою зрівнятися з тим, що її полонив; вона й дивитися на них не хотіла.

І ось якось гуляла вона лісом. Раптом, звідки не візьмись, з'явився перед нею білий ведмідь. А в лапах у нього — той самий, зі сну вінок, і ведмідь з ним грається.

Захотіла принцеса купити у лісового звіра чудову прикрасу. Та як би не так: відмовився ведмідь від грошей, зажадав в обмін на віночок її саме до себе забрати, за дружину взяти. А дівчині без віночка і життя не миле — будь що: куди б не йти, до кого б, аби вінець їй дістався. І вирішили вони з ведмедем, що з'явиться він за нею за три дні, у четвер.

Повернулась принцеса додому із золотим вінцем, всі й зраділи, що повеселішала вона, а король вирішив: уже з одним білим ведмедем він якось налагодить. І третього дня все королівське військо вишикувалося навколо палацу, щоб не пускати дикого звіра до принцеси. Та не тут було. Коли ведмідь прийшов, ніхто не міг з ним упоратися і ніяка зброя проти нього не допомагала: розкидав він воїнів на всі чотири сторони, так і вони залишилися мертві лежати. Вирішив тоді король обійтися меншими збитками — відправив до ведмедя старшу дочку. Той її на спину підхопив і помчав на весь дух.

Біг ведмідь, біг, раптом питає принцесу:
— Чи м'яко сидиш, чи далеко дивишся?
— М'якше було на колінах матусі, далі видно з батькового палацу.
— Е-е, та ти й не та зовсім, що мені потрібна! - прогарчав ведмідь і прогнав її додому.

Наступного четверга все знову: виставив король навколо палацу свою рать, але зупинити ведмедя не зміг — ні сталь, ні залізо його не брали, косив він воїнів, що траву.

Помолився король про мир і вислав до нього середню дочку. Забрав її ведмідь і рушив у дорогу.

Біг ведмідь, біг, раптом питає принцесу:
— Чи м'яко сидиш, чи далеко дивишся?
— М'якше було на колінах матусі, далі видно з батькового палацу.
— Е-е, та ти й не та зовсім, що мені потрібна! І прогнав її додому.

На третій четвер бився ведмідь ще лютіший. Не наважився король занапастити всіх своїх солдатів — благословивши, віддав молодшому ведмедеві. Той скинув її на загривок, і тільки їх і бачили. Довго-довго віз він її, завіз у ліс і знову питає, як колишніх двох, чи сиділося їй колись м'якше, чи бачила вона колись далі.
- Ні ніколи! - Відповідає принцеса.
— От ти мені й потрібна!

Зрештою приїхали вони в замок, такий чудовий, що королівський палац поруч з ним здався б убогою селянською хатою.
Стала принцеса там жити без турбот та тепло вогнища зберігати. Ведмідь десь тинявся цілими днями, а ночами перетворювався на людину. Так і йшло у них все мирно та добре цілих три роки.

І щороку народжувалося в неї по дитині, але, як тільки дитина з'являлася на світ, батько кудись відвозив її.

І дружина засумувала. Почала проситися у чоловіка додому, хоч з батьками побачитися. Ведмідь їй у тому не перешкоджав — лише одне покарав їй суворо: батьківських порад слухатися, а материних — у жодному разі.

Приїхала принцеса до рідного палацу. Як тільки залишилася віч-на-віч з батьками і розповіла про те, як живе, мати давай її вмовляти, щоб взяла вона свічку і розглянула гарно вночі, який із себе її чоловік. А батько — навпаки: ні до чого, каже, це тільки на шкоду.

Але як би там не було, а, їдучи, взяла принцеса із собою залишок свічки. Тільки-но чоловік заснув, запалила вона вогник і посвітила йому в обличчя. Був він у людській подобі такий гарний, що вона надивитися на нього не могла. Раптом крапля свічкового воску скотилася і впала просто на лоба, що сплячому — і чоловік прокинувся.

— Що ж ти наробила, — каже. — Обох нас на нещастя прирекла. Потерпіла б ти ще місяць, був би я вільний від закляття; адже зачарувала мене чаклунка, тому я вдень ведмідь. А тепер усе скінчено для нас: я мушу піти і одружитися з нею.

І як принцеса ні плакала, ні металася, довелося йому вирушати в дорогу. Тоді вона почала просити взяти її із собою, але чоловік їй відмовив навідріз. Але коли вибігав він з двору в ведмежому обличчі, причепилася принцеса міцно-міцно в його шкуру і схопилася до нього на спину. Так скакали вони по горах і пагорбах, по лісах і перелісках, поки сукня на ній не перетворилася на лахміття, а сама вона вкрай не знесиліла і не зомліла.

