Пригоди барона Мюнхаузена

Найправдивіша людина на Землі

Маленький дідок із великим носом сидить біля каміна і розповідає про свої пригоди. Його слухачі сміються йому просто в очі:

- Оце так Мюнхаузен! Оце так барон!

Але він навіть не дивиться на них.

Він спокійно продовжує розповідати, як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула величезна риба, як у нього відірвалася голова.

Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав його і раптом як закричав:

-Все це вигадки! Нічого цього не було, про що ти розповідаєш. Дідок насупився і поважно відповів:

-Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати найкращими своїми друзями, завжди говорили, що я найправдивіша людина на землі. Навкруги захохотали ще голосніше.

-Мюнхаузен - правдива людина! Ха-ха-ха!

А Мюнхаузен, як ні в чому не бувало, продовжував розповідати про те, яке на голові в оленя виросло чудове дерево.

-Дерево? На голові в оленя?!

-Так. Вишневе. І на дереві вишні. Такі соковиті, солодкі...

Усі ці розповіді надруковані тут, у цій книзі. Прочитайте їх і судіть самі, чи була на землі людина правдивіша за барона Мюнхаузена.

Іскри з очей

Я часто ходив на полювання і тепер із задоволенням згадую той веселий час, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки чудових історій.

Одна історія була дуже кумедна.

Річ у тім, що з вікна моєї спальні було видно великий ставок, де водилося дуже багато всякої дичини.

Одного ранку, підійшовши до вікна, я помітив на ставку диких качок. Миттю схопив я рушницю і стрімголов вибіг із дому.

Але похапцем, збігаючи зі сходів, я вдарився головою об двері, та так сильно, що з очей у мене посипалися іскри.

Це не зупинило мене.

Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююся в найжирнішу качку, хочу вистрілити і, на жах мій, помічаю, що в рушниці немає кременю. А без кременю неможливо стріляти.

Побігти додому за кременем? Але ж качки можуть полетіти.

Я сумно опустив рушницю, проклинаючи свою долю, і раптом мені спала на думку блискуча думка.

З усієї сили я вдарив себе кулаком по правому оку. З ока, звісно, так і посипалися іскри, і порох у ту ж мить спалахнув.

Так! Порох спалахнув, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять чудових качок.

Раджу вам щоразу, коли ви надумаєте розвести вогонь, добувати з правого ока такі самі іскри.

Дивовижне полювання

Утім, зі мною траплялися й кумедніші випадки. Якось раз я пробув на полюванні весь день і до вечора натрапив у глухому лісі на велике озеро, яке так і кишіло дикими качками. У життя своє не бачив я такої безлічі качок!

На жаль, у мене не залишилося жодної кулі.

А я якраз цього вечора чекав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося пригостити їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди і вечері славилися на весь Петербург. Як я повернуся додому без качок?

Довго я стояв у нерішучості і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці залишився шматочок сала.

Ура! Це сало буде чудовою приманкою. Дістаю його з сумки, швидко прив'язую його до довгої й тонкої мотузки і кидаю у воду.

Качки, побачивши їстівне, негайно ж підпливають до сала. Одна з них жадібно ковтає його. Але сало слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискакує в неї позаду!

Таким чином, качка опиняється у мене на мотузочці.

Тоді до сала підпливає друга качка, і з нею відбувається те саме.

Качка за качкою ковтають сало і надягають на мою мотузку, як намисто на нитку. Не минає й десяти хвилин, як усі качки нанизані на неї.

Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені залишалося тільки витягнути спійманих качок і віднести до мого кухаря на кухню.

Ото буде бенкет для моїх друзів!

Але тягнути цю безліч качок виявилося не так-то легко. 

Я зробив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом - можете собі уявити моє здивування! - качки злетіли в повітря і підняли мене до хмар.

Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і винахідлива. Я влаштував кермо з мого сюртука і, керуючи качками, швидко полетів до будинку.

Але як спуститися вниз?

Дуже просто! Моя винахідливість допомогла мені й тут.

Я звернув кільком качкам голови, і ми почали повільно опускатися на землю.

Я потрапив якраз у трубу моєї власної кухні! Якби ви тільки бачили, як був здивований мій кухар, коли я з'явився перед ним у вогнищі!

На щастя, кухар ще не встиг розвести вогонь.

Куропатки на шомполі

О, винахідливість - велика річ! Якось мені трапилося одним пострілом підстрелити сім куріпок. Після цього навіть вороги мої не могли не визнати, що я - перший стрілець на всьому світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало!

Справа була так.

Я повертався з полювання, витративши всі свої кулі. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звичайно, я не міг допустити, щоб від мене вислизнула така чудова дичина.

Я зарядив мою рушницю - чим би ви думали? - шомполом! Так, звичайнісіньким шомполом, тобто залізною круглою паличкою, якою прочищають рушницю!

Потім я підбіг до куріпок, сполохав їх і вистрілив.

Куропатки злетіли одна за одною, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі сім куріпок звалилися до моїх ніг!

Я підняв їх і з подивом побачив, що вони - смажені! Так, вони були смажені!

Утім, інакше й бути не могло: адже мій шомпол сильно нагрівся від пострілу і куріпки, потрапивши на нього, не могли не засмажитися.

Я сів на траву і тут же пообідав з великим апетитом.

Лисиця на голці

Так, винахідливість - найголовніше в житті, і не було на світі людини спритнішої за барона Мюнхаузена.

Одного разу в російському дрімучому лісі мені попалася чорнобура лисиця.

Шкура цієї лисиці була така гарна, що мені стало шкода псувати її кулею або дробом.

Не зволікаючи ні хвилини, я вийняв кулю з рушничного ствола і, зарядивши рушницю довгою шевською голкою, вистрілив у цю лисицю. Оскільки вона стояла під деревом, голка міцно пригвоздила її хвіст до самого стовбура.

Я не поспішаючи підійшов до лисиці і почав шмагати її батогом.

