Скарби Водяника

Жив колись над рікою  хлопчина Івасик. Від весни до осені купався він у ріці, плавав, поринав, ловив рибу.
Одного разу після великої бурі вода в ріці піднялася, завирувала й запінилася. Та ледве сонце блиснуло з-за хмар Івасик побіг над ріку.

Хоч батько й мати остерігали Івасика, він таки скинув одежу і скочив у воду. Течія була така сильна, що хлопчину зразу понесло на середину ріки. Став Івасик борсатися, пробував вернутися до берега, та бистрі хвилі перемагали. Вибився Івасик із сил і став кричати-кликати на поміч.

Кричав так голосно, що почув його на дні ріки Водяник. І добре, що почув, бо Івасик ось-ось був би вже потонув.

Водяник не любив, коли хтось живий попадав у його царство. Тому кожного, хто попав до нього, без жалю топив.
Івасика Водяник здавна уподобав, бо й гарний і добрий був хлопчина. Водяникові стало жаль Івасика, тому вирішив урятувати його. А й сумно та скучно було Водяникові сидіти самому в своєму великому підводному царстві — з Івасиком було б йому веселіше. Водяник заколихав Івасика на хвилях, хлопчина заплющив очі і заснув. Тоді Водяник поніс його на руках у свій підводний палац.

Ніколи ще перед тим не переступала воріт палацу нога живої людини. Водяник поклав Івасика в ліжко. Воно було з кришталю і стояло в кришталевій кімнаті. Водяник заховався за кришталевою завісою і ждав, аж хлопчина пробудиться.

Івасик пробудився. Розглянувся довкола й побачив, що лежить на кришталевому ліжку у кришталевій кімнаті. На кришталевому столі лежало багато іграшок — усі з кришталю.

Івасик простягнув руку до іграшок, та враз пригадав свою рідну хату і гірко заплакав.

Водяник вийшов з-поза завіси і спитав:

— Чому ти, хлопчику, плачеш?

Івасик не відповів і плакав далі.

— Може тобі щось болить? — запитав Водяник.

Хлопчина мовчки заперечив головою.

— Ти боїшся тут?

— Ні, — відповів Івасик.

— А може за кимсь тужиш?

— За домом! — сказав Івасик і ще дужче заплакав.

Водяник спитав:

— А хіба у тебе вдома є отакі багатства?

— Ні, нема! — сказав Івасик.

— Значить, твій дім гірший від цього?

— Кращий, кращий! — скрикнув Івасик.

— Чому кращий?

Хлопчина не відповів нічого. Водяник пішов геть, а Івасик, наплакавшись, заснув.

Уночі Водяник тихесенько прийшов до хлопчика, взяв його на руки й заніс у другу кімнату.

Коли Івасик пробудився, то побачив, що лежить на срібному ліжку в кімнаті із срібла — і стеля, і стіни, і підлога — все було срібне. На срібному столі лежали іграшки — всі із чистого срібла.

Наче заворожений, дивився Івасик на оці скарби. Узяв із столу іграшки і став ними бавитися. Та скоро залишив оту забаву. Згадав знову рідний свій дім, згадав братика і сестричку, як бігав з ними по полях і лісах, як радісно вертався з ними додому, до рідної матусі і батечка. І знову заплакав.

Прийшов до нього Водяник:

— За ким же ти плачеш, хлопчику?

— За братиком і сестричкою! — крізь сльози промовив Івасик і ще дужче заплакав.

Водяник залишив Івасика самого, і той заснув. Тоді Водяник переніс його обережно в третю кімнату. Коли Івасик пробудився, то побачив, що лежить на золотому ліжку посеред золотої кімнати. Стіл, крісла й усі іграшки були золоті.

Івасик чув уже давніше казки про чарівні підводні палаци та про багатства Водяного Царя, але і в казках годі було дібрати слів, щоб розказати про такі чудові золоті кімнати, такий блиск і сяйво, що аж очі сліпило.

Зачарований тим сяйвом, Івасик простягнув руки, взяв іграшки, щоб погратися ними. Та тільки почав гратися — згадав батька й неньку і заплакав гіркими сльозами.

Прибіг Водяник і став допитуватись:

— І чому ти плачеш, хлопчику?

— Згадав батька й неньку, — відповів Івасик.

— Невже ж батько й ненька дорожчі тобі за золото ? — здивувався Водяник.

Він і не знав, що таке батько й ненька, що таке брат і сестра.

— Дорожчі! — проказав твердо Івасик.

Тоді Водяник зібрав усі дорогоцінні перли, що були в глибинах його підводного царства, усі самоцвіти і насипав їх перед хлопчиною так високо, що сягали аж до стелі.

— Скажи, чи й тепер батько й мати дорожчі тобі за оці всі самоцвіти?

Івасик заплющив очі, щоб не осліпнути від блиску самоцвітів, і відповів:

— Даремно питаєте мене! Нема такого багатства, щоб було дорожче за рідного батька й неньку! Вони дорожчі за срібло, за золото, за самоцвіти, вони найдорожчі за все в усьому світі. Дорогі мені і братик і сестричка, дорога мені і ота рідна земля, де жили мої дідусь і бабуся, де живуть батько й мати, де стоїть наша хата, а над нею висить блакитне наше небо!

Зрозумів урешті Водяник, що ніякими скарбами не заманить Івасика. Почекав, поки хлопчик заснув, тоді виніс його сонного на берег ріки і поклав біля одежі. А кишені одежі наповнив шматками золота й самоцвітами.

Коли Івасик пробудився і побачив, що лежить на березі рідної ріки, скочив на ноги і став одягатися.

"Та й дивний же сон мені приснився!" — подумав Івасик. Аж намацав у кишенях золото й самоцвіти і зрозумів, що то не був сон — він справді був у підводному царстві Водяника!

Щасливий і радісний побіг додому — до неньки й батька, до братика й сестрички. Застав їх усіх у сльозах, вони плакали, бо думали, що Івасик потонув. Яка ж тепер була радість і щастя в усій родині!

А золота і самоцвітів мав Івасик стільки, що було за що побудувати новий дім. Зажили вони в ньому щасливо.

Івасик ходив і далі над ріку, але не після бурі, коли підіймалася вода. Купався, і плавав, і поринав у воду, але оминав небезпечні й глибокі вири.

А Водяник вернувся в своє підводне царство і засумував. Досі він думав, що в своїм палаці зібрав найбільші скарби світу. Тепер зрозумів, що в людей цінніші від скарбів батьки й мати, брати й сестри, а їх Водяник ніколи не мав. Це так його засмутило, що він плакав три дні. Так плакав, що на ріці хвилі шуміли й високо здіймалися вгору.