Блакитна казка (Хейно Вялі)

Сталася ця історія в одному блакитному королівстві. Усе в цьому королівстві було блакитне - і дахи, і труби, і дерева, і кущі, і квіти, і метелики. І королівський палац теж був блакитний, і флюгер, що крутився на його вежі, - блакитний. Усе - куди не глянь - було в цьому королівстві такого блакитно-бірюзового кольору, як ясне небо над головою, як хвиля в морі, і люди тут співали блакитних пісень, думали блакитні думи та бачили вночі блакитні сни. І цілком зрозуміло, що правив цим блакитним королівством блакитний король.

Пролітав якось раз над блакитним королівством лелека, а в дзьобі він ніс два згортки. 

Один він опустив просто під блакитний черепичний дах королівського палацу, а другий він у королівській столиці прилаштувати не зумів. Лише за міською стіною опустив лелека свою ношу.

І як це завжди буває в казках, малюк, якого лелека приніс до палацу, став принцом. А інший потрапив у хатину королівського пастуха. І як це водиться в казках, не було в пастуха нічого, окрім пригожої молодої дружини, дзвінкої сопілки та доброї вдачі. І зрозуміло, що, отримавши подарунок лелеки, пастух і його дружина відчули себе справжніми багатіями.

Виросла в пастуха донька - славна така, рум'яна та ясноока. У всьому блакитному королівстві не було другої такої блакитноокої, такої веселої та слухняної дівчинки. І якщо ровесниці її щодня випрошували собі в батьків усе нові подарунки, вона гралася собі з квітами й метеликами та бігала наввипередки з ягнятами й лошатами.

Виріс зі своєї люльки і королівський син. Усім він вдався на перший погляд - і зростом високий, і ставний, і погляд прямий. Біда прийшла звідти, звідки її ніхто не чекав, не гадав: усе почалося зі снів принца.

Не те щоб принцу перестали снитися сни, ні, просто блакитні сни стали снитися йому дедалі рідше й рідше, а потім і зовсім пропали, розвіялися, наче й не бувало ніколи блакитних снів.

Дізнавшись про це, король стривожився. Довго приховував він своє занепокоєння, поки нарешті не повідав про нього мудрецю, який, до речі, єдиний у цьому палаці та й у всьому блакитному королівстві, не був блакитний.

Що ж порадив неголубий мудрець блакитному королю? Він почав смикати свою довгу бороду, смикав її довго і промовив нарешті:
- Ваша величносте, не звертайте на це уваги. Чи варто засмучуватися про блакитні сни, адже блакитні-то думки залишилися!

Король подумав-подумав і заспокоївся. Чесно кажучи, не так-то вже й весело було вічно бачити ці блакитні сни.

Зовсім невесело!

Але на цьому справа не скінчилася. Ні. Принц став скаржитися, що зникають блакитні думки. Вони приходили до нього все рідше й рідше, а потім і зовсім зникли. Пропали, немов і не бувало ніколи блакитних думок.

Коли король помітив це, він сполошився. Тривалий час приховував він свою тривогу, поки нарешті не розповів про неї мудрецю.

Той потріпав свою довгу бороду і вимовив:
- Ваша величносте, не звертайте на це уваги. Чи варто засмучуватися про блакитні думки, адже блакитні справи і вчинки залишилися.

Король подумав-подумав і заспокоївся. Адже, чесно кажучи, не так-то вже й просто було думати ці блакитні думи.

Зовсім непросто!

Але мало того - дедалі рідше став принц робити блакитні вчинки, з кожним днем їх ставало дедалі менше й менше, аж поки й зовсім не перевелися. Немов і не бувало ніколи блакитних вчинків.

Хоч як намагався король приховати своє засмучення, проте мовчанням справі не допоможеш - поділився він своєю турботою з мудрецем. Що ж порадив йому мудрець цього разу? Він якось дивно посміхнувся і промовив:
- Не гнівайтеся, ваша величність, але звідки ж узятися блакитним вчинкам там, де немає ні блакитних снів, ні блакитних думок?! Та не впадайте у відчай - як-не-як у принца залишилися ще блакитні слова.

