Добре було за містом! Стояло літо. На полях уже золотилося жито, овес зеленів, сіно було зметане в стоги; по зеленому лузі ходив довгоногий лелека і говорив по-єгипетськи - цією мовою він вивчився у своєї матері. За полями та лугами темнів великий ліс, а в лісі ховалися глибокі сині озера. Так, добре було за містом! Сонце висвітлювало стару садибу, оточену глибокими канавами з водою.

Десь далеко, у тридесятому царстві, жили-були чоловік із дружиною, які вже багато років бажали мати дітей; і ось нарешті дружина дістала надію.

У задній частині їхнього будинку було невелике віконце, з якого видно був чудовий сад, переповнений найкращими квітами та рослинами.

Було то в середині зими, падали сніжинки, наче пух із неба, і сиділа королева біля віконця, — рама його була з чорного дерева, — і шила королева. Шила вона, задивилась на сніг і вколола голкою палець, і впало три краплі крові на сніг. А червоне на білому снігу виглядало так гарно, що подумала вона про себе: