Лісовик

Було в одному королівстві лісове болото. Тяглося воно на багато миль, і йшла про нього в народі недобра слава. Хто, забреде туди – чи людина, чи звір – згине без сліду, наче його й на світі не було. І прозвали це місце “Чортова трясовина”.

Ось якось надумав король дізнатися, хто у тому болоті причаївся і все живе губить. Зібрав він велике військо і наказав своїм воякам болото вздовж і впоперек обійти, щоб жодна жива душа від них не сховалася. 

Шукали вояки, шукали і натрапили на болотяного лісовика. Дивовижним чудовиськом був той лісовик. Лицем на людину схожий, тільки весь з голови до п’ят вовною заросший, і з одним оком посередині чола. Накинулися на нього вояки, коли він спав, обплутали міцними залізними ланцюгами і потягнули до короля. Зрадів король. Чув він, ніби зберігають лісовики у болотах незліченні багатства; ось і він був не проти запустити руку в скарбницю лісовика. Тільки як не катували лісовика, як не випитували його про скарби – він а ні слова не промовив.

Тоді звелів король посадити лісовика в залізну клітку за сімома дверима і очей з нього не спускати. Їжу та воду йому крізь прути клітки просовували, а ключі від замків король завжди при собі тримав. Присягнув король страшною клятвою, що негайно відрубає голову кожному, хто лісовика з клітки визволить.

А тут трапилося незабаром королеві в похід з військом іти – іноземному королю на допомогу. В ті часи багато на світі королів було! Віддав він тоді ключі від клітки своїй дружині і наказав берегти їх дужче за зіницю ока, а то – не зносити їй голови. Королева ці ключі до пояса причіпила і ні вдень, ні вночі з ними не розлучалася.

А був у короля з королевою синок, гарненький хлопчик-семиліток. Бавився одного разу принц у саду золотим яблуком, а воно візьми та й закотись до лісовика в клітку. Став хлопчик просити, щоб він йому назад яблуко кинув, а лісовик йому відповідає:

– Не віддам я тобі яблуко, доки ти сам до мене в клітку не ввійдеш.

– Та як же мені увійти до тебе, коли клітка на замку, а ключі моя матінка завжди при собі носить?

Навчив тут лісовик хлопчика, як йому викрасти у королеви з пояса ключі. Побіг хлопчик до королеви, голову їй на коліна поклав і каже:

-Мамусю, розтріпалися в мене кучері, причеши мені волосся!

Взяла королева золотий гребінь і почала синові кучері розчісувати. А хлопчик тим часом у неї крадькома ключі з пояса зняв і в свою кишеню сховав. Вернувся маленький принц до бранця, відімкнув перші двері і каже:

– Віддай тепер моє яблуко. А лісовик йому у відповідь:

– Відімкни другі двері!

Відімкнув хлопчик другі двері, а лісовик і тут яблуко не віддає, просить треті двері відчинити. Так королевич усі семеро дверей відімкнув і забрав своє яблуко. Тільки тим часом лісовик з клітки вискочив. Простягнув він хлопчику срібну сопілочку і каже:

– Коли потрапиш в біду, подуй в цю сопілку, і я відразу до тебе з’явлюся.

Сказав так лісовик і втік назад у своє болото.

Побачив тут хлопчик, що накоїв. Згадав він, чим батько грозив тому, хто лісовика з клітки визволить. Замкнув тоді хлопчик швиденько всі семеро дверей, прибіг до матері, голову їй на коліна поклав і каже:

– Знову в мене, матінко, кучері розтріпалися. Причеши мене!

– Не говори дурниць, – відповідає королева, – зовсім у тебе кучері не розтріпалися.

Однак не стала вона синові суперечити, взяла золотий гребінь і знову почала хлопчику кучері розчісувати. А той тим часом непомітно ключі їй назад до пояса причепив.

На другий ранок прийшли слуги лісовика годувати, а його вже й слід застиг. Піднявся тут переполох, почали всі думати та гадати, як це він з замкненої клітки втекти зумів. Королева одразу збагнула, що без її сина тут справа не обійшлася. Тільки вона ні слова нікому про це не промовила і спокійно чекала чоловіка з походу.

