Снігова жінка

Давним-давно в невеликому селі в холодній північній країні жив дроворуб на ім'я Мосаку з сином Мінокіті. Одного холодного зимового ранку, коли сніг був занадто глибокий, щоб рубати дерева, Мосаку і Мінокіті пішли на полювання. Вони провели цілий день у лісі, ледве пробираючись через сніг, але не зловили навіть кролика. Було вже далеко за полудень, коли небо несподівано затягнули чорні хмари, і, замітаючи їхні сліди, повалив сніг. З великими труднощами їм вдалося дістатися до хатини дроворуба.

- Ми перечекаємо бурю тут,- сказав Мосаку, кидаючи гілки у вогнище.

- Боюся, що нічого іншого нам не залишається,- відповів син. Чоловіки сиділи й грілися біля веселого вогню, а за вікном завивав холодний вітер. За душевною розмовою час плинув непомітно. І було вже досить пізно, коли Мосаку став долати сон.

- Ти знаєш, сину, - сказав Мосаку. - Коли людині стільки років, скільки мені, їй хочеться онуків. Чи не час тобі подумати про одруження?

Мііокіті почервонів і задумливо подивився на вогонь. Вони дуже втомилися за цей день і незабаром заснули. Зовні завивав сніговий вихор, і було вже за північ, коли сильний порив вітру раптово відчинив двері. Сніг залетів усередину, засипавши вогонь. Стало дуже холодно. Мінокіті прокинувся, сів і раптом побачив жінку, що стояла на порозі хатини.

- Хто тут? - вигукнув Мінокіті.

З тіні виступила прекрасна жінка, одягнена в білий струмуючий шовк. Її волосся було довгим і чорним, а шкіра настільки блідою і гладенькою, що нагадувала Мінокіті слонову кістку. Але, зазирнувши в її холодні, глибокі очі, відчув, як мурашки пробігли по шкірі. Жінка, не звертаючи на нього жодної уваги, повільно підійшла до сплячого батька. Мінокіті безпорадно дивився, як вона нахилилася над ним і видихнула білу хмару, що обвила старого, як привид.

- Батьку, - вигукнув Мінокіті, тремтячи всім тілом, - Батьку! Але відповіді не було. Жінка повернулася і попрямувала в його бік.

- На допомогу! - крикнув Мінокіті і схопився, щоб утекти, але жінка перегородила йому шлях.

Вона пильно глянула йому в очі, і раптом її жорсткий погляд пом'якшився, а губи торкнулася м'яка усмішка.

- Ти молодий і сповнений життя,- прошепотіла вона,- Молодість - прекрасна річ, і тому я залишу тобі життя. Але пам'ятай: якщо ти кому-небудь розповіси про те, що сталося сьогодні вночі, ти теж загинеш.

Новий порив вітру зі снігом увірвався в хатину, і жінка зникла. У Мінокіті підкосилися ноги, він упав без свідомості. Можливо, це був просто страшний сон. Але прокинувшись вранці. Мінокіті побачив двері відчиненими, вогонь згаслим, а батька, що лежав поруч, - замерзлим.

Багато односельців прийшли на похорон Мосаку, щоб віддати останні почесті йому і підтримати в нещасті його сина.

- Це була найстрашніша снігова буря, яку мені тільки доводилося бачити, - розповідав їм Мінокіті, роняючи сльози і сумно хитаючи головою. Про таємничу жінку в білому він не сказав ні слова.

Минув рік. Минула ще одна зима. В один із пас днів Мінокіті, виглянувши з вікна, побачив молоду жінку. Жінка шукала притулок на ніч, і в неї навіть не було парасольки. Він запросив її перечекати дощ. Її звали Юкі. і вона прямувала до столиці. Коли Мінокіті дізнався, що дівчина подорожує сама, він захотів їй допомогти. Молоді люди пили чай і ніяк не могли наговоритися. Вони закохалися одне в одного, навіть не встигнувши зрозуміти, коли це сталося. Юка не потрапила до столиці. Вона залишилася в Мінокіті, і незабаром вони одружилися. Усе було добре. Згодом у родині з'явилося п'ятеро здорових діточок. Юкі стала життєрадісною і турботливою матір'ю, а Мінокіті - найщасливішою людиною. Єдине, що його серйозно турбувало, - здоров'я дружини. У спекотні дні вона відчувала слабкість і пожвавлювалася тільки з настанням вечірньої прохолоди. Мінокіті завжди ставився до неї з любов'ю і турботою. Одного вечора, коли Юкі вишивала, Мінокіті подивився на неї і в тисячний раз подумав: «Як же вона прекрасна!»

- Юкі, - сказав він, - ти зовсім не змінилася за ці роки і здаєшся все такою ж молодою і прекрасною, як у день нашої зустрічі.

Раптом, глянувши на її профіль, він раптово згадав те, що трапилося давним-давно. Те, про що не розповідав нікому й ніколи.

- Ти знаєш, я щойно зрозумів,- сказав він,- ти мені нагадуєш когось, кого я вже одного разу бачив. Або думаю, що бачив.

- Хто ж це був? - запитала Юккі, відірвавшись від шиття.

- Пам'ятаєш, я розповідав тобі про страшну хуртовину, в яку ми потрапили з батьком, коли мені було двадцять років? Саме тоді я й побачив Її. І досі я не зовсім упевнений, можливо, це був сон? Але...

Мінокіті вагався.

- Ти коли-небудь чула історії про Снігову Жінку?

- Ти все-таки про це розповів, чи не так? - різко сказала Юкі й глянула на нього з усмішкою, - Але ж я попереджала тебе, щоб ти нікому про це не говорив.

- Що ти маєш на увазі? Юкі, в чому справа? Куди ти йдеш? Юкі встала і попрямувала до дверей. Поки вона йшла до дверей, її кімоно ставало білим, як сніг...

- Юкі, - насилу вимовив Мінокіті, - Юкі! Ти! Ти?

Так, Юкі виявилася Сніговою Жінкою. І тепер, коли Мінокіті порушив обіцянку, вона мала вирішити, як із ним вчинити. Але, на щастя, навіть Снігова Жінка не могла позбавити життя людину, яку полюбила.

- Юккі, не йди,- вигукнув Мінокіті, кидаючись за нею.

- Чому, Мінокіті? Чому ти все розповів? Я так хотіла залишитися з тобою назавжди!

Холодні темні очі Юкі наповнилися сльозами.

- Я ніколи не забуду тебе, Мінокіті, ніколи не забуду щасливих днів, які ми прожили разом. Піклуйся про себе і про наших дітей. Прощавай, моє кохання.

Двері відчинилися, холодний вітер увірвався в кімнату, і Юкі безслідно зникла. Мінокіті вибіг на порожню вулицю.

- Юкі! Юкі!!!

Мінокіті більше ніколи не бачив свою дружину. Але люди в цій північній країні казали, що в холодні снігові ночі та, яку вони називають Юкі Онна - Снігова Жінка - досі блукає схилами гір і шукає супутника життя, здатного зберегти її таємницю.