Донька чарівника

Жив на світі бідний хлопчик-сирота на ім’я Андерс. Не було де йому голову прихилити, не було що їсти, нікуди руки прикласти; надумав він піти білим світом, якусь роботу собі пошукати.

От йде Андерс дрімучим лісом, назустріч йому – незнайомець. Запитує він Андерса:

– Малий, куди йдеш?

– Та ось, – відповідає Андерс, – блукаю білим світом; шукаю якусь службу.

–  Іди до мене, – каже незнайомець, – мені такий хлопчина, як ти, конче потрібний. Плату тобі покладу хорошу: за перший рік служби – мішок талерів, за другий рік – два мішки, а за третій – цілих три. Бо служити доведеться рівно три роки. Тільки слухай мене в усьому, навіть якщо щось дивним здасться. Боятися тобі нічого. Жодної біди з тобою не станеться, поки мене слухатимешся.

На тому й домовилися. Найнявся Андерс на службу і пішов до хазяїна додому.

Дивним було це житло біля озера, в горі посеред дрімучого лісу. Навколо ні живої душі, тиша та безлюддя.

Люди та звірі, птахи та риби в ті місця носа не показували. Хочеш знати, чому? Господар Андерса був страшний чаклун, і панував над усією околицею.

Скільки за ним було злочинів – не злічити. Чи людина, чи звір – чаклунові було все одно, нікого він не жалував. Рідну доньку не пошкодував, сховав від людей на морському дні. Діяв чаклун нещадно: кого до смерті губив, кого боргами душив, кого брав у полон.

У підземних його звіринцях які тільки звірі, птахи та риби не нудилося! Годував їх чаклун раз в три роки, а вже знущався над ними досхочу.

Спочатку приставив чаклун Андерса лісових звірів годувати.

Здивувався хлопчик, які вони всі – вовки та ведмеді, олені та зайці – худі та сумні. Нагодував він їх досхочу. Хоч і багато було звірів. Андерс за один день впорався.

Похвалив його чаклун.

– Молодець!

А другого дня каже хлопцеві:

–  Сьогодні не треба звірів годувати. Їжа їм не щодня, а раз на три роки перепадає. Іди побігай у лісі; будеш потрібний, покличу.

І став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотіти:

– Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Зайцем, малий, обернись.

Обернувся Андерс зайцем і стриб-стриб у ліс. І пішла в лісі веремія: мисливці стріляють, собаки гавкають! В лісі, окрім як на зайця, полювати не було на кого, ніякого звіра більше не залишилося: чаклун кого знищив, кого в підземні звіринці загнав.

Зраділи мисливці, що хоч заєць у лісі з’явився, та усі разом за ним і погналися. Стали в пригоді зайцю швидкі ноги! Довелося йому і від мисливців, і собак побігати. Неспокійне вийшло у зайця життя!

Але як не ганялися за ним собаки, як не стріляли в нього мисливці – все даремно. Залишався цілим та неушкодженим і тікав від мисливців все далі в ліс. Зрозумів нарешті заєць: псам за ним не вгнатися, мисливцям його не підстрелити. Заспокоївся. Сподобалося йому навіть собак та мисливців дражнити.

Бігав Андерс, стрибав зайцем цілий рік, а як прийшов час, гукнув чаклун його додому. І знову пробурмотів чаклун незрозумілі слова:

Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Людиною обернись!

Обернувся заєць людиною.

– Ну, як, задоволений службою? – Запитує чаклун. – До душі тобі зайцем бігати?

– Так, служба хороша, – відповідає хлопчик. – Раніше я так швидко не бігав.

Показав чаклун Андерсу мішок талерів, що хлопчик заробив, і погодився той служити ще рік.

Приставив тепер чаклун Андерса лісових птахів годувати

Які тільки птахи у нього в неволі не мучилися: і орли, і ластівки, і зозулі, і ворони. І усі були облізлі та похмурі. Приворожив їх чаклун і загнав у клітки

Нагодував Андерс і птахів досхочу. Упорався він і з цією роботою за один день. Похвалив його чаклун.

– Молодець!

А другого дня каже хлопцеві

– Більше не треба птахів годувати. Їжа їм не щодня, а раз на три роки перепадає. Іди політай у лісі; як будеш потрібним, покличу тебе.

І став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотіти:

– Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Вороном, малий, обернись.

Обернувся Андерс вороном, злетів угору. «Як добре! — подумав він.