А як повернувся король доповіли йому, що лісовик втік, прийшов він у страшний гнів і закричав на королеву:

– Пам’ятаєш, як я клятву давав? Говори, хто лісовика з клітки випустив?

А королева відповідає:

– Лісовика я з клітки не випускала, ключів нікому не давала, а як він втік – про це мені нічого не відомо.

І розсудив тут король, що ключі були у королеви, це вона лісовика не вберегла, отже вона винувата. Наказав він відрубати королеві голову, і зібралися вже її на страту вести.

Але тут виступив маленький принц і в усьому батькові зізнався. Розповів він, як закотилося в клітку його золоте яблуко, як навчив його лісовик у матері ключі викрасти і як потім на болото втік.

Відпустили королеву слуги, а принца взяли під варту. Але не захотів король, щоб його сина стратили. Звелів він відвести хлопчика до чортової трясовини і залишити на болоті. Там, мовляв, йому смерті чекати недовго, і вийде так , що король свого слова дотримав.

Привели стражники маленького принца на болото і пригрозили:

– Надумаєш назад повернутися – добра не чекай!

І поплентався королевич болотом. Іде, з купини на купину перескакує, у моху стежку шукає – боїться в трясовині загрузнути. А кругом глуш, трави високі, болотяні, чагарник колючий. Руки та коліна хлопчик у кров подряпав, одяг в клапті роздер. Надвечір стемніло, і стежки на болоті вже не видно. Вибився хлопець із сил і вирішив на дерево залізти, до світанку там перечекати. Став він по гілках дертися, і тут щось зачепилося за гілку. Озирнувся хлопчик, а це сопілка в нього з кишені стирчить. Він про неї і думати забув. Став хлопчик що є сили в сопілку дути і лісовика кликати:

– Лісовик, лісовик, допоможи мені!

Озирнутися не встиг, а лісовик тут як тут. Дивиться над нього лагідно і каже:

– Сідай, королевичу, до мене на спину!

Видерся хлопчик на плечі лісовику, шию його колінами затиснув, пальцями міцно за його волохату гриву вчепився. Тієї ж миті засмоктала їх обох трясовина і опинилися вони в підземному палаці. Привів лісовик хлопчика в розкішні покої, змастив йому рани цілющим зіллям. Нагодував, напоїв і поклав на ліжко, під шовкове покривало.

Вранці повів лісовик принца свої підземні володіння показувати. Побачив хлопчик і сади квітучі, і заливні луки, і поля колосисті. Побачив табуни коней – гнідих, вороних та арабських скакунів білих. І ще показав йому лісовик у своїх палацах зали для змагань лицарських, арсенали зброї, а в них – обладунки із золота та срібла, списи та рапіри гострі, кинджали з дамаської сталі. А потім сказав принцові:

Буду я тебе сім років навчати. Як закінчиш науку  підеш щастя по світу шукати.

І з того дня став лісовик хлопчика лицарському мистецтву навчати. Усьому навчив він принца: і верхи скакати, і мечем махати, і списом колоти, і з лука стріляти. Став хлопчик бігати швидше за оленя, плавати краще за рибу. А вже в сміливості та силі в усьому світі йому рівних не було.

Минуло сім років – і такий з нього добрий та гарний лицар виріс, що любо-дорого подивитися.

Тоді підвів його лісовик до криниці і каже:

– Помий голову водою з цієї криниці.

Зробив принц так, як лісовик наказав, і стало в нього волосся наче чисте золото.

Потім надів на нього лісовик простий одяг і сказав:

– Тепер іди по світу щастя шукати.

Того ж вечора посадив він принца до себе на спину, і всю ніч мчали вони, мов вихор, через невідомі землі. Чи над морями вони пролітали, чи над горами – принц розгледіти не встиг. А як розвиднілося, опустив його лісовик на землю в далекому королівстві і на прощання сказав

– Бачиш там королівський замок? Іди туди і попросись на службу. Дивись тільки, нікому до часу не відкривайся, хто ти родом. А поки будеш у простому званні ходити – шапки з голови не знімай, щоб ніхто твого золотого волосся не бачив. Що далі тобі робити, сам побачиш. Тільки пам’ятай: знадобляться тобі коні з моїх табунів або військові обладунки з моїх палаців – тільки побажай – і зараз все перед тобою з’явиться. І яке б не загадав ти бажання – воно в ту ж мить здійсниться.