Вона так очманіла від болю, що - чи повірите? - вискочила зі своєї шкури і втекла від мене голяка. А шкура дісталася мені ціла, не зіпсована ні кулею, ні дробом.

Сліпа свиня

Так, багато бувало зі мною всяких дивовижних випадків!

Пробираюся я якось раз через гущавину дрімучого лісу і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям - велика свиня.

Я вистрілив, але - на жаль - промахнувся.

Куля моя пролетіла якраз між поросям і свинею. Порося завищало і прошмигнуло до лісу, а свиня залишилася на місці як укопана.

Я здивувався: чому і вона не біжить від мене? Але, підійшовши ближче, я зрозумів, у чому річ. Свиня була сліпа і не розбирала дороги. Вона могла гуляти лісами, лише тримаючись за хвостик свого поросяти.

Моя куля відірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, залишившись без нього, не знала, куди їй іти. Безпорадно стояла вона, тримаючи в зубах обривок його хвостика. Тут мені спала на думку блискуча думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню. Бідна сліпа покірно пленталася слідом за мною, думаючи, що її, як і раніше, веде порося!

Так, я повинен повторити ще раз, що винахідливість - велика річ!

Як я спіймав кабана

Іншим разом мені попався в лісі дикий кабан. Впоратися з ним було набагато важче. У мене навіть рушниці із собою не було.

Я кинувся бігти, але він помчав за мною як скажений і неодмінно проколов би мене своїми іклами, якби я не сховався за першим-ліпшим дубом.

Кабан з розбігу налетів на дуб, і його ікла так глибоко встромилися в стовбур дерева, що він не міг витягнути їх звідти.

-Ага, попався, голубчику! - Сказав я, виходячи з-за дуба, - Зачекай! Тепер ти від мене не втечеш!

І, взявши камінь, я став ще глибше вбивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не міг звільнитися, а потім зв'язав його міцною мотузкою і, зваливши на віз, з урочистістю повіз до себе додому.

То-то дивувалися інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна зловити живцем, не витративши жодного заряду.

Незвичайний олень

Утім, зі мною траплялися чудеса й чистіші. Іду я якось лісом і пригощаюся солодкими, соковитими вишнями, які купив дорогою.

І раптом просто переді мною - олень! Стрункий, красивий, з величезними гіллястими рогами!

А в мене, як на зло, жодної кулі!

Олень стоїть і спокійнісінько дивиться на мене, немов знає, що в мене рушниця не заряджена.

На щастя, у мене залишилося ще кілька вишень, і я зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так, так, не смійтеся, звичайною вишневою кісточкою.

Пролунав постріл, але олень тільки головою похитав. Кісточка влучила йому в лоб і не заподіяла жодної шкоди. В одну мить він зник у лісовій гущавині.

Я дуже шкодував, що втратив такого прекрасного звіра.

Рік потому я знову полював у тому ж лісі. Звісно, на той час я зовсім забув про історію з вишневою кісточкою.

Яке ж було моє здивування, коли з гущавини лісу прямо на мене вистрибнув чудовий олень, у якого між рогами росло високе, розлоге вишневе дерево! Ах, повірте, це було дуже красиво: стрункий олень і на голові в нього - струнке дерево! Я відразу здогадався, що це дерево виросло з тієї маленької кісточки, яка торік послужила мені кулею. Цього разу в мене не бракувало зарядів. Я прицілився, вистрілив, і олень замертво впав на землю. Таким чином, з одного пострілу я відразу отримав і печеню, і вишневий компот, тому що дерево було вкрите великими, стиглими вишнями.

Мушу зізнатися, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.

Вовк навиворіт

Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав у таку хвилину, коли був не озброєний і безпорадний.

Іду якось лісом, а назустріч мені - вовчище. Роззявив пащу - і прямо до мене.

Що робити? Бігти? Але вовк уже накинувся на мене, перекинув і зараз перегризе мені горло. Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, винахідливий і сміливий. Ні хвилини не зволікаючи, я засунув кулак вовку в пащу і, щоб він не відкусив мені руку, всовував її все глибше й глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі його виблискували від люті. Але я знав, що, якщо я висмикнув руку, він розірве мене на дрібні частини, і тому безстрашно засовував її далі й далі. І раптом мені спала на думку чудова думка: я захопив його нутрощі, міцно рвонув і вивернув його, як рукавицю, навиворіт!

Зрозуміло, що після такої операції він замертво впав до моїх ніг.

Я зшив з його шкури чудову теплу куртку і, якщо ви не вірите мені, охоче покажу її вам.

Скажена шуба

Утім, у моєму житті бували події й страшніші, ніж зустріч із вовками. Якось раз за мною погнався скажений собака.

Я кинувся від неї з усіх ніг.

Але на плечах у мене була важка шуба, яка заважала мені бігти.

Я скинув її на бігу, вбіг у будинок і зачинив за собою двері. Шуба так і залишилася на вулиці.

Скажена собака накинулася на неї і стала кусати її з люттю. Мій слуга вибіг з дому, підняв шубу і повісив її в тій шафі, де висів мій одяг.

Наступного дня рано вранці він вбігає в мою спальню і кричить переляканим голосом:

-Вставайте! Вставайте! Ваша шуба сказилася!

Я схоплююся з ліжка, відкриваю шафу, - і що ж я бачу?! Усі мої сукні розірвані на шматки!

Слуга мав рацію: моя бідна шуба розлютилася, бо вчора її покусав скажений собака.

Шуба люто накинулася на мій новий мундир, і від нього тільки клаптики полетіли. Я схопив пістолет і вистрілив.

Скажена шуба миттєво затихла. Тоді я наказав моїм людям зв'язати її і повісити в окремій шафі.

Відтоді вона вже нікого не кусала, і я одягав її без жодного остраху.

Чудова куртка

На жаль, наздоганяючи восьминогого зайця, мій вірний собака так втомився від триденної гонитви, що впав на землю і через годину помер.

Я мало не заплакав від горя і, щоб зберегти пам'ять про свою померлу улюбленицю, наказав пошити собі з її шкури мисливську куртку.