Але спокою йому й у небі не було. Знову піднялася в лісі метушня: мисливці стріляють, собаки гавкають. В лісі, окрім як на ворона, і полювати не було на кого, ніяких птахів більше не залишилося: чаклун кого знищив, кого у підземні клітки загнав. Тому й стріляли у ворона мисливці

Злякався ворон: того й дивись, підстрелять. Але незабаром помітив, що куля його не бере. І став собі літати без страху

Літав він, літав вороном цілий рік, а як настав час, покликав його чаклун додому. І знову промимрив чаклун незрозумілі слова:

Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Людиною обернись!

Обернувся ворон людиною.

– Ну, як, задоволений службою? – Запитує чаклун. – До душі тобі вороном літати?

– Так, служба хороша! – Відказує хлопчик. – Не доводилося мені раніше в піднебессі літати.

Показав чаклун Андерсу два мішки талерів, які він того року заробив. Стояли вони поряд із тим, торішнім. І погодився хлопчик служити ще рік.

Приставив тепер чаклун Андерса риб годувати.

Які тільки риби у нього в неволі не мучилися: і акули, і лососі, і оселедець, і тріска! І теж всі кістляві та невеселі. Приворожив їх чаклун і зібрав у свої ставки та садки. Розтягнулися ті ставки та садки на цілу милю під землею.

Нагодував хлопчик і риб досхочу.

Упорався він і з новою роботою за один день, а вранці наступного дня знову пробурмотів чаклун незрозумілі слова:

– Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Рибкою, малий, обернись!

Обернувся Андерс рибкою – і хлюп у річку! Плаває у воді хлопчик, весело йому: то на дно пірне, то вгору спливе.

Плив він, плив, усе далі й далі. А потім винесла його річка у море.

Бачить Андерс – на дні морському кришталевий замок стоїть.

Зазирнув у віконце, зазирнув у друге: кімнати та зала наче дзеркало блищать. Оздоблення в замку багате. Столи, лавки, стільці з китової кості виготовлені, золотом обрамлені та перлами викладені. Підлоги м’якими килимами вистелені, а на килимах пухові подушки розкидані. Яскраві – ніби веселка! То тут, то там дивовижні дерева з химерними квітами ростуть. З равликового будиночку фонтан б’є. І всюди звучить чудова музика!

Але найкрасивішою була в тому замку молода господиня! Ходить вона кришталевими палатами сумна і зажурена. Не тішать її, мабуть, чудеса навколо; у кришталеві стіни, що як дзеркало блищать, навіть не дивиться, красою своєю не милується.

“Красуні такої на всьому білому світі не знайти”, – подумав Андерс.

Плаває він довкола замка, у віконця заглядає, самому сумно стало :

“Перетворитися б мені з жалюгідної німої рибки знову на людину! Згадати б ті слова, що каже чаклун, коли ворожить!”

Плавав Андерс, пірнав, думав та згадував, доки його не осяяло:

Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Людиною обернись!

Ледве промовив він ці слова, як знову обернувся людиною, стоїть на морському дні.

Поспішив Андерс у кришталевий замок, підійшов до молодої красуні і промовляє до неї. Злякалася вона до смерті! А як почула його ласкаві слова, як дізналася, чому він опинився тут, відлягло у красуні Хельги від серця. Зраділа вона, ​​що більше не одна на морському дні, що з нею гарний хлопець. Андерс і озирнутися не встиг, як дорослим хлопцем став.

Біжуть, летять дні на радісні та веселі. І зовсім забув Андерс, що незабаром треба йому до чаклуна повертатися.

Нагадала йому про це красуня Хельга:

– Скоро покличе тебе чаклун назад додому; хочеш не хочеш, а доведеться повертатися: ти у його волі. Тільки спершу треба тобі знову у рибу перетворитися, а то живим на сушу не виберешся. Настав час – маю я тобі відкритися. Я – дочка того самого чаклуна, якому ти служиш. Хоч і батько він мені, але, чесно скажу, лиходій він нещадний! Скільки людей згубив – одна я знаю. І мене запроторив у кришталевий замок, щоб не було кому за людей, за звірів, птахів і риб заступатися.

Здивувався Андерс, що у злого чаклуна така дочка, добра і гарна. А вона й каже:

– Знаю я, як позбутися чаклуна і всіх з неволі визволити. Слухай мене і добре запам’ятовуй все, що я скажу тобі. Королі всіх навколишніх земель заборгували чаклунові. Про простий люд й говорити нічого, він і зовсім з рабства не виходить. Нині настав час королю одного ближнього королівства свій борг чаклунові платити. Не сплатить у строк – життя втратить. А платити йому нічим, точно знаю.

