Двоє жадібних ведмежат (угорська казка)

По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв неходжений, небачений густий ліс. У неходженому, небаченому густому лісі, у самій його гущавині, жила стара ведмедиця. У неї було два сини. Коли ведмежата підросли, вони вирішили, що підуть по світу щастя шукати.

Спочатку пішли вони до матері і, як годиться, розпрощалися з нею. Обійняла стара ведмедиця синів і наказала їм ніколи не розлучатися один з одним. Обіцяли ведмежата виконати наказ матері і рушили в дорогу.

Йшли вони, йшли. І день ішли, і другий ішли. Нарешті всі припаси в них скінчилися. Ведмежата зголодніли.
Похмурі, брели вони поряд.

- Ех, братику, до чого ж мені їсти хочеться! - поскаржився молодший.

- І мені хочеться! - сказав старший.

Так вони все йшли та йшли і раптом знайшли велику круглу головку сиру. Хотіли, було поділити її порівну, але не зуміли. Жадібність здолала ведмежат: кожен боявся, що іншому дістанеться більше. Сперечалися вони, гарчали, і раптом підійшла до них лисиця.

- Про що ви сперечаєтеся, молоді люди? - запитала лисиця. Ведмежата розповіли лисиці про свою біду.
- Яка ж це біда? - сказала лисиця, - Давайте я вам поділю сир порівну: мені що молодший, що старший - все одно.
- От добре! - зраділи ведмежата. - Діли!

Лисиця взяла сир і розламала його на дві частини. Але розколола голівку так, що один шматок - це навіть на око було видно - був більшим за інший.

Ведмежата закричали:
- Цей більший!

Лисиця заспокоїла їх:
- Тихіше, молоді люди! І ця біда - не біда. Зараз я все владнаю.

Вона відкусила добрий шматок від більшої частини і проковтнула його. Тепер великим став менший шматок.
- І так нерівно! - занепокоїлися ведмежата.
- Ну, досить,- сказала вона.- Я сама знаю свою справу!

І вона відкусила шматок від більшої частини. Тепер більший шматок став меншим.
- І так нерівно! - закричали ведмежата,
- Хай буде вам! - сказала лисиця, насилу перевертаючи язик, бо рот її був набитий смачним сиром.
- Ще зовсім небагато - і буде порівну. Лисиця продовжувала ділити сир. А ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди, туди-сюди - від більшого шматка до меншого, від меншого - до більшого.

Поки лисиця не наїлася досита, вона все ділила й ділила. Але ось шматки зрівнялися, а ведмежатам майже й сиру не залишилося: два крихітні шматочки.
- Ну що ж, - сказала лисиця, - хоч і потроху, та зате порівну! Приємного вам апетиту, ведмежата! - І, помахавши хвостом, вона втекла.

Так от буває з тими, хто скупиться!