Відтоді мені вже не потрібно ні рушниці, ні собаки.

Щоразу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк або заєць.

Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, як куля, летить прямо у звіра! Звір падає на місці, вбитий дивовижним ґудзиком.

Ця куртка і зараз на мені.

Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтеся? Але подивіться сюди, і ви переконаєтеся, що я розповідаю вам чистісіньку правду: хіба ви не бачите на власні очі, що тепер на моїй куртці залишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, я пришью до неї не менше трьох дюжин.

От заздритимуть мені інші мисливці!

Кінь на столі

Я, здається, ще нічого не розповідав вам про своїх коней? Тим часом у мене і з ними траплялося чимало чудових історій.

Справа була в Литві. Я гостював у одного приятеля, який пристрасно любив коней.

І ось, коли він показував гостям найкращого свого коня, яким він особливо пишався, кінь зірвався з вуздечки, перекинув чотирьох конюхів і помчав по двору як божевільний.

Усі в страху розбіглися.

Не знайшлося жодного сміливця, який наважився б наблизитися до розлюченої тварини.

Тільки я один не розгубився, тому що, маючи дивовижну хоробрість, я з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.

Одним стрибком я вскочив коню на хребет і миттєво приборкав його. Відразу відчувши мою сильну руку, він підкорився мені, немов мала дитина. З торжеством об'їхав я весь двір, і раптом мені захотілося показати своє мистецтво дамам, які сиділи за чайним столом.

Як же це зробити?

Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, як вихор, влетів у їдальню.

Дами спершу дуже злякалися. Але я змусив коня вистрибнути на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед чарок і чашок, що не розбив жодної чарки, жодного найменшого блюдця.

Це дуже сподобалося дамам; вони почали сміятися і плескати в долоні, а мій друг, зачарований моєю дивовижною спритністю, просив мене прийняти цього чудового коня в подарунок.

Я був дуже радий його подарунку, бо збирався на війну і давно підшукував собі скакуна.

За годину я вже мчав на новому коні у напрямку до Туреччини, де на той час точилися жорстокі бої.

Пів-коня

У боях я, звісно, вирізнявся відчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав на ворога.

Одного разу після спекотної битви з турками ми захопили ворожу фортецю. Я перший увірвався в неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, підскакав до колодязя - напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг втамувати свою спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від колодязя. Що за диво! Я був здивований. Але раптом позаду мене почувся дивний плескіт.

Я подивився назад і від подиву ледь не звалився з сідла.

Виявилося, що вся задня частина мого коня була відрізана начисто і вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі! Від цього за моєю спиною утворилося велике озеро. Я був приголомшений. Що за дивина?

Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і загадка миттю пояснилася.

Коли я скакав за ворогами і увірвався у ворота ворожої фортеці, турки якраз у цю хвилину зачинили ці ворота і відрізали задню половину мого коня.

Немов розрубали його навпіл! Ця задня половина деякий час залишалася неподалік від воріт, брикаючись і розганяючи турків ударами копит, а потім поскакала на сусідній луг.

-Вона там пасеться і зараз! - повідомив мені солдат.

-Пасеться? Не може бути!

-Подивіться самі.

Я помчав на передній половині коня у напрямку до лугу. Там я дійсно знайшов задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленій галявині.

Я негайно послав за військовим лікарем, і він, недовго думаючи, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими прутами, оскільки ниток у нього під рукою не було.

Обидві половини відмінно зрослися, а лаврові гілки пустили коріння в тілі мого коня, і через місяць у мене над сідлом утворилася альтанка з лаврових гілок.

Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало дивовижних подвигів.

Верхи на ядрі

Утім, під час війни мені довелося їздити верхи не тільки на конях, а й на гарматних ядрах.

Сталося це так.

Ми брали в облогу якесь турецьке місто, і знадобилося нашому командиру дізнатися, чи багато в тому місті гармат.

Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б непомітно пробратися у ворожий табір.

Хоробрішим за всіх, звісно, виявився я.

Я став поруч із величезною гарматою, яка гатила по турецькому місту, і, коли з гармати вилетіло ядро, я схопився на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:

-Браво, браво, барон Мюнхаузен!

Спершу я летів із задоволенням, але, коли вдалині показалося вороже місто, мене охопили тривожні думки.

"Гм!" - сказав я собі, - "Влетіти-то ти, мабуть, влетиш, але чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не стануть церемонитися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, милий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!"

У цю хвилину повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір. Недовго думаючи, я пересів на нього і як ні в чому не бувало помчав назад.

Звичайно, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командиру найточніші відомості про артилерію ворога.

За волосся

Взагалі, за час цієї війни зі мною було чимало пригод.

Одного разу, рятуючись від турків, спробував я перестрибнути болото верхи на коні. Але кінь не дострибнув до берега, і ми з розбігу гепнулися в рідкий бруд.

Гепнулися - і стали тонути. Порятунку не було.

Болото з жахливою швидкістю засмоктувало нас глибше і глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався в смердючому багнюці, ось уже й моя голова почала занурюватися в болото, і звідти стирчить лише косичка моєї перуки.

Що було робити? Ми неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я страшний силач. Схопивши себе за цю косичку, я щосили смикнув догори і без особливих зусиль витягнув із болота і себе, і свого коня, якого міцно стиснув обома ногами, як щипцями.

Так, я підняв на повітря і себе, і свого коня, і якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте зробити це самі.

Бджолиний пастух і ведмеді

Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.

Одного разу під час бою турки оточили мене, і, хоча я бився, як тигр, я все ж потрапив до них у полон.

Вони зв'язали мене і продали в рабство.

Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені давали неважку, але доволі нудну й надокучливу: мене призначили бджолиним пастухом. Щоранку я мав виганяти султанових бджіл на галявину, пасти їх весь день, а ввечері заганяти назад у вулики.

Спочатку все йшло добре, але ось якось раз, перерахувавши своїх бджіл, я помітив, що однієї не вистачає.

