Одноочка, двоочка і триочка

Жила на світі жінка, яка мала трьох доньок. Старша з них називалася Одноочка, тому що в неї було лише одне око на середині чола. Середня називалася Двоочкою, тому що в неї, як у всіх людей, було два очі. А молодша називалася Триочкою, бо в неї понад двома очима в лобі було третє.

Двоочку за те, що вона була схожа на всіх людей, її сестри і мати ненавиділи.

Вони говорили їй з презирством: «Ти зі своїми двома очима анітрохи не відрізняєшся від решти людей, ти нам не пара».

Вони штовхали її то туди, то сюди, давали їй носити тільки погані сукні, годували її тільки своїми недоїдками і завдавали їй усякого горя, яке могли.

Сталося одного разу, що Двоочці доводилося йти в поле козу пасти, а вона була дуже голодна, бо сестри дуже мало дали їй поїсти.

І ось сіла вона в поле на смугу і почала плакати, та так плакати, що з очей її струмками сльози бігли. І коли вона в такому горі своєму глянула вгору, то побачила: стоїть біля неї якась жінка і питає: «Чого ти, Двоочко, плачеш?»

Відповідала їй бідолаха: «Як мені не плакати? Через те, що в мене два очі, як у інших людей, мати й сестри мене ненавидять, штовхають мене з кутка в кут, дають носити тільки старе, а їсти одні недоїдки! Сьогодні так мало дали мені поїсти, що я зовсім голодна».

Ось і сказала їй чаклунка: «Двоочко, утри сльози! Скажу тобі таке, що ти більше голодувати не станеш. Варто тобі тільки крикнути своїй кізці: Кізочко, давай Столик накривай! і з'явиться перед тобою охайно накритий столик, і на ньому всяка добра страва, якої ти забажаєш, і досхочу! А як поїси і столик тобі не буде потрібніший, ти тільки скажи: Кізочка, давай Столик прибирай! — і він зникне».

І з цим чаклунка зникла. Двовічко ж подумала: «Я відразу ж маю випробувати, чи правду вона мені говорила, тому що дуже я зголодніла».

І вона відразу промовила: Кізочко, давай Столик накривай!

І тільки-но промовила вона ці слова, як з'явився перед нею столик з білою скатертиною, а на ньому тарілочка з ножем, виделкою та срібною ложкою; а навколо стояли на столі найкращі страви, і пара від них йшла, наче вони відразу з кухні на стіл потрапили.

Двоочка прочитала молитву перед обідом, підсіла до столу — і давай уплітати! І коли наситилася, то сказала, як вчила її ведунья: Кізочка, давай Столик прибирай!

І відразу столик і все, що на ньому було, зникло безвісти. «Ось це справжня справа!» — подумала Двоочка і була дуже весела та задоволена.

Увечері, прийшовши додому з козою, вона знайшла на столі глиняне блюдце з недоїдками, які їй сестри залишили, і, звичайно, не доторкнулася до цієї їжі.

І другого ранку, йдучи з козою в поле, вона залишила недоторканими ті шматки, які були їй подані.

Спочатку сестри не звернули на це уваги; але потім помітили це і почали говорити: «З Двоочкою щось не гаразд! Вона щоразу залишає їжу незайманою, а колись, бувало, все прибере, що не постав їй! Видно, вона знайшла собі можливість звідкись їжу отримувати».

І ось щоб дізнатися правди. Одноочка зважилася з нею йти в поле за козою і спостерігати, що в неї там твориться і чи не носить їй хтось у полі їжу та питво.

Коли Двоочка знову зібралося в полі. Одноока підійшла до неї і сказала: «Я хочу з тобою йти в поле і теж доглянути, щоб коза добре паслась і від'їдалася».

Але Двоочка помітила, що в її сестри на думці, і увігнала козу у високу траву, а сама й каже Одноочці: «Ходімо, сестрице, сядемо рядком, я тобі дещо проспіваю».

Одноочка сіла, втомлена незвичним ходінням і сонцем, а Двоочка і стала їй наспівувати все те саме: Одноочка, подрімай! Одноочка, засни!

Тоді Одноочка заплющила своє око і заснула; побачивши це, Двоочка сказала: Кізочка, давай Столик накривай!