Попрощався з ним лісовик і зник з очей, а принц пішов до королівського палацу. Попросився він там на службу, і приставили його до королівського садівника на допомогу – землю копати, дерева садити, за квітами доглядати. З’явився він до садівника, а той, як закричить на нього:

– Шапку геть, коли перед королівським садівником стоїш!

– Не можу я зняти шапку, – відповідає принц. – Голова у мене вся у парші.

– Оце невдача! – скривився садівник. – Ну, тоді я тебе і на поріг не пущу. Ночуй, коли хочеш, у сараї.

– Що ж, мені й цього досить, – відповідає принц.

І став він з того часу в королівському саду працювати. Службу свою він ніс справно, і всі тільки дивувалися, як у нього все гарно виходить. Нікому ж невтямки було, що лісовик йому допомагає. Встромить принц лопату в землю, загадає, щоб грядка була скопана,— гоп, а вона вже готова. Встромить він прутик у землю, загадає, щоб він зацвів, дивишся, а там уже пишний кущ виріс. І все в нього ніби на дріжджах росло. Садівник, ним не нахвалиться.

Якось устав принц рано-вранці і пішов у сад до колодязя умиватися. Умився, озирнувся, чи немає когось поблизу, і зняв шапку, щоб свої золоті кучері розчесати. А тут так трапилося, що молодша дочка короля якраз цієї пори по саду гуляла. У короля три доньки-красуні були. Ось гуляє молодша принцеса садом, і мерехтить їй між дерев якесь сяйво. Спершу подумала вона була, що це зоря ранкова займається. А підійшла ближче і бачить: розчісує підручний садівника волосся, а від нього золоте сяйво йде. Тільки в ту мить надів хлопець на голову шапку, і сяйво пропало. Потім уже не довелося принцесі його золотими кучерями милуватися, бо підручний садівника ні перед ким шапки не знімав – ні перед лицарями, ні перед принцесами, ні перед самим королем.

Але з того дня почала принцеса до хлопця придивлятися і побачила, що красивішого їй ще жодного разу зустрічати не доводилося. І зрозуміла вона, що хлопець зовсім не той, за кого себе видає.

Старші сестри помітили, що вона від хлопця очей відвести не може, і давай з неї насміхатися:

– Що ти на цього шолудивого задивляєшся? Невже привабливішого знайти не змогла?

Одного разу гуляють король з дочками садом і бачать: лежить на траві підручний садівника і спить солодким сном. Не втерпіла молодша принцеса, підбігла до нього, шапку підняла і на кучері його подивилася. Став король їй вимовляти:

– І як це ти не гидуєш до його парші торкатися?

Тільки принцесі до батьківських нарікань і справи немає. Хоч миттю, а все ж помилувалася вона золотими кучерями хлопця.

Через короткий час задумав король своїх трьох доньок видати заміж. Призначений був лицарський турнір, і наказано було герольдам по всіх королівствах сповістити: хто першого дня всіх лицарів здолає, старшій принцесі нареченим стане. На знак цього він отримає з її рук золоте яблуко. Хто на другий день переможе – тому середня принцеса за дружину дістанеться. А хто в третій день над усіма гору здобуде – молодшу принцесу за дружину отримає. І ці принцеси теж своїм нареченим по золотому яблуку подарують.

Ось настав перший день турніру. З усіх королівств з’їхалися лицарі та принци за старшу принцесу списи схрестити. А підручний садівника пішов подалі в ліс і побажав там собі вороного коня з табунів лісовика та зброю дамаської сталі з його арсеналів. Вдягнув він зброю, скочив на гарячого коня і поскакав на турнір.