Король задумався, довго думав він над словами мудреця, потім зітхнув і сказав:
- Ти маєш рацію, мій дорогий, але який сенс у блакитних словах, якщо їх не підкріплюють справи?

Нічого не сказав на це мудрець, він тільки смикав свою довгу бороду.

Безрадісне життя пішло в блакитному королівстві. Снилися людям сни, та неголубі, думалися їм думи, та неголубі, вони стали робити неголубі вчинки і співати неголубі пісні. Одні тільки слова та флюгер на вежі королівського палацу залишилися блакитними, втім, тепер і вони були теж не такі вже блакитні.

Невесело стало і за блакитною міською стіною.
- Ніяк не зрозумію, і в кого вона така вродилася, - голосила дружина пастуха.

І ось одного разу сказала вона доньці:
- Донечко, зовсім ти в нас наречена стала, а приданого-то в тебе немає!
- Та нащо воно мені! - розсміялася донька. А потім задумалася і каже:
- Гаразд, матінко, якщо вже ти так любиш мене, зв'яжи мені шаль, та таку, щоб була в ній уся твоя ніжність. Цього мені буде цілком достатньо!

І дружина пастуха зв'язала доньці блакитну шаль, таку ж блакитну, як волошкові очі доньки, і навіть ще блакитнішу. Вона постаралася вкласти в цю шаль усю свою материнську любов, і вийшла шаль довга-довжелезна, тепла-тепла, якої і в казках не буває. Вона б ще довша і тепліша вийшла, та нитки скінчилися. У всьому блакитному королівстві не залишилося більше жодної ниточки.

- Спасибі вам превелике, - сказала донька батькові з матір'ю.
- Не така я, щоб удома за грубкою сидіти й чекати свого принца. Піду-но я сама шукати своє щастя.

Вона пов'язала шию блакитною шаллю, взяла на плече блакитне сідло і попрямувала в блакитну королівську столицю.
- Я до короля у справі! - сказала вона стражнику, що стояв біля воріт палацу.
- Можливо, і у справі, - усміхнувся стражник. - А дозвіл у тебе є?
- Він у мене тут, - і дівчинка доторкнулася рукою до своїх грудей.
- Мала ти ще, щоб я став заглядати тобі за пазуху! - загоготав стражник. - Ступай-но ти краще звідси подобру-здорову.

- Ти хочеш, щоб я вирвала з грудей своє серце і показала його тобі? - запитала дівчинка.
Стражник перестав сміятися, задумався. І згадалося старому солдату, який усе своє життя простояв біля воріт палацу, як він сам колись, ще зовсім хлопчиною, прийшов сюди.
- Гаразд, - сказав він. - У тебе такі ясні очі, я пропущу тебе.

Дівчинка з блакитною шаллю перетнула площу і підійшла до палацу. Але тут їй перегородив шлях інший стражник.
- Я до короля у справі! - сказала вона йому.
- Покажи дозвіл, - зажадав стражник.
- Дозвіл мій б'ється в мене ось тут, - і дівчинка доторкнулася до своїх грудей.
- Мабуть, кошеня або голубка б'ється в тебе там, - розсміявся стражник. - Іди-но ти краще звідси подобру-здорову.
- Ти хочеш, щоб я вирвала з грудей своє серце і показала його тобі? - запитала дівчинка.
- Ого! - глузливо вимовив стражник, але раптом задумався. Довго пригадував він щось, а потім сказав:
- Кажуть, що очі - дзеркало душі. Як не пропустити тебе - у тебе такі ясні очі.

І він пропустив її до палацу.