Я вирушив шукати її і скоро побачив, що на неї напали два величезних ведмеді, які, вочевидь, хотіли розірвати її надвоє і поласувати її солодким медом.

У мене не було з собою жодної зброї - тільки маленька срібна сокирка.

Я розмахнувся і запустив цією сокиркою в жадібних звірів, щоб налякати їх і звільнити бідну бджілку. Ведмеді кинулися тікати, і бджілка була врятована. Але, на жаль, я не розрахував розмаху своєї могутньої руки і жбурнув сокирку з такою силою, що вона залетіла на Місяць. Так, на Місяць. Ви хитаєте головою і смієтеся, а мені в ту пору було не до сміху.

Я задумався. Що ж мені робити? Де дістати таку довгу драбину, щоб дістатися до самого Місяця?

Перша подорож на Місяць

На щастя, я згадав, що в Туреччині є такий городній овоч, який росте дуже швидко і часом доростає до самого неба.

Це - турецькі боби. Ні хвилини не зволікаючи, я посадив у землю один із таких бобів, і він одразу ж почав рости.

Він ріс все вище і вище і незабаром дотягнувся до Місяця!

-Ура!- вигукнув я і поліз стеблом вгору.

Через годину я опинився на Місяці.

Нелегко мені було знайти на Місяці срібну свою сокирку. Місяць срібний, і топірець срібний срібла на сріблі не видно. Але врешті-решт я все ж таки відшукав мою сокирку на купі гнилої соломи.

Я з радістю засунув його за пояс і хотів спуститися вниз на Землю.

Але не тут-то було: сонце висушило моє бобове стебло і воно розсипалося на дрібні частини!

Побачивши це, я мало не заплакав від горя.

Що робити? Що робити? Невже мені ніколи не повернутися на Землю? Невже я так і залишуся все життя на цьому осоружному Місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи і почав вити з неї мотузку. Мотузка вийшла недовга, але що за біда! Я почав спускатися по ній. Однією рукою я ковзав по мотузці, а іншою тримав сокирку.

Але скоро мотузка скінчилася, і я повис у повітрі, між небом і землею. Це було жахливо, але я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно взявшись за нижній кінець мотузки, відрубав її верхній кінець і прив'язав його до нижнього. Це дало мені можливість спуститися нижче до Землі.

Але все ж до Землі було далеко. Багато разів доводилося мені відрубувати верхню половину мотузки і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг роздивитися міські будинки й палаци. До Землі залишалося всього три або чотири милі.

І раптом - о жах! - мотузка обірвалася. Я впав на землю з такою силою, що пробив яму завглибшки принаймні на півмилі.

Прийшовши до тями, я довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями сходинки і цими сходами вибрався на поверхню землі.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Покарана жадібність

Досвід, набутий такою важкою працею, робить людину розумнішою.

Після подорожі на Місяць я винайшов більш зручний спосіб позбавляти своїх бджіл від ведмедів.

Увечері я вимазав медом голоблю воза і сховався неподалік.

Щойно стемніло, до воза підкрався величезний ведмідь і став жадібно злизувати мед, яким була вкрита голобля. Ненажер так захопився цими ласощами, що й не помітив, як голобля увійшла йому в глотку, а потім у шлунок і врешті-решт вилізла в нього позаду. Цього я тільки й чекав.

Я підбіг до воза і вбив у голоблю позаду ведмедя товстий і довгий цвях! Ведмідь опинився одягненим на голоблю. Тепер уже йому не зісковзнути ні туди, ні сюди. У такому положенні я залишив його до ранку.

Вранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов поглянути на ведмедя, спійманого за допомогою такої дивовижної хитрості. Він довго дивився на нього і реготав до упаду.

Коні під пахвами, карета на плечах

Незабаром турки відпустили мене на волю. Я сів у карету і поїхав на батьківщину. Зима того року була дуже холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки, і в нього зробився нежить. А коли сонце застуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я змерз у моїй кареті! Дорога була вузька. По обидва боки йшли паркани.

Я наказав моєму ямщику протрубити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі зачекали нашого проїзду, тому що на такій вузькій дорозі ми не могли б роз'їхатися.

Кучер виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дути. Дув, дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звуку! А тим часом назустріч нам їхав великий екіпаж.

Робити нічого, я вилажу з карети і випрягаю моїх коней. Потім звалюю карету на плечі - а карета важко навантажена! - і одним стрибком переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажу.

Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який я силач.

Трохи відпочивши, я повертаюся до моїх коней, беру їх під пахви і такими ж двома стрибками переношу їх до карети.

Під час цих стрибків один із моїх коней почав відчайдушно брикатися.

Це було не дуже зручно, але я засунув її задні ноги в кишеню мого сюртука, і їй мимоволі довелося заспокоїтися.

Потім я впряг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після такої важкої роботи!

Відталі звуки

Мій кучер повісив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми почали мирно розмовляти.

І раптом ріжок заграв:

"Тру-туту! Тра-тата! Ра-рарара!"

Ми дуже здивувалися, але в ту хвилину я зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було витягти жодного звуку, а в теплі він заграв сам собою.

На морозі звуки замерзли в ріжку, а тепер, відігрівшись біля печі, відтанули і стали самі вилітати з ріжка.

Ми з кучером протягом усього вечора насолоджувалися цією чарівною музикою.

Буря

Але не думайте, будь ласка, що я подорожував тільки лісами та полями.

Ні, мені траплялося не раз перепливати моря й океани, і там бували зі мною пригоди, яких не бувало ні з ким.

Йшли ми якось в Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, здійнявся ураган. Буря налетіла з такою силою, що вирвала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і понесла їх прямо до хмар.

Величезні дерева, що важили сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір'їнками.

А щойно буря скінчилася, кожне дерево впало на своє колишнє місце й одразу пустило коріння, тож на острові не залишилося жодних слідів урагану. Дивовижні дерева, чи не так?

Утім, одне дерево так і не повернулося на місце. Річ у тім, що, коли воно злетіло в повітря, на його гілках перебував один бідний селянин із дружиною.

