П'ятеро з одного стручка

У стручці сиділо п'ять горошин; самі вони були зелені, стручок теж зелений, ну вони й думали, що і весь світ зелений; так і мало бути! Стручок ріс, росли та горошини; вони пристосовувалися до приміщення і сиділи все в ряд.

Сонечко освітлювало і пригрівало стручок, дощ поливав його, і він робився все чистішим, прозорішим; горошинам було добре і затишно, світло вдень і темно вночі, як слід. Вони все росли та росли і все більше думали, сидячи в стручці, що час їм щось зробити.

— Вік, чи що, сидіти нам тут? — казали вони. — Як би нам не засохнути від такого сидіння!.. Здається нам, є щось і поза нашим стручком! Таке ж у нас передчуття!

Минуло кілька тижнів; горошини пожовтіли, стручок теж пожовк.

- Весь світ жовтіє! — сказали вони, і хто б їм завадив так говорити?

Раптом вони відчули сильний поштовх; стручок зірвала людська рука і сунула до кишені, до інших стручків.

— Ну, ось тепер нас скоро випустять на волю! - сказали горошини і почали чекати.

— А хотілося б мені знати, хто з нас зійде далі за всіх! - сказала найменша. - Втім, скоро побачимо!

— Будь що буде, — сказала найбільша.

- Крак! — стручок урвався, і всі п'ять горошин викотилися на яскраве сонце. Вони лежали на дитячій долоні; маленький хлопчик розглядав їх і казав, що вони якраз стануть йому в пригоді для стрілянини з бузинної трубочки. І ось одна горошина вже опинилась у трубочці, хлопчик дунув, і вона вилетіла.

П'ятеро з одного стручка - Ганс Християн Андерсен

— Лікую, лечу, куди хочу! Лови, хто може! - Закричала вона, і слід її застудився.

— А я полечу просто на сонце; ось справжній стручок! Якраз на мене! - Сказала інша. Простиг і її слід.

— А ми кудись прийдемо, там і заснемо! - сказали дві наступні. — Але ж ми до чогось докотимося! — Вони й справді покотилися по підлозі, перш ніж потрапити в бузинну трубочку, але таки потрапили до неї. — Ми далі за всіх підемо!

- Будь що буде! — сказала остання, злетіла вгору, потрапила на старий дерев'яний дах і закотилася в щілину саме під віконцем горищної комірчини. У щілині був мох і пухка земля, мох накрив горошину; так вона і залишилася там, прихована, але не забута богом.

- Будь що буде! - казала вона.

А в комірчині жила бідна жінка. Вона ходила на роботу: чистила печі, пилила дрова, словом, бралася за все, що підвернеться; сил у неї було досить, полювання працювати теж не позичати стати, але з потреби вона все-таки не вибивалася! Удома залишалася в неї єдина донька, підліток. Вона була така худенька, квола; цілий рік лежала вже в ліжку: не жила і не вмирала.

— Вона піде до сестрички! - казала мати. — У мене їх дві було. Тяжко було мені годувати двох; ну, ось господь бог і поділив зі мною турботу, взяв одну до себе! Іншу мені хотілося б зберегти, та він, видно, не хоче розлучати сестер! Забере й цю!

П'ятеро з одного стручка - Ганс Християн Андерсен

Але хвора дівчинка не вмирала; терпляче, смирно лежала вона щодня в ліжку, поки мати була на роботі.

Справа була навесні, рано-вранці, перед самим відходом матері на роботу. Сонечко світило через маленьке віконце прямо на підлогу. Хвора дівчинка довго не відводила очей від вікна.

— Що там зеленіє за вікном? Так і хитається від вітру! Мати підійшла до вікна і прочинила його.

— Бач, ти! - сказала вона. — Та це горошинка пустила паростки! І як вона потрапила сюди у щілину? Ну, ось у тебе тепер буде свій садок!

Підсунувши ліжечко ближче до вікна, щоб дівчинка могла помилуватися зеленим паростком, мати пішла на роботу.

— Мамо, я думаю, що одужаю! - сказала дівчинка ввечері. — Сонечко сьогодні так пригріло мене. Горошинко, бачиш, як славно росте на сонечку? Я теж одужаю, почну вставати і вийду на сонечко.

— Дай боже! — сказала мати, але не вірила, що це здійсниться. Однак вона підперла зелений паросток, який підбадьорив дівчинку, невеликою паличкою, щоб не зламався від вітру; потім узяла тоненьку мотузку і один кінець її прикріпила до даху, а другий прив'язала до верхнього краю віконної рами. За цю мотузку пагони горошини зможуть чіплятися, коли підростатимуть. Так і вийшло: пагони помітно росли і повзли вгору мотузкою.

— Дивись, та скоро вона зацвіте! - сказала жінка одного ранку і з цієї хвилини теж почала сподіватися і вірити, що хвора дочка її видужає.

Їй пригадалося, що дівчинка останнім часом говорила ніби жвавіше, вранці сама піднімалася на ліжку і довго сиділа, милуючись своїм садком, де росла одна-єдина горошина. А як блищали при цьому її очі! За тиждень хвора вперше встала з ліжка на цілу годину. Яка щаслива вона була посидіти на сонечку! Віконце було відчинене, а за вікном погойдувалася біло-рожева квітка, що розпустилася. Дівчинка висунулась у віконце і ніжно поцілувала тонкі пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

П'ятеро з одного стручка - Ганс Християн Андерсен

— Господь сам посадив і виростив квіточку, щоб підбадьорити і порадувати тебе, люба дитино, та й мене теж! - сказала щаслива мати і посміхнулася квіточці, як ангелові небесному.

Ну, а інші горошини? Та, що летіла, куди хотіла, — лови, мовляв, хто може, — потрапила у ринву, а звідти в голубиний зоб і лежала там, як Іона в утробі кита. Дві лінивиці пішли не далі — їх теж проковтнули голуби, отже, і вони принесли чималу користь. А четверта, що збиралася залетіти на сонце, впала в канаву і пролежала кілька тижнів у затхлій воді, доки не розбухла.

— Як я добре роздобріла! — казала горошина. — Справді, я скоро лусну, а більшого, я думаю, не зуміла досягти жодна горошина. Я найчудовіша з усіх п'яти!

Канава була з нею цілком згодна.

А біля вікна, що виходив на дах, стояла дівчинка з сяючими очима, рум'яна та здорова; вона склала руки і дякувала богові за квіточку гороху.

— А я таки стою за мою горошину! - сказала канава.