Ти зроби ось що: відмовся від служби. Три роки ти відслужив і можеш від чаклуна піти. Забирай шість мішків талерів, що за ці роки заробив, іди в те саме королівство і наймися на службу до тамтешнього короля. А як помітиш, що король зажурився, значить, прийшов йому термін борг чаклунові платити. Тоді скажи королеві: знаю, яка біда тебе мучить, можу, мовляв, виручити, дати грошей у борг. А королю і потрібно рівно шість мішків талерів. Але даси ті гроші королю в позику з умовою: як піде він до чаклуна, нехай візьме тебе з собою, видасть за блазня королівського і дозволить тобі попереду себе бігти. А в чаклуна будеш витворяти все, що заманеться: пустувати, шибки бити. Розгнівається тоді мій батечко чаклун, заставить короля відповідати за твої витівки. Прийдеться королю, хоч і заплатив він свій борг, або три загадки відгадати, або життя позбутися.

Спершу запитає у нього мій батечко-чаклун

– Де моя донька?

А ти стій поруч із королем і відповідай:

– На морському дні! Тоді він спитає:

– А чи впізнаєш ти мою доньку?

– Як не впізнати! – Відповідай. Пройдуть повз тебе дівчата юрбою – все на одне лице, волос у волос, голос у голос. Самому тобі мене нізащо серед них не впізнати. Я подам тобі знак, як повз проходитиму повз. Ти тоді хапай мене за руку і міцно  тримай, не відпускай. Ось так відгадаєш першу загадку чаклуна.

А потім запитає чаклун:

– Де моє серце?

Виходь уперед і відповідай:

– У риб’ячому животі!

– А впізнаєш ти ту рибу?

– Як не впізнати! – Відповідай. Пропливе тут повз тебе зграя риб – всі одна в одну. Самому тобі ні за що не впізнати. Але я буду триматися поблизу і штовхну тебе, коли та риба повз тебе пропливатиме. Хапай її та розріж їй живіт ножем. Тут чаклунові й кінець! А ми з тобою ніколи більше не розлучимося.

Вислухав Андерс поради Хельги і обіцяв все точно виконати. А як настав час йому назад плисти, став він згадувати ті слова, що говорив чаклун. Хельга тих слів не знала, а Андерс їх  забув.

Ходив він цілісінький день, думав-гадав – ніяк згадати не може! І вночі йому не спалося, все думав та згадував; задрімав Андерс на світанку і приснилося йому:

Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс!

Рибкою, малий, обернись!

Щойно вимовив Андерс ці слова – обернувся рибкою і – хлюп у воду! Гукнув тут чаклун Андерса, переплив той море та річку і ось уже біля берега пірнає.

А на березі чаклун стоїть і свої незрозумілі слова бурмоче:

Снур-ре! Снур-ре! Снур-ре – віпс! Людиною обернись!

Обернулася рибка людиною.

– Ну, як, задоволений службою? – Запитує чаклун. – До душі тобі рибкою плавати?

– Ще б не задоволений, – відповідає Андерс. – Кращої служби на всьому світі не знайдеш!

І сказати правду – душею він не покривив. Полюбилася йому красуня Хельга, до серця припало життя на морському дні.

Показав чаклун Андерсу три мішки талерів, що він того року заробив. Стояли ті мішки поряд із трьома колишніми і було тепер у хлопця шість мішків золота.

– Може, послужиш ще рік? – Заробиш ще шість мішків талерів на додачу. Усього буде в тебе дванадцять. Таке багатство на дорозі не валяється!

– Ні! – відповідає Андерс. – З мене і цих грошей вистачить. Хочу по інших землях походити, в інших людей послужити, їх звичаї подивитися, розуму набратися. Може, колись і повернусь до тебе назад.

– Приходь, коли надумаєш! – Ти вірно служив мені три роки, як домовлялися. А втримати тебе не в моїй волі!

Взяв хлопець свої шість мішків талерів і пустився в дорогу, в те ближнє королівство, про яке говорила його наречена Хельга.

Закопав він золото в надійному місці, неподалік королівського двору, пішов до короля і попросився на службу. Найняли його конюхом, королівських коней доглядати.

Невдовзі примітив Андерс: зажурився-затужив король. Гризе короля горе-біда, гнівається він на всіх і про веселощі забув.