Навіщо вони піднялися туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, бо в тій місцевості огірки ростуть на деревах.

Мешканці острова люблять огірки понад усе на світі й нічого іншого не їдять. Це їхня єдина їжа.

Бідним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося здійснити повітряну подорож під хмарами.

Коли буря стихла, дерево почало опускатися на землю. Селянин і селянка були, як навмисне, дуже товсті, вони нахилили його своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло колись, а вбік, до того ж налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, розчавило його, як комашку.

-На щастя? - запитаєте ви. - Чому ж на щастя?

Тому, що цей король був жорстокий і по-звірячому мучив усіх жителів острова. Жителі були дуже раді, що їхній мучитель загинув, і запропонували корону мені:

-Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам послугу, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий.

Але я навідріз відмовився, оскільки я не люблю огірків.

Між крокодилом і левом

Коли буря скінчилася, ми підняли якір і через два тижні благополучно прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти разом із ним на полювання.

Я з великим задоволенням погодився. Ми вирушили в найближчий лісок. Спека стояла страшна, і я мушу зізнатися, що з незвички дуже скоро втомився.

А син губернатора, сильний молодий чоловік, почувався на цій спеці чудово. Він жив на Цейлоні з дитинства.

Цейлонське сонце було йому байдуже, і він бадьоро крокував розпеченими пісками.

Я відстав від нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду і чую шерех. Озираюся: переді мною величезний лев, який роззявив пащу і хоче мене розтерзати. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дрібним дробом, яким не вб'єш і куріпки. Я вистрілив, але дріб тільки роздратував лютого звіра, і він накинувся на мене з подвоєною люттю.

У жаху я кинувся бігти, знаючи, що це марно, що чудовисько одним стрибком наздожене мене і розтерзає. Але куди я біжу? Попереду переді мною роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж хвилини.

Що робити? Що робити?

Позаду - лев, попереду - крокодил, ліворуч - озеро, праворуч - болото, що кишить отруйними зміями.

У смертельному страху я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою немов щось прокотилося і гримнуло. Я розплющив очі і побачив дивовижне видовище, яке принесло мені велику радість: виявляється, лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і потрапив прямо в пащу крокодила!

Голова одного чудовиська перебувала в глотці іншого, і обидва напружували всі сили, щоб звільнитися одне від одного.

Я схопився, витягнув мисливський ніж і одним ударом відтяв голову леву.

До моїх ніг звалилося бездиханне тіло. Потім, не гаючи часу, я схопив рушницю і рушничним прикладом став забивати голову лева ще глибше в пащу крокодила, так що той врешті-решт задихнувся.

Син губернатора, який повернувся, привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

Зустріч із китом

Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалося.

Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але раптом неподалік від Америки з нами трапилася біда: ми налетіли на підводну скелю.

Удар був такий сильний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг вхопитися за дзьоб червоної чаплі, що пролітала повз, і чапля допомогла йому протриматися на поверхні моря, поки ми не підібрали його.

Ми налетіли на скелю так несподівано, що я не міг встояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.

Від цього моя голова провалилася до мене в шлунок, і лише протягом кількох місяців мені вдалося потроху витягнути її звідти за волосся.

Скеля, на яку ми налетіли, виявилася зовсім не скелею.

Це був кит колосальних розмірів, який мирно дрімав на воді.

Налетівши на нього, ми розбудили його, і він так розлютився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілий день, з ранку до ночі, тягав нас по всьому океану.

На щастя, зрештою якірний ланцюг обірвався і ми звільнилися від кита.

На зворотному шляху з Америки ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Годі було й думати, щоб затягнути цю громадину на корабель. Тому ми відрізали від кита тільки голову. І яка ж була наша радість, коли, витягнувши її на палубу, ми знайшли в пащі чудовиська і наш якір, і сорок метрів корабельного ланцюга, що весь вміщався в одній дірі його гнилого зуба!

Але не довго тривала наша радість. Ми виявили, що в нашому кораблі велика пробоїна. Вода так і хлинула в трюм.

Корабель став тонути.

Усі розгубилися, закричали, заплакали, але я швидко придумав, що робити. Навіть не знімаючи штанів, я сів прямо в дірку і заткнув її своєю задньою частиною.

Протічка припинилася.

Корабель було врятовано.

У шлунку в риби

Через тиждень ми приїхали в Італію.

Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.

Раптом бачу - прямо на мене пливе величезна риба з широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, і тому я зіщулився в грудку і кинувся в її роззявлену пащу, щоб скоріше прослизнути повз гострі зуби й одразу опинитися в шлунку.

Не кожному спало б на думку така дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.

У шлунку у риби виявилося темно, але зате тепло і затишно.

Я став ходити в цій темряві, прогулюватися взад і вперед і скоро помітив, що це дуже не подобається рибі. Тоді я почав навмисне тупотіти ногами, стрибати й танцювати як божевільний, щоб добряче помучити її.

Риба заволала від болю і висунула з води свою величезну морду. Скоро її помітили з італійського корабля, що проходив повз.

Цього-то я і хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім затягли до себе на палубу і стали радитися, як найкраще їм розрубати незвичайну рибину.

Я сидів усередині і, зізнатися, тремтів від страху: я боявся, як би ці люди не розрубали і мене разом із рибою.

Як було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене. Тільки-но блиснуло перше світло, я почав кричати гучним голосом найчистішою італійською мовою (о, я знаю італійську мову чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які звільнили мене з моєї задушливої темниці.

Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси застигли від жаху.

Їхнє здивування зросло ще більше, коли з риб'ячої пащі вискочив я і привітав їх люб'язним поклоном.

Мої чудові слуги

Корабель, що врятував мене, прямував до столиці Туреччини.

Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина чудова, і запропонували мені залишитися на кораблі разом із ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.

