Чорний кіт і мишачий король

Якось в одному селі прогнали всіх котів. Кажуть:

— Ті коти — дармоїди, їх тільки годуй, а користі ніякої, вони і не орють, і молока не дають, і яєць не несуть, і хазяйства не стережуть. А сметану з гладущика можуть злизати, на стіл вискочити! Без них, ледацюг, будемо жити лучче.

Пішли коти світ за очі. Одні стали самі собі жити у лісі та в полі, другі подалися на ті села, де котів люблять. Пусто якось у селі стало. А кому радість велика, то це мишам. Почали миші розживатися, вже й людей не бояться, кругом себе головними відчувають, у коморах порядкують.

 Вбрання людям перетрубили — дірка на дірці. Зерно з’їдають, по столах, постелях білим днем лазять, дітей лякають, кругом мишами смердить.

Жив у тому селі мишачий король. Поки там були коти, то навіть король був сухоребрим. А тепер такий став, що для нього прийшлося мишам більшу дірку прогризати, Вже сам не то що бігати, ходити розучився. Миша-кучер тепер запрягає трьох мишей-коней у глиняний черепок і везуть короля, куди йому захочеться. Король часто виступає перед своїми мишачим військом і промову закінчує словами:

— Не будь я король, якщо не підкорю всю землю!

— Хай живе король — репетують у відповідь миші.

А людям стало зовсім погано. Ходять злі, обдерті, голодні. На все село тільки одна сім’я добре живе, бо вони послухали стару маму і кота свого не вигнали. Спочатку всі із них сміялися: хіба чорний кіт може щось, крім нещастя, принести? А вони не зважали, котові Чернишу ніколи молочка не жаліли, а він не допускав мишей ні в хату, ні в комору, ні в стодолу, людям був утіхою. Пізніше всі побачили, що не треба було котів виганяти. От просить староста того чоловіка хоч на одну ніч позичити Черниша постерегти його комору.

— Підеш? — радиться хазяїн із котиком.

— Мяу! — каже той.

А в тій коморі в ніч саме було весілля: одна з численних дочок мишиного короля Гострозубка виходила заміж за генерала Грозу Котів. З’явився цей генерал у селі недавно, у нього було розтяте вухо. Він усім мишам розказав, що це бойове поранення і він будь-якого кота один на один поборе, тому його звуть Грозою Котів.

Король дуже зрадів і присвоїв Грозі Котів звання генерала і дозволив одружитися на своїй найкращій дочці. Весілля було в розпалі. Миші їли, пили, танцювали, короля свого вітали. Аж тут в коморі з’явився кіт Черниш. Хіба він зможе з’їсти таку силу-силенну мишей?

— Зятю! — закричав мишиний король. — Побий цього чорного котяру!

Та генерал Гроза Котів прищурив вуха і стрімголов кинувся до найближчої дірки. Тут всі миші почали втікати хто куди. А король — найтовстіший і найнеповороткіший — вже був у лапах Черниша. Хвостом кіт грався із нареченою. Мишаче військо розбіглося.

— Зараз я з’їм вашого короля, а потім половлю усіх вас, якщо ви всі негайно не покинете це село!

— Слухайтеся його! Я жити хочу! Я ваш король! — кричав.

Миші слухняно одна за одною покидали село під наглядом Черниша. Генерал Гроза Котів давно втік, бо насправді був боягузом. Непереможний король, як називав себе , від страху цокотів зубами, він навіть схуд від переживання. Коли миші покинули село, кіт відпустив короля і той побіг, перегнавши своїх мишей-коней.

Люди Чернишеві дякували і своїх котів повернули в село. Довго їх шукали, просили, благали вернутися. А коли в кожній хат замуркотів пухнастий клубочок, стало село веселішати і багатіти.