Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

– Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.

Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:

Добре було за містом! Стояло літо. На полях уже золотилося жито, овес зеленів, сіно було зметане в стоги; по зеленому лузі ходив довгоногий лелека і говорив по-єгипетськи - цією мовою він вивчився у своєї матері. За полями та лугами темнів великий ліс, а в лісі ховалися глибокі сині озера. Так, добре було за містом! Сонце висвітлювало стару садибу, оточену глибокими канавами з водою.

Десь далеко, у тридесятому царстві, жили-були чоловік із дружиною, які вже багато років бажали мати дітей; і ось нарешті дружина дістала надію.

У задній частині їхнього будинку було невелике віконце, з якого видно був чудовий сад, переповнений найкращими квітами та рослинами.