Джек та бобове стебло

Жила колись у світі бідна вдова. У неї був єдиний син на ім'я Джек та корова на прізвисько Білянка. Корова щоранку давала молоко, і мати з сином продавали його на базарі — цим жили. Але раптом Білянка перестала доїтися, і вони просто не знали, що й робити.

— Як же нам бути? Що ж робити? — у розпачі повторювала мати.

— Не сумую, мамо! - сказав Джек. — Я наймуся до когось на роботу.

— Та ти вже пробував найматися, але ніхто тебе не бере, — відповіла мати. — Ні, мабуть, нам доведеться продати Білянку і на ці гроші відкрити крамницю.

- Що ж, добре, мамо, - погодився Джек. — Сьогодні якраз базарний день, і я швидко продам Білянку. А там і вирішимо, що робити.

І Джек повів корову на базар. Але не встиг далеко відійти, як зустрівся зі старим, і той сказав йому:

- Доброго ранку, Джеку!

— І тобі доброго ранку! — відповів Джек, а здивувався: звідки дідок знає, як його звуть.

- Ну, Джеку, куди ти йдеш? — спитав дідок.

— На базар продавати корову.

- Так Так! Кому й торгувати коровами, як тобі! — посміявся дідок. — А скажи, скільки в мене бобів?

— Рівно по два в кожній руці та один у тебе в роті! — відповів Джек, мабуть, не промах.

- Правильно! — сказав дідок. — Дивись, а ось і ці боби! — І дідок показав Джеку якісь дивовижні боби. — Якщо вже ти такий тямущий, — вів далі дідок, — я не проти з тобою помінятися — даю ці боби за твою корову!

— Іди своєю дорогою! - розсердився Джек. — Так воно краще буде!

— Е-е, та ти не знаєш, що то за боби, — сказав дідок. — Посади їх увечері, і до ранку вони виростуть аж до неба.

- Та ну? Правда? - здивувався Джек.

- Істинна правда! А якщо ні – забереш свою корову назад.

- Іде! — погодився Джек, віддав дідусеві Білянку, а боби поклав до себе в кишеню.

Повернув Джек назад додому, і оскільки далеко від дому він відійти не встиг, то ще не стемніло, а він уже був біля своїх дверей.

- Як, ти вже повернувся, Джеку? - Здивувалася мати. — Я бачу, Білянки з тобою нема, значить, ти її продав? Скільки тобі за неї дали?

— Ніколи не вгадаєш, мамо! - відповів Джек.

- Та ну? Ах ти мій добрий! Фунтів п'ять? Десять? П'ятнадцять? Ну вже двадцять не дадуть!

- Я казав - не вгадаєш! А що ти скажеш про ці боби? Вони чарівні. Посади їх увечері та…

- Що?! - вигукнула мати Джека. — Та невже ти виявився таким дурнем, що віддав мою Білянку, найкращу корову по всій окрузі, за жменьку якихось поганих бобів? Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! А твої дорогоцінні боби полетять за вікно. Так то! Тепер жваво спати! І їсти не проси, все одно не отримаєш – ні шматочка, ні ковтка!

І ось піднявся Джек до себе на горище, у свою кімнату, сумний-сумний: і мати розсердився, і сам без вечері залишився. Нарешті він таки заснув.

А коли прокинувся, кімната видалася йому дуже дивною. Сонце освітлювало лише один кут, а навколо все залишалося темним-темно. Джек схопився з ліжка, одягнувся і підійшов до вікна. І що він побачив? Якесь дивовижне дерево! А це його боби, що мама напередодні викинула з вікна в сад, проросла і перетворилася на величезне бобове дерево. Воно тяглося все вгору, вгору та вгору до самого неба. Виходить, дідусь казав правду!

Бобове стебло виросло саме за вікном Джека і піднімалося вгору, наче справжні сходи. Ось Джеку й залишалося лише відчинити вікно та зістрибнути на дерево. Так і зробив. Поліз Джек бобовим стеблом і все ліз, ліз і ліз, ліз, ліз і ліз, поки нарешті не дістався до самого неба. Там він побачив довгу і широку дорогу, пряму, як стріла. Пішов цією дорогою і все йшов, йшов і йшов, поки не прийшов до величезного-величезного височенного будинку. А біля порога цього будинку стояла величезна-величезна височенна жінка.

— Доброго ранку, пані! - сказав Джек дуже чемно. — Будьте такі ласкаві, дайте мені, будь ласка, поснідати!

Адже напередодні Джек залишився без вечері, ви ж знаєте, і тепер був голодний як вовк.