І сіла за свій столик, і наїлася, і напилась досхочу, а потім знову сказала: Кізочка, давай Столик забирай! — і миттю все зникло.

Тут Двоочка розбудила сестру і каже їй: «Одноочка, ти хотіла пасти, а сама й заснула; тим часом коза Бог зна куди могла піти; ходімо додому».

Пішли вони додому, а Двоочка знову-таки свого блюдця не чіпала.

Одноочка ж не могла пояснити матері, чому та їсти не хоче, і на виправдання собі сказала: «Я там у полі приснула».

На другий день мати сказала Трьохочці: «Цього разу ти йди і гарненько подивися, чи їсть Двоочка в полі і чи не носить їй хтось із боку їжу та питво. Треба думати, що їсть вона потихеньку».

Ось Триочка і примазалася до Двоочки, і каже: «Хочу я з тобою піти та подивитися, чи добре ти козу пасеш, та даєш ти їй від'їдатися».

Але та помітила, що в сестри на думці, загнала козу у високу траву, а їй і каже: «Ми з тобою там сядемо, і я тобі дещо проспіваю». Триглазка села, сильно втомившись від ходіння та сонячної спеки. А Двоочка знову затягла ту ж пісню: Триочка, подрімай!

Та замість того, щоб заспівати: Триочка, засни! - вона випадково заспівала: Двоочка, засни!

Та все так і співала: Триочка, подрімай! Двоочка, засни.

І точно, від цієї пісні у Триочки два ока заснули, а третє не заснуло.

Хоча вона його теж закрила, але тільки з лукавства, прикидаючись сплячою; проте все-таки могла бачити.

А коли Двоочці здалося, що сестра її спить, вона, як завжди, сказала: Кізочка, давай Столик накривай!

Попила і поїла вона досхочу, а потім сказала: Кізочка, давай Столик прибирай!

І Триочка все це бачила.

Потім прийшла до неї Двоочка і каже: «Ну, сестрице, чи виспалася? Добре ж ти кіз пасеш! Ходімо додому».

І коли вони додому повернулися. Двоочка знову не їла, а Триочка сказала матері: «Знаю я тепер, чому це горде дівчисько не їсть!» — і розповіла матері все, що бачила.

Тоді це в матері порушило заздрість і досаду. «Так ти краще за нас їсти хочеш! - подумала зла баба. — Стривай, я в тебе відіб'ю бажання!»

Схопила вона ніж і тицьнула їм козі в серце, так що та впала мертва.

Як побачила це Двоочка, так і залилася сльозами. Пішла в поле, сіла на смугу, сидить та плаче.

Ось і з'явилася знову біля неї чаклунка, і питає: «Двоочко, про що ти плачеш?» — Як мені не плакати? Матінка ту кізочку вбила, що мене так добре годувала; тепер знову доведеться мені голодувати та сумувати».

Сказала їй чарівниця: «Я тобі добру порада дам: випроси у сестер кишки від убитої кози і закопай їх перед вхідними дверима в землю, це тобі на щастя буде».

І зникла.

А Двоочка пішла додому і сказала сестрам: «Дайте мені від моєї кізочки чого вам не шкода, дайте мені тільки її кишечки». Сестри її засміялися і сказали: «Якщо нічого іншого не просиш, то на, візьми їх».

І взяла Двоочка кишечки і ввечері тишком-нишком закопала їх за порадою чаклунки перед вхідними дверима.

На другий ранок, коли всі в хаті встали і підійшли до дверей, то побачили, що виросло там чудове дерево зі срібним листям і з золотими плодами, таке дивне, що нічого кращого і дорожчого за те дерево і на світі не бувало.

І ніхто, крім Двоочки, не знав, звідки це дерево взялося: тільки вона помітила, що воно виросло з того самого місця, де вона кишки закопала.

Ось і сказала мати Одноочці: «Лізь на дерево, дитино, та нарви нам з нього плодів».

Одноочка полізла на дерево, але тільки-но хотіла зірвати одне із золотих яблучок, як гілки вислизнули в неї з рук: і це траплялося щоразу, коли вона простягала до яблук руку, тож як вона не намагалася, не могла зірвати жодного яблучка…

Тоді мати сказала: «Триочко, тепер ти лізь! Ти трьома очима можеш краще довкола озирнутися, ніж Одноочка».