Коли принцеса прийшла до тями, побачила вона навколо себе глухий ліс. Встала і пішла далі, сама не знаючи куди. Ішла, йшла, поки не натрапила на хатинку. Жили в ньому дві господині — старенька та маленька дівчинка.

Почала принцеса їх розпитувати, чи не бачили вони білого ведмедя короля Валемона.
- Так, був він тут за день до тебе. Тільки біг так швидко, що ти його не наздоженеш, — відповіли вони.

Дивиться принцеса, дівчинка сидить і бавиться, граючи золотими ножицями. Варто дитині клацнути ними в повітрі, як навколо неї в'ються шовкові та оксамитові тканини. Той, хто мав такі ножиці, ніколи не потребував одягу.
- Тяжко тобі доведеться в дорозі, - сказала дівчинка принцесі. — Багато одягу доведеться зносити. Тобі ножиці потрібніші, ніж мені.

І стала просити у бабусі дозволу віддати мандрівниці чудо-ножиці.

Подякувала принцесі за подарунок і знову пішла крізь безкрайній ліс. Ішла вона день і ніч, а на ранок вийшла до іншої хатинки. У ній теж жили бабуся з дівчинкою.
— Доброго дня, — каже вона їм. — Чи не бачили ви тут білого ведмедя короля Валемона?
— Чи не ти його дружина? - Запитує стара. - Так, пробігав він тут учора. Тільки так мчав, що навряд чи за ним встигнеш.

А дівчинка в цей час грала на підлозі з лататтям: якого напою не забажаєш, він у ньому виявиться. Той, у кого був такий глечик, міг спраги не боятися.
— Далеко тобі йти, нелегка буде твоя дорога, — сказала дівчинка принцесі. — І спрага тебе змучить, і багато чого терпіти доведеться, тобі глечик потрібніший за мого.

І випросила у бабусі дозволу віддати їй латаття.

Взяла бідолашна принцеса подарунок — і знову в дорогу крізь ту саму хащу. День, ніч — і ось уже третій будиночок, а в ньому знову дві жінки: стара та мала.
— Доброго дня, — каже мандрівниця.
— І тобі того ж, — киває старенька.
— Чи не бачили ви тут білого ведмедя — короля Валемона?
— А, то це ти його втратила... Вчора ввечері він промайнув — тільки його й бачили. Не повернути тобі його.

А у дівчинки іграшкою – скатертина. Скажеш їй: «Розстели, скатертина, край, смачних страв подай», — і з'явиться їжа. Хазяїн такого дива може голоду не боятися.

— Довго тобі ще йти доведеться, а далекою дорогою голод поганий помічник. Тобі скатертина потрібніша, ніж мені.
Умовила дівчинка стареньку розлучитися зі скатертиною.

Сказала принцеса «дякую» і пішла з двору до темного лісу. Довго, довго брела, день минув, і ніч минула, а рано-вранці вийшла вона до похмурої гори — гладка, як стіна, була гора, а висока і широка настільки, що й очей не вистачало, щоб її край побачити. Біля підніжжя стояла хатина, і щойно увійшла до неї мандрівниця, одразу спитала, чи не пробігав цією дорогою білий ведмідь король Валемон.

— Три дні як перемахнув через гору, — відповіла хазяйка хатини. — Тільки тому, хто літати не вміє, на інший бік за ним не перебратися.

А хатина сповнена маленьких дітлахів, і всі лізуть до матері, за фартух смикають — їсти просять. Поставила господиня на осередок чавунок і насипала доверху в нього круглих каменів. Королівська донька здивувалася – навіщо це. А жінка їй у відповідь каже, мовляв, такі вони бідні, що ні їжі в них немає, ні одягу. І до того їй тяжко слухати, як діти плачуть і їсти вимагають, що насипле вона в чавунок каміння і заспокоює хлопців — потерпіть, мовляв, скоро яблучка приготується. Може, поки чекатимуть, хоч хвилинку та помовчать.

Принцеса, недовго думаючи, витягла чудо-скатертину та латаття, нагодувала всіх, напоїла, а коли діти досхочу наїлися і розвеселилися, скроїла їм чарівними ножицями одяг.