— Снідати захотів? - сказала величезна-величезна височенна жінка. — Та ти сам потрапиш іншим на сніданок, якщо не втечеш звідси! Мій чоловік велетень і людожер, і нічого на світі він так не любить, як хлопчиків, засмажених у сухарях.

— Ох, пані, дуже прошу вас, дайте мені чогось поїсти! — не вгавав Джек. — У мене з учорашнього ранку жодної крихти в роті не було. І чи не все одно: засмажать мене чи я з голоду помру.

Що ж, дружина людожера була зрештою зовсім непогана жінка. Ось відвела вона Джека на кухню і дала йому шматок хліба з сиром та глечик парного молока. Але не встиг Джек покінчити і з половиною всього цього, як раптом - топ! Топ! Топ! — весь будинок навіть затрусився від чиїхось кроків.

- О Боже! Та це мій старий! - ахнула жінка. - Що робити? Скоріше, швидше, стрибай ось сюди!

І тільки вона встигла вштовхнути Джека в піч, як у хату зайшов сам велетень-людожер.

Та й великий він був насправді! На поясі в нього бовталися три теляти. Він відв'язав їх, кинув на стіл і сказав:

— Ану, жінко, підсмаж мені парочку на сніданок! Ого! Чим це пахне?

- Фі-фай-фо-фут,
- Дух британця чую тут.
- Мертвий він чи живий,
- Потрапить на мій сніданок.

— Та що ти, чоловіче! - сказала йому дружина. — Тобі привиділося. А може, це пахне тим баранчиком, що так сподобався тобі вчора за обідом. Іди краще вмийся та переодягнися, а я тим часом приготую сніданок.

Людожер вийшов, і Джек уже хотів було вилізти з печі і кинутися навтьоки, але жінка не пустила його.

— Стривай, поки він не засне, — сказала вона. — Він завжди любить подрімати після сніданку.

І ось велетень поснідав, потім підійшов до величезної скрині, дістав з неї два мішки із золотом і вмостився перераховувати монети. Вважав-вважав, нарешті почав клювати носом і захропів так, що весь будинок знову затрясся.

Тут Джек потихеньку виліз із печі, прокрався навшпиньки повз сплячого людожера, схопив один мішок із золотом і давай Бог ноги! - Прямо до бобового стебла. Скинув мішок униз, до себе в сад, а сам почав спускатися стеблом, все нижче і нижче, поки нарешті не опинився вдома.

Розповів Джек про все матері, показав їй мішок із золотом і каже:

— Ну що, мамо, правду я сказав про ці боби? Бачиш, вони й справді чарівні!

— Не знаю, які ці боби,— відповіла мати,— але що до людожера, гадаю, це той самий, що вбив твого батька і розорив нас!

А треба вам сказати, що коли Джеку було всього три місяці, в їхніх краях з'явився страшний велетень-людожер. Він хапав будь-кого, але особливо не шкодував людей добрих і щедрих. А батько Джека, хоч і був сам небагатий, завжди допомагав біднякам та невдахам.

- Ах, Джеку, - закінчила мати, - подумати тільки, що людожер і тебе міг з'їсти! Не смій ніколи більше лазити цим стеблом!

Джек пообіцяв, і вони зажили з матір'ю в достатку на ті гроші, що були в мішку.

Але зрештою мішок спорожнів, і Джек, забувши про свою обіцянку, вирішив ще раз спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Ось одного чудового ранку встав він раніше і поліз на бобове стебло. Ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, поки не опинився нарешті на знайомій дорозі і не дістався нею до величезного-величезного височенного будинку. Як і минулого разу, біля порога стояла величезна-величезна височенна жінка.

— Доброго ранку, пані, — сказав їй Джек, як ні в чому не бувало. — Будьте такі ласкаві, дайте мені, будь ласка, чогось поїсти!

— Іди скоріше звідси, хлопче! — відповіла жінка. — Бо мій чоловік з'їсть тебе за сніданком. Е, ні, стривай-но, чи не той юнак, що приходив сюди недавно? А знаєш, того дня чоловік мій не дорахувався одного мішка із золотом.

— Ось дива, пані! - каже Джек. — Щоправда, дещо я міг би цього розповісти, але мені так хочеться їсти, що поки я не з'їм хоч шматочка, ні слова не зможу вимовити.

Тут жінку розібрала таку цікавість, що вона впустила Джека в будинок і дала йому поїсти. А Джек навмисне почав жувати повільно-повільно. Але раптом – топ! Топ! Топ! — почули вони кроки велетня, і добра жінка знову сховала Джека в піч.

Все сталося, як і минулого разу. Людожер увійшов і сказав: «Фі-фай-фо-фут…» та інше, поснідав трьома смаженими биками, а потім наказав дружині:

— Дружина, принеси мені курку — ту, що несе золоті яйця!