Приходить одного разу король у стайню, конюх йому й каже:

– Дозвольте, ваша величність, запитати, чого ви сумні? Чому гніваєтесь і про веселощі забули?

– Що толку говорити, –  відповідає король, – все одно ти від мене біду не відведеш.

– Хто зна! – каже конюх. – Може, мені й відомо, яке горе серце ваше королівське гризе. Може так статися, допоможу вам.

Зрадів король невимовно і став конюха розпитувати: що йому робити та як бути.

– Дам я вам, ваша величність, шість мішків талерів борг ваш чаклунові сплатити, та тільки з умовою: візьміть мене з собою, як підете. А я виряджуся смішніше, прикинуся королівським блазнем і попереду побіжу.

Позабавляюсь я там, дурниць нароблю, шкоди всілякої. Тільки ви, ваша величність, не бійтеся. Біди від цього не станеться.

– Бути по-твоєму! –  весело сказав король. –  А тепер саме час у дорогу.

Прийшли вони до гори в лісі, а там колишнього житла чаклуна як не було. Натомість виріс на узгір’ї кришталевий замок, якого Андерс раніше й не бачив.

Але знав він про всі  хитрощі чаклуна й зовсім не здивувався, коли б зник несподівано кришталевий замок, так само несподівано, як він і з’явився за велінням чаклуна.

Підійшли вони до замку ближче.

Прикинувся Андерс королівським блазнем і ну пустувати, ну різні дурощі витворяти: задом наперед ходить, на голові стоїть. А потім раптом кришталеві двері та вікна бити почав і все, що під руку потрапить, ламати. Біда та й годі!

Чаклун мало не задихнувся від злості. Вискочив із замку звір звіром і давай короля на чому світ стоїть ганьбити:

–  Навіщо, такий-сякий, дурного блазня з собою привів?

Голодранцю, вік тобі його збитків не відшкодувати.

Ти за старий борг ще ніяк не розрахуєшся!

А блазень йому у відповідь:

– Це ми миттю!

І підносить тут король чаклунові шість мішків талерів, які йому конюх в борг дав. Взяв чаклун мірку, гроші переміряв-все точно зійшлося.

Впорався король зі старим боргом, отримав від чаклуна розписку. Тільки тепер за королем новий борг – за збитки, які блазень завдав. А платити королю нічим.

Говорить тоді чаклун королю:

– Загадаю я тобі три загадки. Відгадаєш – твоє щастя: пробачу тобі борг. Не відгадаєш – відповіси головою.

Робити нічого – довелося королю погодитися.

– Ось тобі перша моя загадка, – каже чаклун. –  Де моя донька?

А блазень замість короля відповідає:

– На морському дні!

–  Звідки ти знаєш? – Запитує чаклун.

– Її бачила там срібляста рибка, – відповідає блазень.

– А чи впізнаєш ти мою доньку? – Запитує чаклун.

– Як не впізнати! Веди її сюди! – каже блазень.

Махнув чаклун рукою, і з’явилися, звідки не візьмися, дівчата, все на одне лице і усі на Хельгу схожі. Але були то не живі люди, а привиди. Під кінець і Хельга з’явилася, як проходила вона повз блазня, вщипнула його тихенько. Ледве не скрикнув Андерс, та вчасно схаменувся.

Як схопить він її за руку! І відчуває, що це не примара, а жива Хельга.

Довелося чаклунові визнати, що першу його загадку відгадали.

– А ось моя друга загадка! – каже чаклун. – Де моє серце?

– У риб’ячому животі! – Відповідає блазень.

– А впізнаєш ти ту рибу? – Запитує чаклун.

– Як не впізнати! Покличте її сюди! – каже блазень. Махнув тут чаклун рукою, і попливла повз зграя риб – всі одна в одну. Але як тільки з’явилася потрібна рибка, штовхнула Хельга блазня тихенько. Схопив він рибку, розпоров їй живіт ножем і витягнув серце чаклуна.

Впав тут чаклун і перетворився на купу каміння. Втратили в ту ж мить силу всі його чари. Вирвалися з підземель на волю звірі, птахи та риби і розсіялися по лісах, у піднебессі, у річках, морях та озерах.

А бідний сирота Андерс із красунею Хельгою увійшли до кришталевого замку і весілля справили. Кого тільки на тому весіллі не було! Усі прийшли, кого Андерс від рабства і неволі визволив.

Обрали люди Андерса своїм королем, і правив він мудро та справедливо. І коли Андерс із красунею Хельгою досі не померли, то досі живуть у любові та радості.