Турецький султан, дізнавшись про моє прибуття, звісно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:

-Я щасливий, мій милий Мюнхаузене, що можу вітати вас у своїй стародавній столиці. Сподіваюся, ви в доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша та найкмітливіша людина на землі. Могли б ви негайно поїхати до Єгипту?

-З радістю! - відгукнувся я. - Я так люблю подорожувати, що готовий хоч зараз на край світу!

Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він поклав на мене доручення, яке на віки віків повинно залишитися таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, в чому воно полягало. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я найнадійніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу.

Тільки-но я від'їхав від турецької столиці, як мені трапилася назустріч маленька людина, що бігла з незвичайною швидкістю. До кожної його ноги була прив'язана важка гиря, і все ж він летів як стріла.

-"Куди ти?" - запитав я його, - "І навіщо ти прив'язав до ніг ці гирі? Адже вони заважають бігти!

-"Три хвилини тому я був у Відні, - відповідав на бігу чоловічок, - а тепер іду в Константинополь пошукати собі якоїсь роботи. Гірі ж повісив до ніг, щоб не бігти надто швидко, бо поспішати мені нікуди.

Дуже сподобався мені цей дивовижний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.

Наступного дня біля самої дороги помітили ми людину, яка лежала ниць, приклавши вухо до землі.

-Що ти тут робиш? - запитав я його.

-Слухаю, як у полі росте трава! - відповів він.

-І чуєш?

-Відмінно чую! Для мене це суща дрібниця!

-У такому разі поступай до мене на службу, люб'язний. Твої чуйні вуха можуть стати в пригоді мені в дорозі.

Він погодився, і ми вирушили далі.

Незабаром я побачив мисливця, у якого в руках була рушниця.

-Послухай,- звернувся я до нього,- У кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птаха.

-На даху дзвіниці в Берліні сидів горобець, і я влучив йому прямо в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обійняв влучного стрільця і запросив його до себе на службу. Він із радістю пішов за мною.

Проїхавши багато країн і міст, ми наблизилися до великого лісу. Дивимося біля дороги стоїть людина величезного зросту і тримає в руках мотузку, яку він накинув петлею навколо всього лісу.

-Що це ти тягнеш? - запитав я його.

-Та ось знадобилося дров нарубати, а сокира у мене вдома залишилася, - відповів він, - Я і хочу приловчитися, щоб обійтися без сокири.

Він смикнув за мотузку, і величезні дуби, наче тонкі билинки, злетіли в повітря і впали на землю.

Я, звичайно, не пошкодував грошей і негайно ж запросив цього силача до себе на службу.

Коли ми приїхали до Єгипту, здійнялася така страшна буря, що всі наші карети і коні шкереберть понеслися дорогою.

Вдалині ми побачили сім млинів, крила яких крутилися як скажені. А на пагорбі лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і буря в одну мить припинилася.

-Що ти тут робиш? - запитав я.

-Вертаю млини свого господаря, - відповів він, - А щоб вони не зламалися, я дую не надто сильно: тільки з однієї ніздрі.

"Ця людина стане мені в пригоді",- подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

Китайське вино

У Єгипті я скоро виконав усі доручення султана. Моя винахідливість допомогла мені й тут. Через тиждень я разом зі своїми незвичайними слугами повернувся до столиці Туреччини.

Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої вдалі дії в Єгипті.

-Ви розумніші за всіх моїх міністрів, милий Мюнхаузен, - сказав він, міцно потискаючи мені руку, - Приходьте до мене сьогодні обідати!

Обід був дуже смачний,- але на жаль! - на столі не виявилося вина, тому що туркам за законом заборонено пити вино. Я був вельми засмучений, і султан, щоб утішити мене, повів мене після обіду до свого кабінету, відкрив потаємну шафу і вийняв звідти пляшечку.

-Такого чудового вина ви не куштували за все своє життя, мій милий Мюнхаузен!" - сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино дійсно було гарне. Але я після першого ж ковтка заявив, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще чистіше за це.

-Мой милий Мюнхаузен! - вигукнув султан, - Я звик вірити кожному вашому слову, тому що ви найправдивіша людина на землі, але присягаюся, що зараз ви кажете неправду: кращого за це вина не буває!

-А я вам доведу, що буває!

-Мюнхаузен, ви балакаєте дурниці!

-Ні, я кажу справжню правду і беруся рівно за годину доставити вам із богдиханського льоху пляшку такого вина, порівняно з яким ваше вино - жалюгідна кислятина.

-Мюнхаузен, ви забуваєтеся! Я завжди вважав вас одним із найправдивіших людей на землі, а тепер я бачу, що ви безсовісний брехун.

-Якщо так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, чи правду я кажу!

-Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого у світі вина, я накажу відрубати вам голову.

-Чудово!" - вигукнув я.- "Я згоден на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з вашої комори, скільки за один раз може забрати одна людина.

Султан погодився. Я написав китайському богдихану листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він пригощав мене три роки тому.

"Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,- писав я,- ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката".

Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин четвертої.

Я кликнув мого скорохода і послав його в китайську столицю. Він відв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв лист і в одну мить зник з очей.

Я повернувся в кабінет султана. В очікуванні скорохода ми осушили до дна розпочату нами пляшку.

Пробило чверть четвертої, потім половину четвертої, потім три чверті четвертої, а мій скороход не показувався.

Мені стало якось ніяково, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвіночок, щоб подзвонити і покликати ката.

-"Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям!" - сказав я султану.

-Будь ласка! - відповів султан із найлюб'язнішою посмішкою. Але, виходячи в сад, я побачив, що за мною по п'ятах слідують якісь люди, не відступаючи від мене ні на крок.

Це були кати султана, готові щохвилини накинутися на мене і відрубати мою бідну голову.

У розпачі я глянув на годинник. Без п'яти чотири! Невже мені залишилося жити всього лише п'ять хвилин! О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу того самого, який чув, як росте в полі трава, і запитав його, чи не чує він тупоту ніг мого скорохода. Він приклав вухо до землі і повідомив мені, на мій превеликий жаль, що нероба скороход заснув!

-Заснув?!