Довго блукала дівчинка нескінченними палацовими коридорами, аж поки не опинилася раптом у тронній залі.
- Здрастуй, королю, - сказала вона, ввічливо вклонилася, зняла з плеча сідло і поклала його до підніжжя трону.
- Здрастуй, дитино! - здивовано відповів король. - Звідки залетіла ти сюди, така ясноока, і як тобі вдалося отримати дозвіл пройти до палацу?
- Я до тебе у справі, королю, - відповіла дівчинка. - А дозвіл я з дитинства ношу у своєму серці.
- Тоді інша справа! - сказав король. - Давно вже ніхто не приходив до мене з таким дозволом. Так я слухаю тебе.
- У твоїй стайні є кінь із блакитною гривою.
- Навіть два! - уточнив король. - Кобилицю я сам об'їздив колись, а стригунка ще ніхто не ризикнув осідлати.
- Із цим не можна більше зволікати, - сказала дівчинка. - Я принесла для нього сідло.
- Дякую тобі! - усміхнувся король. - Тільки сідло для нього, мила моя, давно вже є і вуздечка припасена, знайшовся б тільки мисливець осідлати його.
- Так я ж для того і прийшла! - вигукнула дівчинка.
- Хо-хо-хо, - розреготався король. І від сміху сльози виступили в нього на очах. - Дитинко! Та чи знаєш ти, що варто блакитногривому тільки пирхнути, як стіни стайні тремтять від фундаменту до самого даху, варто йому заіржати, як у королівському парку листя облітає з дерев, а якщо він б'є копитом землю, гори зрушуються з місця. А на прогулянці тринадцять найсильніших силачів насилу утримують його під вуздечку.
- Я знаю це, король. Але я все одно хочу спробувати осідлати його.
- Та чи знаєш ти, дитино, - сказав король, - якщо він пуститься навскач, то за ним навіть урагану не встигнути. А коли він стрибає через велике каміння або пагорби, то злітає вище за орла.
- Я знаю це, королю, - відповіла дівчинка. - І все-таки я хочу спробувати.
- Чи знаєш ти, що жоден принц не наважився ще осідлати його?
- Я знаю це, король. Тому мені й хочеться спробувати щастя.
- Ну, коли так... - сказав король. - Коли так... - і задумався. Потім струснув головою і рішуче сказав:
- Ні, дитино! Дякую, що прийшла, але краще повертайся додому.
Що їй залишалося? Вона ввічливо попрощалася, взяла сідло і пішла. А король зліз зі свого трону і пішов до принца.
- Доброго ранку, принце, - сказав король.
Принц застережливо підняв палець - він якраз дивився в чарівне дзеркальце.
- Пуп, - бурмотів принц, - пуп... пуп... пуп... ти всього пуп... ти перебуваєш посеред мене, а отже, я знаходжусь навколо тебе, пуп, а я посеред пупа, а значить, я сам - пуп усього, і все суще й неіснуюче у світі обертається навколо мене і мого пупа...
Принц побожно подихав на дзеркальце і прикрив його блакитним оксамитом.
- Дивлюся я на тебе і думаю, і в кого ти такий уродився, - сказав король.
- Та в самого себе, - самовдоволено відгукнувся принц. - По-моєму, цілком зрозуміло.
- Можливо, воно й так, - зітхнув король. - Але моя кобила вже постаріла, а необ'їжджений кінь рве від нетерпіння вудила.
- Ти пропонуєш мені вступити на трон?
- Ні, мій принц. Просто мені згадалося, що мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, коли я осідлав свого коня.
- А! - розчаровано протягнув принц. - Так це ж давно минулі минулі часи! Розповів би ти мені краще що-небудь веселіше.

- Ні, принц, - не менш розчаровано сказав король. - Повернуся я краще до своїх справ.

А наступного ранку дівчинка з блакитною шаллю знову прийшла до короля зі своїм сідлом.
- Здрастуй, королю, - сказала вона. - Я до тебе у справі.
- Здрастуй, дитино. Говори, я слухаю тебе.
- У твоїй стайні є кінь із блакитною гривою.
- Є, дитинко, - відповів король. - Він пирхає і гризе вудила, і двадцять шість найсильніших силачів ледве утримують його під вуздечку. То ти ще не передумала?
- Ні, король. Ця справа не терпить відтермінування.
- Ну, коли так... - сказав король. - Коли так... - І задумався. А потім струснув головою і сказав:
- Ні, дитино! Дякую тобі, що прийшла, але краще повертайся ти назад додому.