А там уже битва не на життя, а на смерть. Мечі дзвенять, списи сяють, коні іржуть. Одні лицарі додолу валяться, другі мертвими лежать. Зійшовся сталевий лицар лицем до лиця з суперниками і всіх, одного за одним, вибив з сідла. Отримав він із рук старшої принцеси золоте яблуко і помчав невідомо куди. А яблуко він на всьому скаку кинув  одягненому чепуруну – герцогському сину. Той зовсім не думав у битву вплутуватися, а просто прийшов на турнір подивитися.

Другого дня з’їхалися принци і лицарі за середню принцесу списами битися. Багато цього дня бійців зібралося. Середня принцеса ще краща за старшу сестру була, і кожному хотілося щастя спробувати.

А підручний садівника пішов подалі в ліс і побажав собі гнідого коня та зброю зі срібла. Оголив срібний лицар меч і кинувся у битву. І в цей день  він здолав усіх суперників, і дісталося йому з рук середньої принцеси золоте яблуко. Тільки й це яблуко він у себе не залишив, а кинув його графському синові, якого він ще на початку турніру з сідла вибив.

На третій день за молодшу принцесу почалася битва. Була вона за всіх сестер гарнішою, і чимало з’явилося мисливців золоте яблуко з її рук добути.

А підручний садівника побажав у цей день білого арабського скакуна та зброю з чистого золота. Надів він панцир, кольчугу і лати, по плечах золоті кучері розпустив, узяв у руки бойовий щит і меч і помчав галопом на поле. І всі, хто не бачив його, очей від відвести не могли. Ніколи ще не доводилося людям таким статним і гарним воїном милуватися. А золотий лицар на льоту мечем рубає, списом коле, і ніхто проти нього встояти не може. І в цей день він над усіма гору здобув і отримав із рук молодшої принцеси золоте яблуко. Тільки це яблуко він нікому не віддав, а затиснув його міцно в руці і поскакав з ним у ліс.

Після турніру скликав король на бенкет усіх, хто нагороду з рук принцес отримав. А герцогський та графський сини теж у палац заявилися. Показали вони гордо золоті яблука, і заручили їх із двома старшими принцесами. А золотого лицаря немає і ніхто не знає, куди він подівся. Старші принцеси на своїх наречених не натішаться, а з молодшої сестри насміхаються:

– Куди ж це твій золотий лицар подівся? Мабуть, утік він від тебе. Ну, та не журися! В тебе інший наречений є – той, шолудивий, що у садівника в підручних ходить. Гей, покликати його сюди негайно!

З’явився підручний садівника – весь у лахмітті, а в руці у нього – золото яблуко.

Тут король на нього напустився:

– Ти це яблуко на полі підібрав! Воно не твоє!

А підручний садівника відповідає:

– Ні, я його добув у чесному бою. І принцеса тепер моя наречена.

Виступила тоді вперед молодша принцеса, взяла хлопця за руку і каже:

– Раз у нього моє золоте яблуко, значить, йому і бути моїм нареченим.

– Сором і ганьба! – закричав король. – Золотий лицар напевно, яблуко на полі загубив! Він тепер шукає його всюди, тому й у палац не показується. А шолудивий цей – шахрай і самозванець!

Тут і старші сестри принцесу на сміх підняли:

– Ха-ха-ха! Ось потіха! Обдурилася ти, сестрице! Дурить тебе цей шолудивий, а ти йому й повірила!

І вже тішилися вони з неї, знущалися й підсміювалися, не знали, чим тільки їй і досадити. Але принцеса твердо стояла на своєму. Вона впізнала в хлопцеві того самого золотого лицаря, що на турнірі яблуко добув.

Прогнав король хлопця назад у сарай і наказав чекати, доки золотий лицар не з’явиться. А інших наречених він на бенкет покликав, і відсвяткували того вечора заручини двох старших принцес.

Минув день, другий, а золотий лицар не зголошується.

Король ходить чорною хмарою, а старші сестри над принцесою насміхаються:

– Не сподобалася ти, мабуть, золотому лицарю. Викинув він, мабуть, золоте яблуко і втік за тридев’ять земель.