-Так, заснув. Я чую, як він хропе далеко-далеко.

У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина - і я загину безславною смертю.

Я кликнув іншого слугу, того самого, який цілився в горобця, і він негайно ж виліз на найвищу вежу і, піднявшись навшпиньки, став вдивлятися в далечінь.

-Ну що, чи бачиш ти негідника? - запитав я, задихаючись від злості.

-Виджу, бачу! Він розвалився на галявині під дубом недалеко від Пекіна і хропе. А поруч із ним пляшка... Але почекай, я тебе розбуджу!

Він вистрілив у вершину того дуба, під яким спав скороход. Жолуді, листя і гілки посипалися на сплячого і розбудили його. Скороход схопився, протер очі й кинувся бігти як очманілий.

До четвертої години залишалося всього півхвилини, коли він влетів до палацу з пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, якою великою була моя радість! Скуштувавши вина, султан прийшов у захват і вигукнув:

-Милий Мюнхаузен! Дозвольте мені заховати цю пляшечку подалі від вас. Я хочу розпити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.

Він замкнув пляшку в шафу, а ключі від шафи поклав собі в кишеню і наказав негайно покликати скарбника.

-"Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки може забрати за один раз одна людина, - сказав султан.

Скарбник низько вклонився султану і повів мене в підземелля палацу, вщерть набиті скарбами.

Я покликав свого силача. Він звалив собі на плече все золото, яке було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і доверху навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, поки султан не схаменувся і не забрав у мене своїх скарбів.

Погоня

Але сталося те, чого я так боявся. Тільки-но ми від'їхали від берега, скарбник побіг до свого повелителя і сказав йому, що я дочиста пограбував його комори. Султан розлютився і послав за мною навздогін весь свій військовий флот.

Побачивши безліч бойових кораблів, я, зізнатися, не на жарт злякався.

"Ну, Мюнхаузен, - сказав я собі, - настав твій останній час. Тепер уже тобі не буде порятунку. Уся твоя хитрість не допоможе тобі".

Я відчув, що моя голова, яка щойно зміцнилася у мене на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов мій слуга, той, у якого були могутні ніздрі.

-Не бійтеся, вони нас не наздоженуть!" - сказав він зі сміхом, побіг на корму і, спрямувавши одну ніздрю проти турецького флоту, а іншу - проти наших вітрил, здійняв такий жахливий вітер, що весь турецький флот в одну хвилину відлетів від нас назад у гавань.

А наш корабель, який підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день дістався Італії.

Влучний постріл

В Італії я зажив багатієм, але спокійне мирне життя було не до мене. Я жадав нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії вибухнула нова війна, англійці воювали з іспанцями. Ні хвилини не зволікаючи, схопився я на коня і помчав на поле бою.

Іспанці брали в облогу тоді англійську фортецю Гібралтар, я негайно ж пробрався до обложених.

Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він прийняв мене з розпростертими обіймами і став показувати мені споруджені ним укріплення, оскільки він знав, що я можу дати йому слушну і корисну пораду.

Стоячи на стіні Гібралтару, я побачив крізь підзорну трубу, що іспанці спрямовують дуло своєї гармати якраз у те місце, де стояли ми обидва.

Ні хвилини не зволікаючи, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.

-Навіщо? - запитав генерал.

-Ось побачиш! - відповів я.

Тільки-но гармату підкотили до мене, я спрямував її дуло прямо в дуло ворожої гармати, і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:

-Пли!

Обидві гармати гримнули в одну й ту саму мить.

Сталося те, чого я очікував: у наміченій мною точці два ядра - наше і вороже - зіткнулися з жахливою силою, і вороже ядро полетіло назад.

Уявіть собі: воно полетіло назад до іспанців.

Воно відірвало голову іспанському гармашу і шістнадцяти іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і понеслося прямо в Африку.

Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на дах убогої селянської халупи, де жила якась стара. Баба лежала на спині і спала, а рот у неї був відкритий. Ядро продірявило дах, влучило сплячій прямо в рот, вибило в неї останні зуби і застрягло в горлі - ні туди ні сюди!

У халупу вбіг її чоловік, людина гаряча і винахідлива. Він засунув руку їй у горло і спробував витягнути звідти ядро, але воно не зрушило з місця.

Тоді він підніс до її носа хорошу понюшку тютюну; вона чхнула, та так добре, що ядро вилетіло з віконця на вулицю!

Ось скільки лиха заподіяло іспанцям їхнє власне ядро, яке я послав до них назад. Наше ядро теж не принесло їм задоволення: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Так що англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.

-"Спасибі тобі, милий Мюнхаузен, - сказав мені мій друг генерал, міцно потискаючи мені руки, - Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми зобов'язані тільки тобі.

-"Дрібниці, дрібниці!" - сказав я.- Я завжди готовий служити своїм приятелям.

На знак подяки за мою послугу англійський генерал хотів зробити мене полковником, але я, як людина дуже скромна, відхилив таку високу честь.

Один проти тисячі

Я так і заявив генералу:

-Не потрібно мені ні орденів, ні чинів! Я допомагаю вам по дружбі, безкорисливо. Просто тому, що я дуже люблю англійців.

-Спасибі тобі, друже Мюнхаузен!" - сказав генерал, ще раз потискаючи мені руки, - "Допомагай нам, будь ласка, і далі.

-З великим задоволенням, - відповів я і поплескав старого по плечу, - Я радий служити британському народу.

Незабаром мені випала нагода знову допомогти моїм друзям англійцям.

Я переодягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.

Іспанці спали непробудним сном, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швидко-швидко став кидати ці гармати в море - одну за одною - подалі від берега.

Це виявилося не дуже легко, тому що всіх гармат було більше трьохсот.

Покінчивши з гарматами, я витягнув дерев'яні тачки, дрожки, вози, вози, які тільки були в цьому таборі, звалив їх в одну купу і підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася жахлива пожежа.

Іспанці прокинулися і в розпачі стали бігати по табору. Вони уявили з переляку, що вночі в їхньому таборі побувало сім або вісім англійських полків.

