Король-жабеня, або Залізний Генріх

У старі роки, коли варто було лише побажати чогось і бажання здійснювалося, жив-був у світі король; всі дочки його були одна краща за іншу, а вже молодша королівна була така прекрасна, що навіть саме сонечко, що так багато бачило всяких чудес, і те дивувалося, осяяючи її личко.

Поблизу королівського замку був великий темний ліс, а в тому лісі під старою липою викопано криницю.

У спекотні дні заходила королівна в темний ліс і сідала біля прохолодної криниці; а коли їй нудно ставало, брала вона золотий м'ячик, підкидала його та ловила: це була її улюблена забава.

Та ось трапилося одного разу, що підкинутий королівною золотий м'яч потрапив не в простягнуті ручки її, а пролетів повз, вдарився об землю і покотився просто у воду. Королівна стежила за ним очима, але, на жаль, м'ячик зник у колодязі. А криниця була така глибока, така глибока, що й дна не було видно.

Стала тут королівна плакати, плакала-ридала все голосніше та сумніше і не могла втішитися.

Плаче вона, заливається, як раптом чує чийсь голос: «Та що з тобою, королівно? Від твого плачу і в камені жалість з'явиться». Озирнулася вона, щоб дізнатися, звідки голос їй звучить, і побачила жабеня, яке висунув свою товсту потворну голову з води. «Ах, то це ти, старий водошлеп! - сказала дівчина. — Плачу я про свій золотий м'ячик, який у криницю впав». — «Заспокойся, не плач, — відповідало жабенятко, — я можу горю твоєму допомогти; але що даси ти мені, якщо я тобі іграшку дістану? — «Та все, що хочеш, любе жабенятко, — відповіла королівна, — мої сукні, перли мої, каміння самоцвітні, а ще й корону золоту, яку ношу».

І відповідало жабенятко: «Не треба мені ні суконь твоїх, ні перлів, ні каменів самоцвітних, ні твоєї золотої корони; а от якби ти мене покохала і став би я скрізь тобі супроводжувати, розділяти твої ігри, за твоїм столиком сидіти з тобою поряд, їсти з твоєї золотої тарілочки, пити з твоєї чарки, спати в твоїй постільці: якщо ти мені все це обіцяєш, я готовий спуститися в колодязь і дістати тобі звідти золотий м'ячик». — «Так, так, — відповіла королівна, — обіцяю тобі все, чого хочеш, аби ти мені тільки м'яч мій вернув».

А сама подумала: «Порожнє городить дурне жабя! Сидіти йому у воді з подібними до себе та квакати, де вже йому бути людині товаришем».

Заручившись обіцянкою, жабеня зникло у воді, опустилося на дно, а за кілька миттєвостей знову випливло, тримаючи в роті м'ячик, і кинуло його на траву. Затремтіла від радості королівна, побачивши знову свою чарівну іграшку, підняла її і втекла підстрибом. «Стривай, стривай! — закричало жабеня. — Візьми мене з собою. Я не можу так бігати, як ти.

Куди там! Даремно їй услід на всю горлянку квакало жабенятко: не слухала втікача, поспішила додому і незабаром забула про бідне жабенятко, якому довелося не солоно хлібавши знову лізти в свою криницю.

Наступного дня, коли королівна з королем і всіма придворними сіла за стіл і почала їсти зі свого золотого блюдця, раптом — шльоп, шльоп, шльоп, шльоп! — хтось зашльопав мармуровими сходами сходів і, діставшись догори, почав стукати в двері; «Королівно, молодша королівно, відчини мені!»

Вона схопилася подивитися, хто б там такий міг стукати, і, відчинивши двері, побачила жабеня. Швидко грюкнула дверима королівна, знову сіла за стіл, і страшенно їй стало.