Тож бути тобі тепер дружиною того з шолудивого.

Тільки принцесі до їхніх кпинів і діла немає.

– А мене він і такий підходить, – відповідає вона сестрам.

Вийшла принцеса в сад, знайшла там свого нареченого. Він зняв перед нею шапку, і його золоті кучері по плечах розсипалися. Опустився на коліно, поцілував принцесі руку і каже:

– Тобі не доведеться соромитись за мене, принцесо. Я такого ж королівського роду, як і ти. Це я у всіх трьох турнірах переміг і всі три яблука здобув. Але ті два яблука я іншим віддав; вони мені ні до чого. Тільки тебе хочу я назвати своєю нареченою, тому, що вірнішої і відданішої від тебе на світі дівчини немає. Скоро вся правда відкриється, дай час – і я з честю сяду поруч із тобою за королівський стіл.

На другий день зібралися шляхетні наречені на полювання. Пишно вдягнулися, сіли на жвавих коней, луки зі стрілами взяли. А старші сестри заради сміху і третього нареченого на полювання наказали спорядити. Покликали вони хлопця, посадили на сірого віслюка, а в руки вили дали. Глянули на нього старші принцеси – і ледь животи не підірвали від сміху.

Затрубили наречені у ріг і поскакали. Тільки-но від’їхали трохи від палацу – бачать, дорога у дві сторони йде. З одного боку ліс зеленіє, а з другого — болото з колючим чагарником.

Знатні наречені до лісу повернули, а підручний садівника на своєму віслюкові до болота. Там побажав він собі лук та сагайдак зі стрілами і загадав, щоб зустрілися йому без рахунку олені та зайці, лисиці та дикі кабани. Настріляв принц дичини, скільки його осел міг везти, і повернувся назад до дороги.

А біля роздоріжжя сів і став шляхетних наречених чекати.

Надвечір бачить – їдуть вони назад, носи повісивши. Навіть зайчик худий не попався їм у лісі. Глянули знатні женихи, скільки хлопець дичини набив, і стали його просити, щоб він їм здобич продав.

– Гаразд, – каже хлопець, – тільки давайте мінятися.

Я вам дичину, а ви мені золоті яблука, що вам принцеси дали. А то й хвоста заячого не отримаєте.

Думали-думали наречені, а в кінці – кінців таки згодилися. Поділили вони між; собою дичину і поважно на королівський двір в’їхали. А підручний садівника на своєму ослику ні з чим приплівся. Ото насміялися з нього старші принцеси!

Наступного дня знову знатні наречені на полювання зібралися. Взяв підручний садівника вила з хліва, сів на осла і за ними потрусив. Біля роздоріжжя герцогський і графський синки знову до лісу повернули. “Можливо, – думають, – сьогодні нам більше пощастить”. Тільки й цього дня удачі їм не було. А підручний садівника звернув на болото, настріляв дичини і незабаром до роздоріжжя повернувся.

Надвечір бачить він – їдуть знатні наречені з пустими руками.

Подивилися вони, скільки хлопець дичини настріляв, і знову з ним торгуватися стали.

– Дичину я віддам, – каже підручний садівника. – Тільки спершу відшмагаю вас різками. А то й лисячого його хвоста від мене не отримаєте.

Довго цього разу упиралися женихи, та що робити? Дуже соромно шляхетним лицарям з порожніми руками до палацу їхати. Ось вони й погодились. Взяв хлопець різки і давай женихів нижче спини гладити! Заволали вони не своїми голосами. Але все перетерпіли, сіли абияк на коней і поскакали до палацу з багатою здобиччю. Тут їх усі з пошаною зустріли, і сам король за вдале полювання похвалив. А підручний садівника слідом приплівся – вила на плечі несе, віслюка за вуздечку тягне

На другий день король призначив весільний бенкет у палаці. Тільки вночі прискакали до короля гінці з недоброю звісткою. Напали на його королівство морські розбійники. Народ грабують, все навколо вогнем палять. Тут усі королівські вояки назустріч ворогові рушили. Довелося і знатним нареченим у похід вирушати. А підручний садівника взяв вила, сів на ослика і слідом за військом потрусив.

