Золоті вівці

Жила-була чарівна дівчина на ім’я Ільза, єдина дочка одного шляхетного лицаря. Найбільше любила вона гуляти лісом, слухати спів пташок і дзюрчання струмочків, вдихати аромати лісових квітів. Її супроводжувала стара годувальниця, яка і була її єдиною вихователькою, бо мати Ільзи померла, коли дівчинка була ще зовсім маленькою. Іноді вона сама прогулювалася тінистим лісом; там їй не загрожувала ніяка небезпека, та й не розуміла вона, що таке небезпека.

Одного разу гуляла Ільза сама по зеленому гаю, що оточував батьківський замок. 

Там було багато всіляких принад: столітні дерева, мальовничі скелі з високими кущами папороті, рідкісні рослини та квіти. Ільза дійшла до ущелини між скелями, куди ще ні разу не заходила. З глибини ущелини лунав мелодійний спів. Дівчину манило йти все далі і далі в глиб проходу, що ставав все вужчим і темнішим. Раптом у тому місці, де ущелина стала зовсім вузькою і похмурою, щось заіскрилося. Ільза вирішила піти на цей блиск. Вона протиснулася крізь скелясту тіснину і, побачила, що перед нею відкрився інший світ.

Звуки лунали сильніше, світло ставало яснішим, квіти блищали новими фарбами. І всі ці квіти були з сяючих дорогоцінних каменів, а їхнє листя із зелених смарагдів найрізноманітніших відтінків. Маленькі істоти, висотою трохи більше двох футів, метушилися у долині; цей незліченний народ незабаром цілим натовпом оточив Ільзу, вітав її, довірливо, навіть нав’язливо крутячись довкола неї.

– Хто ви такі? – Запитала Ільза здивовано. – Ніколи я не бачила і не чула про вас!

– Ми гірські мешканці – гноми, – відповіла одна мила істота тонким різким голосом,– Не дивуйся тому, що ти нас не знаєш. Тільки у певні дні і у певні години відкриваються наші печери, і людське око може побачити нас.

– Я ніколи не чула про гірських людей – гномів, – продовжувала Ільза.

– Постарайся впізнати і ти полюбиш нас! – Заперечив маленький оратор. – А якщо ти полюбиш нас, то може станеш нашою царицею!

Царицею! Як приємно здригнулося молоде Ільзине серце при цьому слові. Про цариць вона знає з розмов у замку її батька. Вона знає, що всі цариці дуже багаті і здебільшого дуже красиві, що їм усі служать і коряться; навіть годувальниця часто розповідала їй про це.

Чому б Ільзі не стати царицею? І вона охоче пішла за малюками, своїми новими знайомими, і обійшла з ними все підземне царство, яке зачарувало її своїми чудесами, засліпило пишнотою і своїми мелодійними звуками, що наповнило завзяттям її душу. Тихе дзюркотіння струмочків, далекий шум водоспадів, ревіння бурхливих потоків, м’які сутінки, несхожі на сутінки сонячного заходу, – все це полонило думки і почуття Ільзи, яка була ще майже дитиною. До того ж, гноми були такі люб’язні, з ними можна було так мило бавитися, і Ільза захотіла назавжди залишитись у підземному царстві. Та й ніщо не тягнуло її повернутися додому: батько, похмурий, суворий лицар, ніколи особливо не дбав про неї, а годувальниця не зуміла заволодіти серцем дівчини. Вдома Ільзі довелося б проводити свої дні в самотньому замку, куди не заглядала жодна людина. А тим часом гноми спокусливо нашіптували їй:

– Залишишся у нас і ти ніколи не постарієш! Вічно цвістимеш блиском юності. Щодня буде у тебе свято! Все, що ти забажаєш буде у тебе!

Захоплена такими словами, озирнулася Ільза довкола і раптом побачила череду овечок. Вони були зростом не більше ягняток, а вовна у всіх була золота, навіть у жвавого песика, що стрибав біля цієї череди. Раптом Ільзу охопило бажання пасти цю череду, і ось вона надумала випробувати гномів і сказала:

– А якби я залишилася у вас, добрі гномики, і захотіла б узяти собі цю череду і сама пасти цих овець, – дозволили б ви це мені і виконали таке моє бажання?

– Так. Так! – пролунали тисячі ніжних голосків.

Одну умову, призначили їй гноми: вона не сміла ступати на покинуту нею землю і зобов’язувалася дбати про те, щоб жодна безцінна вівця не пропала. Гноми передали їй золоту палицю, прикрасивши її срібними стрічками, і стали вітати її як свою царицю.