Що залишалося дівчинці? Вона ввічливо вклонилася, взяла сідло і пішла. А король спустився з трону і вирушив до принца.
- Доброго ранку, принце, - сказав король.

Принц застережливо підняв палець - він якраз дивився в чарівне дзеркальце.
- Пуп, - бурмотів принц, - пуп... пупа роздивляюся я в чарівне дзеркальце, в якому відображається пуп усього сущого і неіснуючого, і я проникаю поглядом у всесвіт і бачу тільки тебе, пуп, і значить, усі світи та галактики обертаються навколо цього пупа, а ти в середині мене і я навколо тебе, пуп, і значить, я сам центр усього, і всі світи та галактики обертаються навколо мене, і мій пуп...

Принц зітхнув побожно і прикрив дзеркальце блакитним оксамитом.
- Дивлюся я на тебе і ніяк не зрозумію, до чого в тебе душа лежить, - сказав король.
- До самого себе, - поблажливо промовив принц. - Начебто цілком зрозуміло і само собою зрозуміло.
- Можливо, воно й так, - зітхнув король. - Але жеребець у стайні гризе вудила і рве вуздечку.
- То ти пропонуєш мені вступити на трон?
- Ні, мій принц, - відповів король. - Просто я згадав, що мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, коли я осідлав свого коня.
- А! - розчаровано протягнув принц. - Перекази наших предків! Ти краще розповів би мені що-небудь цікаве!
- Вибач, принц! - сумно сказав король. - Повернуся я краще до своїх справ.

І на третій ранок дівчинка з блакитною шаллю знову прийшла до короля.
- Здрастуй, королю, - сказала вона. - Я до тебе у справі.
- Здрастуй, дитино. Я слухаю тебе.
- У твоїй стайні є кінь із блакитною гривою.
- Є, дитинко, - відповів король. - Він гризе вудила і б'є копитом землю, і не знайти більше в усьому королівстві таких силачів, що змогли б утримати його під вуздечку. То ти все ще не передумала?
- Ні, король. Роздумувати більше ніколи!
- Ну, раз так, - сказав король рішуче і піднявся з трону. Але тут до тронної зали раптом увірвався мудрець, який уже третій день підслуховував у сусідній кімнаті.
- Ваша величність! - вигукнув він. - Та не слухайте цю божевільну дівчину! Адже якщо кінь понесе, він в пух і в прах зруйнує всі вулиці твоєї столиці!
- Можливо, - погодився король. - Але мені немає діла до цього.
- Та якщо він понесе, він повалить усі будинки й палаци в твоєму королівстві!
- Ймовірно, - погодився король. - Але мені й до цього немає діла.
- Та якщо він понесе, він перелякає всіх жителів! Подумайте, ваша величність, чи будуть вони тоді ще задоволені вами?
- Це все вірно, - погодився король і вигукнув: - Навіть якщо все буде так, як ти пророчиш, мені немає до цього діла!

Він спустився з трону, закинув сідло собі на плече і, насвистуючи зовсім не по-королівськи, попрямував попереду дівчини до стайні.

Королівська стайня здригалася вся від фундаменту до самого даху і, здавалося, ось-ось розвалиться. Вона, можливо, і розвалилася б уже, якби не підпирали її з усіх боків п'ятдесят два найсильніші силачі королівської столиці.
- Ти все ще наполягаєш на своєму? - запитав король.
- Тепер уже пізно боятись, король! - відповіла дівчинка.
- Удачі тобі! - вигукнув король і подав їй сідло.

Кінь пританцьовував, піднявшись на диби, очі його горіли вогнем, а з губ білими клаптями летіла піна. Він фиркав так дико, що дівчинка на мить злякалася. Але вона опанувала себе і підійшла до коня, доторкнулася долонею до його морди, погладила його м'які губи, і кінь притихомирився ненадовго. А коли він знову злетів на диби, дівчинка вже сиділа в сідлі.

Блакитним вихором пронісся кінь блакитним містом, вибиваючи з бруківки кругляки не блакитного кольору, і неголубе каміння посипалося зі стін будинків, і навіть випали з блакитних брязкалець неголубі камінчики.