Дружина принесла, і він сказав курці: «Несися!» — і курка знесла золоте яйце. Потім людожер почав клювати носом і захропів так, що весь будинок затрясся.

Тоді Джек потихеньку виліз із печі, схопив золоту курку і за дві секунди опинився за дверима. Але тут курка закудкудахтала і розбудила людожера. І саме коли Джек вибігав з дому, він почув за собою голос велетня:

— Дружино, дай спокій золотій курочці! А дружина у відповідь:

— Та що це ти, голубчику!

Ось і все, що Джек встиг почути. Він з усіх ніг кинувся до бобового стебла і злетів по ньому вниз.

Повернувся Джек додому, показав матері диво-курку і крикнув: "Несися!" — і курка знесла золоте яєчко.

З тих пір щоразу, як Джек казав їй: «Несися!» — курка несла золотим яйцем.

Мати пожурила Джека за те, що він не послухався її і знову ходив до людожера, але курочка все ж припала їй до душі.

А Джек, невгамовний хлопець, за деякий час вирішив знову спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Ось одного чудового ранку встав він раніше і поліз на бобове стебло.

Ліз, і ліз, і ліз, і ліз, доки не дістався до самої верхівки. Щоправда, цього разу він зробив обережніше і не пішов просто до хати до людожера, а підкрався потихеньку і сховався в кущах. Зачекав, поки жінка велетня вийшла з цебром за водою, і шмиг до хати! Заліз у мідний казан і почав чекати. Недовго чекав, раптом чує знайоме “топ! Топ! Топ!», і ось входять до кімнати людожер з жінкою.

- Фі-фай-фо-фут, дух британця чую тут! — закричав людожер. — Чую, чую, дружино!

— Та невже чуєш, чоловіче? — каже велетня. — Ну, то це той шибеник, що вкрав твоє золото і курку із золотими яйцями. Мабуть, він у грубці сидить.

Обидва кинулися до печі. Добре, що Джек не сховався там!

— Вічно ти зі своїм фі-фай-фо-фут! — пробурчала дружина людожера і почала готувати чоловікові сніданок.

Людожер сів за стіл, але заспокоїтися все не міг і раз у раз бурмотів:

— А все-таки можу присягнутися, що… — Він підхоплювався з-за столу, обмацував комору, і скрині, і буфети…

Усі куточки обшукав, тільки в мідний казан заглянути не здогадався. Нарешті скінчив снідати і крикнув:

— Гей, жінко, принеси мені золоту арфу! Дружина принесла арфу і поставила її на стіл.

- Співай! — наказав велетень арфі.

І золота арфа заспівала, та так добре, що заслухаєшся! І все співала і співала, поки людожер не заснув і не захропів так, ніби грім загримів.

Отут Джек і підняв легенько кришку котла. Виліз із нього тихо-тихо, як мишка, і доповз рачки до самого столу. Видерся на стіл, схопив арфу і кинувся до дверей.

Але арфа голосно покликала:

- Хазяїне! Хазяїне!

Людожер прокинувся і відразу побачив, як Джек тікає з його арфою.

Джек помчав стрімголов, а велетень за ним. Йому нічого не варто було спіймати Джека, але Джек першим кинувся тікати, і тому йому вдалося втекти від велетня. До того ж, він добре знав дорогу. Коли він досяг бобового дерева, людожер був від нього всього за двадцять кроків. І раптом Джек зник. Людожер туди, сюди - немає Джека!

Нарешті здогадався глянути на бобове стебло і бачить: Джек з останніх своїх сил старається, повзе вниз. Боязко стало велетню спускатися хистким стеблом, але тут арфа знову покликала:

- Хазяїне! Хазяїне!

І велетень просто-таки повис на бобовому стеблі, а той увесь затрусився під його вагою.

Спускається Джек дедалі нижче, а велетень за ним. Але ось Джек над самим будинком. Тут він як закричить:

- Мама! Мамо! Неси сокиру! Неси сокиру!

Мати вибігла з сокирою в руках, кинулася до бобового стебла та так і завмерла від жаху: з хмар стирчали величезні ножища велетня.

Але ось Джек зістрибнув на землю, схопив сокиру і так рубанув по бобовому стеблі, що ледь навпіл його не перерубав.

Людожер відчув, що стебло гойдається і тремтить, і зупинився подивитися, що трапилося. Тут Джек як ударить сокирою ще раз і зовсім перерубав бобове стебло. Стебло захиталося і впало, а людожер впав на землю і звернув собі шию.

Джек віддав матері золоту арфу, і вони почали жити не тужити. А про велетня й не згадували.