Живучи у підземному світі, Ільза втратила рахунок дням, місяцям, рокам. У замку помітили її відсутність, думали-гадали, куди б вона могла зникнути, шкодували, тужили за нею, а потім забули. Годувальниця померла, батько загинув у бою, його вороги спустошили і зруйнували замок, так що він став купою руїн на вершині гори, навколо якої зеленів гай.

Пройшло багато довгих років, а Ільза все пасла свою золоту череду, бавилася з гномами, дізналася від них багато таємничого з життя природи, багато чудес підземного царства. Спогад про той світ, у якому вона жила раніше, проносився в її голові, немов якийсь сон. Однак спогад цей не щез, навпаки обернувся, у пристрасне бажання побачити той покинутий світ. Поступово Ільза переконалася, що деякі з гномів спілкуються із зовнішнім світом, вирушають туди в якихось справах, тим часом як їй суворо заборонено спілкуватися з тим, що знаходиться поза підземним світом. Все частіше й частіше питала вона себе, чи досягнула вона справжнього щастя, і сумні роздуми дедалі більше порушували її душевний спокій.

«Навіщо мені ця череда? – думала Ільза. – Я пасу її, але ж вона не моя; я не можу нічого з цим зробити. Мене обіцяли вибрати царицею гномів – і обдурили: я стала – бідною пастушкою. Все прагне вгору, до чудового, яскравого сонячного світла. Коріння забирають з надр землі тільки силу і соки, щоб потім підняти їх догори, гнати по деревах до самих верхівок. Струмки і всі підземні води прагнуть назовні і проривають собі дорогу. Де блакитне небо, яким я колись милувалася? Де то віяння весни? Де той урочистий дзвін? Гноми не мають Бога, ні церков, ні неба. Я хочу знову побачити небо, хочу, хочу».

І ось Ільза оголосила гномам своє бажання. Ті сумно похилили голівки, вони вже здогадалися про все раніше.

– Ти ж дала обіцянку залишитися в нас назавжди, – ухилялися вони від прямої відповіді.

– А ви обіцяли мені виконувати всі мої бажання, – заперечила Ільза.

– Але ми поставили тобі першу умову, щоб ти не поверталася на землю, — нагадали їй гноми.

– Та я й не збираюся повертатися туди! – сказала Ільза. – Я тільки хочу знову поглянути на землю та на блакитне небо, хочу подихати чудовими весняними пахощами.

– Але тоді ти більше не належатимеш до нашого світу, – заперечували гноми, – тільки-но тебе торкнеться подих вітру, ти зазнаєш долі всіх смертних людей – ти відцвітеш, постарієш і помреш. Лише у нашому царстві буяє вічна юність.

Ільза замовкла, але вона почала сумувати; її бажання ставало сильнішим, вона не звертала уваги на своїх овець, ніщо не тішило її; вона перестала розмовляти навіть із гномами, які журилися і скаржилися:

– Так чи інакше, доведеться виконати її бажання.

Усе сталося так, як вона хотіла. Вона вийшла на землю, освітлену сонячним світлом, через ту саму ущелину, через яку потрапила на вершину підземного царства. Яким яскравим здався їй промінь сонця! Захоплено поглядом подивилася вона в той бік, де колись підносився замок її батька, і якесь дивне почуття опанувало її. Між верхівками дерев так само, як і раніше, тремтіли золотисто-зелені промені сонця, темно-блакитне небо немов усміхалося; старі скелі залишилися ті самі, але дерева стали інші; пропала дорога, якою колись Ільза дійшла до ущелини; між деревами гаю проросла висока трава. Ільза глянула на ту вершину, на якій стояв колись батьківський будинок, із зубцями, баштами, вежами, і злякалася. Там нічого не було, виднілися тільки рештки кам’яної огорожі, над якою височіла сіра сторожова вежа, між зубцями її з пронизливим криком гасали соколи.

“Що це значить? – Запитувала себе Ільза. – Моє перебування під землею, було таким коротким, а в дійсності минуло страшно багато часу! Скільки ж мені тепер може бути років?

Ільза почала дивитися далі. Вона побачила новозбудовані міста, нові замки, а все те, що раніше було так добре знайоме, зникло. Вона не наважилася рушити далі і залишилася в глибині ущелини – так обіцяла вона гномам, коли вони нарешті погодилися дозволити їй поглянути на світ. І кілька днів ходила вона, задумавшись, туди-сюди вздовж ущелини. Гноми дозволили їй навіть узяти з собою її золоту череду і пасти його на лужку перед входом у ущелину. Але робити це вона могла тільки в призначені дні та години: у перший день травня місяця, в день Вознесіння Господнього, в Трійцю, в останню неділю перед Різдвом, звану «золотою неділею», опівдні Івана – Купала, коли сонце стоїть у своїй найвищій точці , а також кожної опівночі напередодні цих священних днів. У ці дні жителі навколишніх сіл люблять тинятися по вершинах гір – такий був звичай ще за язичницьких часів: усі шукають тоді цілющі трави та викопують чарівне коріння.