Оце був галоп, тільки каміння гуркотіло! Будь-який вершник загинув би під таким каменепадом, але довга блакитна шаль рятувала дівчинку від ударів каміння, а потрійні шви сідла не луснули й тоді, коли кінь помчав навскач, намагаючись скинути з себе вершницю. Впевнено тримала вона поводи і прискакала назад до стайні.
- На сьогодні вистачить, - сказала вона королю. - А завтра повторимо ще раз.

На ранок до короля з'явився принц.
- Я все думаю і думаю і не знаю, що й думати про ті сни, що наснилися мені нині вночі, - поскаржився принц.
- Тобі снилися недостатньо приємні й веселі сни? - запитав король.

- Ти вгадав, батьку! Мені снилися сьогодні якісь незрозуміло блакитні сни.

Не встиг король і рота розкрити, як до кімнати увірвався мудрець, який підслуховував у сусідній кімнаті.
- Ваша величність, не слухайте його! - вигукнув він. - Це все одні тільки блакитні слова. Якби не блакитні слова, принц розповів би тобі, що божевільне дівчисько на божевільному коні в пух і в прах рознесло половину вулиць твоєї столиці. Не до добра це, король.

Щось блиснуло в очах принца, і він вийшов із покоїв короля.

А на стайні дівчинка сідлала коня з блакитною гривою. Блакитним вихором пронеслися вони блакитним містом.

Копита коня вибивали з бруківки іскри, і вони блискавками прокреслювали небо над королівською столицею.

У блакитному іскропаді спорожніли столичні кав'ярні й кабаре, розсіялися юрби в крамницях і на вулицях, і навіть діти покидали свої крейда, і на сотнях огорож лишилися сотні «д...», а на стінах будинків не домалювалися недомальовані чоловічки - хто без очей і рота, хто без рук і ніг.

Ось це був галоп, тільки іскри летіли! Будь-який вершник згорів би в такому іскрометному галопі, але, падаючи на блакитну шаль, іскри спалахували на ній блакитними дорогоцінними камінцями, а потрійні шви сідла не тріснули й тоді, коли кінь замайорів у самісінькому небі, щоб скинути з себе вершницю.

Впевнено тримала вона поводи і прискакала назад до стайні.
- Досить на сьогодні, - сказала вона королю. - А завтра продовжимо!

На ранок прийшов до короля принц.
- Я все думаю і думаю і не знаю, що й думати про ті думки, що нині вранці прийшли мені на думку, - сказав принц.
- Твої думки були недостатньо прості й приємні? - поцікавився король.
- Ти вгадав, батьку, - відповів принц. - Сьогодні вранці мені спали на думку якісь натхненно блакитні думки.

Але не встиг король і рота розкрити, як до кімнати увірвався мудрець, який підслуховував у сусідній кімнаті.
- Ваша величність, та не слухайте ви його! - вигукнув він.
- Це все одні тільки блакитні слова. Якби їх не було, принц розповів би тобі, що божевільне дівчисько на божевільному коні збаламутило сьогодні половину королівської столиці. Не до добра це, король!
- Король, - презирливо сказав принц, - та твій мудрець просто дурень.

І, гордо піднявши голову, він вийшов із королівських покоїв.
- Принц! - крикнув йому навздогін король, - нарешті я почув від тебе щось розумне!

А на стайні дівчинка сідлала коня з блакитною гривою. Гордим кроком вибіг із воріт стайні гарячий кінь, весело пиркнув, вигнув шию і понісся щодуху. Вони промчали повз принца, що вийшов прогулятися в палацовий парк, і, як у казці, у слідах, що їх лишали копита коня, розквітала блакитна квітка і, немов прапор, заклично майоріла на шиї дівчинки довга блакитна шаль.

Пильним поглядом проводив її принц. І раптом в очах його промайнув ясний проблиск - він знову став самим собою.
- Еге, хлопці, - крикнув він своїй свиті, - по конях! Наздоганяй її!