Дорога війську через болото пролягала. Стали герцогський і графський сини осла до краю стежки тіснити. Упав віслючок у трясовину і загруз там по черево. Борсається він у болоті, брикається. І чим більше борсається, тим більше грузне. Попросив хлопець знатних наречених, щоб вони на дорогу вибратися допомогли, а вони йому відповідають:

– І не подумаємо! Подихай. Засмокче тебе трясовина, і тоді вже ніхто на світі не дізнається, як ми тобі золоті яблука віддали і як ти нас різками висік.

Посміялися наречені над хлопцем і за військом поскакали. А як зникли вони з виду, загадав принц, щоб ослик його на тверду землю вибрався, і побажав він собі білого скакуна і обладунки з чистого золота, ті самі, в яких він за молодшу принцесу бився. Пришпорив золотий лицар коня і помчав на місце битви. Бачить – погана справа. Тіснять розбійники королівське військо. Під кінець не витримали вояки короля, здригнулися й побігли. А графський та герцогський синки, ясна річ, першими втікали. Тут налетів золотий лицар, як буря, на ворогів. Коле, рубає, тільки голови ворожі на всі боки летять. Підбадьорилися королівські воїни, повернули назад і прогнали розбійників геть. До самого моря вороги стрімголов бігли. Добра половина їх на полі полягла, а хто вцілів – ті миттю на човни сіли і відпливли .

Стали тоді всі вояки в один голос кричати, що, якби не золотий лицар, не впоралися би вони з ворогом. Покликали його до королівського палацу, щоб він там міг із рук самого короля нагороду за хоробрість узяти. А герцогський та графський сини одразу впізнали в ньому того самого лицаря, що на турнірі золоте яблуко молодшої принцеси здобув. Підійшли вони до нього, поклонилися чемно і кажуть:

– Вас уже давно у палаці чекають. А ми з двома старшими принцесами заручені, тож ви нам рідня. Наречена ваша – дівчина хоч куди, тільки розумом не вийшла трохи. До сестер їй далеко. Ну, поміркуйте самі: вбила вона собі в голову, що якийсь шолудивий обірванець на турнірі переміг, взяла та й побралася з ним. А він, видно, яблуко знайшов, що ви ненароком загубили. Ну, та нічого! Тепер вся правда назовні вийде і принцеса вам дістанеться. Та й хлопця того вже давно в живих немає. Потонув він у болоті.

Вислухав принц мовчки  їхні промови, і поїхали вони до королівського палацу. Тут і сам король назустріч їм вийшов. Йому вже про все повідомили. Взяв король за руку молодшу дочку, підвів її до золотого лицаря і посадив їх поряд за весільний стіл, на найпочесніше місце.

А під час бенкету виймає принц золоте яблуко, що на турнірі здобув, та друге яблуко з королівським гербом, що з батьківського будинку узяв, і подає їх нареченій. Сидить король, чекає, коли ж герцогський та графський сини свої яблука витягнуть? А ті бенкетують, як ні в чому не бувало. Трохи згодом виймає принц ще два яблука, подає їх нареченій і каже:

– Золото до золота! І ці яблука теж тобі! Поглянув король, що на яблуках імена старших принцес викарбувані, і зрозумів, що це ті самі яблука, які вони на турнірі подарували своїм нареченим.

– Як до тебе ці яблука потрапили? – Запитує він золотого лицаря.

Тут золотий лицар і відкрив, що він і є той самий шолудивий обірванець, з якого всі в палаці потішалися. І розповів, як переміг на всіх турнірах і віддав два яблука іншим нареченим, а ті потім у нього ці яблука на дичину виміняли. І другого дня він теж усю дичину нареченим віддав і відшмагав їх за це різками.

Вислухав його король і наказав двом женихам-ошуканцям геть із палацу забиратися та наречених із собою прихопити. А ті й раді втекти – не знали, куди очі з сорому подіти.

Отримав принц за дружину молодшу принцесу і пів королівства на додачу. І донині живуть вони щасливо і горя не знають.