Іноді люди бачили Ільзу, цю чужу для них дівчину. Вона повставала перед ними, як блідий спокійний, з суворим виразом обличчя привид в білому, як сніг одязі. Багато хто бачив навіть її золоту череду, але, як не намагалися, не могли схопити жодної золотої вівці. Собака з золотою шерстю добре охороняв їх, і тільки-но він починав гавкати, як Ільза піднімала свій золотий палицю, і миттю всі вівіці і собака робилися невидимими. Іноді добрі, чисті душею люди, помітивши Ільзу, сміливо підходили до неї, ставили різні питання; вона відповідала їм, але тільки тоді, коли ці питання були серйозними. Іноді її мова мала двоякий зміст: вона то застерігала людей від небезпеки, то вмовляла їх, то пророкувала їм. Люди згадували, що за часів язичництва у стародавніх священних гаях жили мудрі жриці-віщунки, і назвали Ільзу Альрауною – ім’ям, яке носили ті жриці.

Якось у сутінках, коли Ільза сиділа біля входу в свою ущелину і мріяла про той час, коли скінчиться її вільне ув’язнення в підземному царстві під владою гномів, на галявині, де паслася її череда, з’явилася красива жінка. Цій жінці були відомі багато таємниць природи.

Вона гукнула Ільзу і заговорила:

– Божественна Альрауно, навіщо ти сидиш вічно самотня тут на висоті, у твоїй ущелині? Зійдись знову з людьми! Відчуй їх почуття і поділи з ними радість і горе! Кохай і будь кохана!

Сумно відповідала їй Ільза:

– Я пов’язана обітницею.

– Тобі варто лише захотіти цього! Ти маєш чарівну силу! – Вигукнула жінка. – Своєю палицею накресли хрест у глибині ущелини, і вона закриється навіки вічні. Жоден з гномів не зможе тоді піти за тобою, і ти станеш вільною!

Ільза ще вагалася, не знаючи, яке прийняти рішення, як з’явився красивий юнак і заговорив з нею:

– Довірся мені, прекрасна діво! Там нагорі, в замку твого батька, який я заново відбудую, маєш ти разом зі мною панувати над усією цією місцевістю. Жінка, яка з тобою говорила, моя мати. Наша влада велика.

Тоді Ільза накреслила хрест у глибині ущелини. Пролунали не ніжні звуки, а жалібний крик, що видавали ошукані гноми, що втратили свою череду. Раптом жінка закричала неприємним, пронизливим криком радості, а її син стрімко кинувся до Ільзи, маючи намір обійняти її. Така його поведінка видалася Ільзі дуже дивною; вона суворо підняла свою палицю і охрестила нею юнака. Миттю всі чари пропали, і той, який раніше здавався їй таким красенем, зіщулився і перетворився в огидну, потворну істоту. Жінка впала на землю, корчилася в судомах і стала справжньою страшною відьмою.

– Стривай, прийде і твоя черга! Почекай, проклята, – закричала відьма, схопилася на ноги, помчала до ущелини і приклала до скелі корінець розрив-трави. Почувся вибух, підземне царство гномів відчинилося знову, і жінка закричала пронизливим голосом:

– Виходьте, гноми! Заберіть вашу череду і покарайте цю віроломну порушницю обітниці! Покарайте її вічним розчаруванням та вічною тугою!

В одну хвилину цілі натовпи гномів встали між Ільзою і відьмою із сином.

– Ти наша, і залишишся нашою, – сказав старший із гномів. – Тільки тоді, коли перестане звучати музика дзвонів, коли не існуватиме жодної церкви, коли переведуться всі злі люди, подібні до цієї жінки, настане година твого визволення! Але не раніше! Доти чекай і паси нашу череду! До того часу не побачиш ти світу Божого! Тільки раз на кожні сім років можеш ти вийти за кордони нашого царства.

Так і сталося; досі опівдні, кожні сім років, можна бачити бліду, самотню, сумну діву в білому одязі; вона все ще пасе свою череду, бо все ще злі люди живуть на світі, і все ще, дякуючи Творцеві, церковні дзвони скликають добрих людей у храми Божі.