Побачив король, що серце її сильно б'ється, і сказав: «Дитятко моє, чого ти боїшся? Чи не велетень який стоїть за дверима і хоче викрасти тебе? - «Ах, ні! - відповіла вона. — Не велетень, а мерзенне жабя!» - «Чого ж йому потрібно від тебе?» - «Ах, любий батько! Коли я в лісі вчора сиділа біля криниці і грала; впав мій золотий м'ячик у воду; а оскільки я дуже гірко плакала, жабеня мені дістало його звідти; і коли він став наполегливо вимагати, щоб нам відтепер бути нерозлучними, я обіцяла; але ніколи я не думала, що він може з води вийти. А ось він тепер тут за дверима і хоче зайти сюди».

Жабеня постукало вдруге і голос подав:

Королівно, королівно!
Що ж ти не відчиняєш?
Чи забула обіцянки
У холодних вод колодязя?
Королівна, королівна,
Що ж ти не відчиняєш?

Тоді сказав король: «Що ти обіцяла, те й маєш виконати; ступай і відчини!

Вона пішла і відчинила двері.

Жабеня вискочило в кімнату і, слідуючи по п'ятах за королівною, доскакало до самого її стільця, сів біля нього і крикнув: «Підніми мене!» Королівна все зволікала, поки король наказав їй це виконати. Щойно жабка на стілець посадили, він уже на стіл запитався; посадили на стіл, а йому все мало: «Присунь, — каже, — своє блюдце золоте ближче до мене, щоб ми разом поїли!»

Що робити?! І це виконала королівна, хоч і з явним небажанням. Жабеня уплітало страви за обидві щоки, а молодій господині шматок у горло не ліз.

Нарешті гість сказав: «Наїдався я, та й притомився. Віднеси ж мене в свою кімнатку та приготуй свою постіль пухову, і ляжемо ми з тобою спати». Розплакалася королівна, і страшно їй стало холодного жабка: і доторкнутися до нього боязко, а тут він ще на милий, чистому ліжку спочиватиме!

Але король розгнівався і сказав: "Хто тобі в біді допоміг, того тобі потім зневажати не годиться".

Взяла вона жабка двома пальцями, понесла до себе нагору і тицьнула в куток.

Але коли вона лягла в ліжку, підповз жабя і каже: «Я втомився, я хочу спати так само, як і ти: підніми мене до себе або я батькові твоєму пожалуюся!» Ну, вже тут королівна розлютилася до надзвичайності, схопила його і кинула, що було сили, об стіну. «Чай тепер уже ти заспокоїшся, мерзенна жаба!»

Впавши додолу, обернулося жабенятко статним королевичем з прекрасними лагідними очима. І став він волею короля милим товаришем і чоловіком королівни. Тут він розповів їй, що зла відьма чарами обернула його в жабу, що ніхто на світі, крім королівни, не мав сили його з колодязі визволити і що завтра вони разом поїдуть до його королівства.

Тут вони заснули, а наступного ранку, коли їхнє сонце розбудило, під'їхала до ґанку карета вісімком: коні білі, з білим страусовим пір'ям на головах, збруїли весь із золотих ланцюгів, а на зап'ятках стояв слуга молодого короля, його вірний Генріх.

Коли король був перетворений на жабеня, вірний Генріх так засмутився, що звелів зробити три залізні обручі і закував у них своє серце, щоб воно не розірвалося на частини від болю та кручини.

Карета мала відвезти молодого короля до рідного королівства; вірний Генріх посадив у неї молодих, став знову на зап'ятки і був радий-радешенек порятунку свого пана від чар.

Проїхали вони частину дороги, як раптом чує королевич позаду себе якийсь тріск, наче щось обламалося. Обернувся він і закричав:

— Що там хруснуло, Генріху? Невже карета?
- Ні! Ціла вона, мій володарю... А це
Лопнув обруч залізний на моєму серці:
Постраждало воно, король, про те,
Що в колодязі холодному ти був ув'язнений
І жабою залишитися навік приречений.

І ще, і ще раз хруснуло щось під час шляху, і королевич у ці обидва рази теж думав, що ламається карета; але то лопалися обручі на серці вірного Генріха, бо його пан був тепер звільнений від чар і щасливий.