Одна сестра злізла, а друга полізла на дерево. Але й у цієї було не більше успіху.

Нарешті сама мати полізла замість дочок і теж нічого з дерева добути не могла.

А Двоочка сказала їй: «Ось я полізу, можливо, мені краще вдасться, ніж вам».

Сестри закричали: «Де тобі, Двоочко!» Але ж Двоочка все ж таки влізла на дерево, і золоті яблука самі їй у руки лізли, тож вона їхній повний фартух нарвала.

Мати взяла в неї ці яблука, але замість того, щоб краще з нею поводитися, стали їй заздрити, що вона сама може зривати яблука з дерева, і стали ще більше докучати.

Сталося, що якось вони всі разом стояли біля дерева, а мимо проїжджав молодий лицар. «Гей, Двоочко, — крикнули обидві сестри, — лізь, лізь під дерево, щоб нам за тебе не соромитися!»

І якнайшвидше накрили вони її порожньою бочкою, що стояла біля дерева, та й золоті яблука, зірвані з дерева, туди ж поховали.

Коли лицар ближче під'їхав, він виявився красенем; зупинив коня, помилувався прекрасним деревом і сказав обом сестрам: «Кому належить це прекрасне дерево? Той, хто мені дав би з нього гілочку, міг би від мене вимагати, що його душа забажає».

Одноочка і Триочка відповідали йому, що їм належить дерево і що вони охоче зламають йому з дерева гілку.

Але як не працювали — і та й інша — ні гілки, ні яблука не давалися їм у руки. «Дивно! - сказав лицар. — Дерево вам належить, а ви все ж таки з нього ні яблука, ні гілки зірвати не можете». Але обидві сестри наполягали, що дерево належить їм. Тим часом Двоочка, розгнівана тим, що сестри її так брехали, викотила з-під бочки кілька золотих яблук прямо до ніг лицаря.

Побачивши яблука, лицар здивувався і спитав, звідки вони взялися. Тоді злі сестри відповідали йому, що є в них і ще одна сестричка, та та йому й здатися не сміє, тому в неї такі ж два очі, як і в інших звичайних людей.

Однак лицар захотів її побачити і крикнув: «Двоочко, виходь сюди!»

Тоді Двоочка спокійнісінько визирнула з-під бочки; лицар був вражений її дивовижною красою і сказав: «Ти, Двоочка, звичайно, можеш мені зірвати гілку з цього дерева?» — «Так, — відповіла Двоглазка, — я це, звичайно, можу, бо дерево мені належить».

І влізла на дерево, і легко зірвала з нього гілку з чудовим срібним листям та золотими плодами, та й подала її лицарю.

Тут лицар спитав у неї: «Двоочко, що ж я тобі повинен за цю гілку дати?» — «Ах, — відповіла бідолаха, — я терплю голод і спрагу, смуток і негаразд з раннього ранку до пізнього вечора: якби ви могли мене взяти з собою і позбавити назавжди цих усіх бід, то я була б дуже щаслива».

Тоді лицар посадив Двоочку на свого коня і привіз її додому до свого батьківського замку: там він дав їй гарну сукню та їжу, і пиття досхочу, і оскільки вона йому полюбилася, то він з нею повінчався і весілля відсвяткував веселе.

Коли красень-лицар забрав із собою Двоочку, стали сестри заздрити її щастю.

«Ну, зате залишається в нас чудове дерево, — подумали вони, — хоч ми з нього плодів знімати і не можемо, а все ж таки кожен, хто повз нього поїде, перед ним зупиниться, зайде до нас і його похвалить; може, ще й на нашій вулиці свято буде?»

Але другого ранку дерево зникло, а з ним разом і їхні надії розсіялися прахом.

А Двоочка, як глянула зі своєї кімнати у віконце, так і побачила, що дерево стоїть перед її вікном, бо воно за нею слідом перейшло.

Довгі роки жила Двоочка в достатку.

Якось прийшли до неї дві жебрачки. Зазирнула вона їм в обличчя і впізнала сестер своїх: Одноочку та Триочку, які впали в таку бідність, що мали бродити світом і випрошувати собі шматок хліба.

А Двоочка їх обласкала і зробилоа їм багато всякого добра, і доглядала їх так, що ті обидві від щирого серця пошкодували про зло, якого вони так багато завдали сестрі своїй в молодості.