Подякувала їй господиня:
— Сором мені буде і ганьба, якщо я залишу тебе без допомоги, якщо ти так добра до мене і до моїх дітей. Допоможу я тобі через гору перебратися. Мій чоловік - майстерний коваль; не хвилюйся, дочекайся його приходу. Вже я його впрошу скувати тобі пазурі на руки і на ноги — на них і видертись на гору.

Прийшов коваль і взявся за роботу. Наступного ранку пазурі були готові. Негайно ні хвилини, принцеса подякувала всім і кинулася вгору.

День і ніч, чіпляючись сталевими кігтями за камінь, лізла вона по стрімкому схилу. Деколи вона так втомлювалася, що й руки не могла підняти; але, зісковзнувши вниз, знову заходилася дертися. Нарешті вилізла вона на гору. Перед нею розстилалися поля та луки, такі великі та рівні, що принцеса раніше й не думала, що такі бувають. А трохи віддалік височив замок, де метушилося безліч всякого робітника — наче мурахи в мурашнику.

— Куди це поспішають, чим зайняті? — почала розпитувати принцеса зустрічних.

Їй відповідали, що в замку живе чаклунка, яка зачарувала короля Валемона, і через три дні має відбутися їхнє весілля, до неї і готуються.

— А чи не можна поговорити з цією чаклункою? — допитувалась королівська дочка.
- Ні, - відповіли їй. - Що ти! Ніяк не можна. Тоді сіла мандрівниця під віконцем замку і давай клацати ножицями. Тут же навколо неї вихором стали витись у повітрі шовк та оксамит. Побачила це чаклунка і захотіла купити ножиці: скільки, мовляв, ні шиють кравці, все одно одягу на всіх не вистачає.
— Продати можна, — каже принцеса. — Тільки гроші не беру.

І поставила умову: отримає чаклунка ножиці, якщо дозволить мандрівниці провести ніч зі своїм коханим. Чаклунка на це охоче погодилася, додавши лише, що сама заколисує нареченого і сама розбудить. А ввечері напоїла короля-ведмедя сонним зіллям — так він і не прокинувся, хоч як кликала його принцеса, хоч як плакала.

Наступного дня принцеса знову вмостилася під тим же віконцем і почала глечиком бавитися. Полилися з шийки вино та пиво, наче вода з джерела, а глечик все не пустіє. Знову дивується чаклунка на диво: «Скільки не варять пива, скільки вина не роблять, а все не вистачає — надто багато напої треба». Погодилася принцеса віддати їй латаття за ту ж плату. І знову все повторилося: напоєний сонним зіллям наречений не почув ні плачу, ні крику. Однак цього разу неподалік кімнати проходила одна зі служниць. Здогадалася вона, що до чого, і на ранок попередила короля-ведмедя про те, що вночі прийде його кохана і звільнить його.

І зі скатертиною було те саме, що і з ножицями, і з лататтям: опівдні розгорнула її принцеса під чаклуновим віконцем, примовляючи: «Разстели, скатертина, край, смачних страв подай», — і відразу на скатертині з'явилася трапеза, якою вистачило б і сотні запрошених. Але принцеса сіла за обід одна.

Захотілося чаклунка і скатертина: «Скільки не парять, скільки не варять — все не вистачає: надто багатьох пригощати доведеться». І домовилися вони знову, що господині скатертини дозволено буде ніч пробути у чаклунового нареченого, якщо сама чаклунка його спати покладе, а за це стане вона власницею скатертини.

Коли король ліг, принесла йому лиходійка сонне зілля; але він був напоготові і тільки вдав, що випив і заснув. Не дуже вона йому повірила, дістала голку і вколола його щосили в руку, щоб перевірити, чи такий глибокий його сон. Він біль стерпів, виду не показав, і принцесі було дозволено увійти до його кімнати.

Нарешті все злагодилося — залишалося тільки розквитатися з чаклункою. І король-ведмідь потихеньку підмовив слуг пошкодити міст, яким мала проїжджати весільна процесія: наречена, за звичаєм, їхала першою.

Став міст для неї пасткою; попалися і її подружки - злі чарівниці. Лише їх і бачили.

А король-ведмідь, принцеса та гості повернулися в замок цілі та неушкоджені, забрали все золото та срібло, що змогли відвезти, і поїхали додому, справляти справжнє весілля. Дорогою король Валемон забрав тих дівчаток, що допомагали принцесі в дорозі: тут принцеса й зрозуміла, навіщо він дітей у неї забирав і чужим людям віддавав, щоб допомогли доньки принцесі його звільнити.

І було весілля, таке веселе та галасливе, що й словами не опишеш.