Вони не могли собі уявити, щоб цей розгром могла зробити одна людина.

Іспанський головнокомандувач з жахом пустився тікати і, не зупиняючись, біг два тижні, поки не добіг до Мадрида.

Усе його військо пустилося за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.

Таким чином, завдяки моїй хоробрості англійці остаточно зломили ворога.

-"Що робили б ми без Мюнхаузена?" - говорили вони і, потискаючи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.

Англійці були так вдячні мені за надану допомогу, що запросили мене в Лондон погостювати. Я охоче оселився в Англії, не передбачаючи, які пригоди чекають на мене в цій країні.

Людина-ядро

А пригоди були жахливі. Ось що сталося одного разу.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився, і мені захотілося прилягти відпочити.

День був літній, сонце палило немилосердно; я мріяв про прохолодне містечко де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і ось у пошуках прохолоди я забрався в жерло старої гармати і негайно заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що якраз цього дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах палили з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрілив.

Я вилетів з гармати, як гарне ядро, і, перелетівши на інший берег річки, влучив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складено м'яке сіно. Я встромився в нього головою - у саму середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звісно, я втратив свідомість.

Так, без свідомості, пролежав я три місяці.

Восени сіно подорожчало, і господар захотів продати його. Робітники оточили мій стіг і почали ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я прокинувся. Сяк-так видершись на вершину копиці, я покотився вниз і, впавши господареві прямо на голову, ненавмисно зламав йому шию, через що він одразу помер.

Утім, ніхто особливо не плакав про нього. Він був безсовісний скнара і не платив своїм працівникам грошей. До того ж він був жадібний торгаш: продавав своє сіно тільки тоді, коли воно сильно піднімалося в ціні.

Друга подорож на Місяць

Повернувшись до Англії, я дав собі слово ніколи більше не робити ніяких подорожей, але не минуло й тижня, як мені знадобилося знову вирушити в дорогу.

Річ у тім, що один мій родич, людина немолода й заможна, вбив собі чомусь у голову, ніби на світі існує країна, в якій живуть велетні.

Він просив мене неодмінно відшукати для нього цю країну і в нагороду обіцяв залишити мені велику спадщину. Вже дуже хотів подивитися велетнів!

Я погодився, спорядив корабель, і ми вирушили в Південний океан.

Дорогою ми не зустріли нічого дивовижного, крім кількох літаючих жінок, які пурхали в повітрі, як метелики. Погода була чудова.

Але на вісімнадцятий день здійнялася жахлива буря.

Вітер був такий сильний, що підкинув наш корабель над водою і поніс його, наче пушинку, по повітрю. Все вище, і вище, і вище, і вище! Шість тижнів носилися ми над найвищими хмарами. Нарешті побачили круглий блискучий острів.

Це, звісно, був Місяць.

Ми знайшли зручну гавань і вийшли на місячний берег. Внизу, далеко, далеко, ми побачили іншу планету - з містами, лісами, горами, морями і річками. Ми здогадалися, що це - покинута нами земля.

На Місяці нас оточили якісь величезні чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи замінюють жителям Місяця коней.

Якраз у той час місячний цар вів війну з імператором Сонця. Він одразу ж запропонував мені стати на чолі його армії і повести її в бої, але я, звичайно, навідріз відмовився.

На Місяці все набагато більше, ніж у нас на Землі.

Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше кавуна.

Замість зброї жителі Місяця вживають редьку. Вона замінює їм списи, а коли немає редьки, вони б'ються голубиними яйцями. Замість щитів вони вживають гриби мухомори.

Бачив я там кілька жителів однієї далекої зірки. Вони приїжджали на Місяць для торгівлі. Їхні обличчя були схожі на собачі морди, а їхні очі знаходилися або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них не було ні повік, ні вій, і, лягаючи спати, вони закривали очі язиком.

Витрачати час на їжу місячним жителям ніколи не доводиться. У лівій стороні живота є в них особливі дверцята: вони відкривають їх і кладуть туди їжу. Потім закривають дверцята до іншого обіду, який у них буває раз на місяць. Вони обідають лише дванадцять разів на рік!

Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери і ласуни погодилися б обідати так рідко.

Місячні жителі виростають просто на деревах. Ці дерева дуже красиві, у них яскраво-пунцові гілки. На гілках ростуть величезні горіхи з надзвичайно міцною шкаралупою.

Коли горіхи дозрівають, їх обережно знімають із дерев і кладуть на зберігання в льох.

Щойно царю Місяця знадобляться нові люди, він наказує кинути ці горіхи в киплячу воду. Через годину горіхи лопаються, і з них вискакують зовсім готові місячні люди. Цим людям не доводиться вчитися. Вони одразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. З одного горіха вискакує сажотрус, з іншого - шарманщик, з третього - морозивник, з четвертого - солдат, з п'ятого - кухар, з шостого - кравець.

І кожен негайно береться за свою справу. Сажотрус підіймається на дах, шарманщик починає грати, морозивник кричить: "Гаряче морозиво!" (бо на Місяці лід гарячіший за вогонь), кухар біжить на кухню, а солдат стріляє у ворога.

Постарівши, місячні люди не вмирають, але тануть у повітрі, як дим або пара.

На кожній руці в них один-єдиний палець, але працюють вони ним так само вправно, як ми п'ятірнею.

Голову свою вони носять під пахвою і, вирушаючи в подорож, залишають її вдома, щоб вона не зіпсувалася в дорозі.

Вони можуть радитися зі своєю головою, навіть коли перебувають далеко від неї! Це дуже зручно.

Якщо цар забажає дізнатися, що думає про нього його народ, він залишається вдома і лежить на дивані, а його голова непомітно пробирається до чужих домівок і підслуховує всі розмови.

Виноград на Місяці нічим не відрізняється від нашого.

Для мене немає жодного сумніву, що град, який падає часом на землю, є цей самий місячний виноград, зірваний бурею на місячних полях.

Якщо ви хочете спробувати місячного вина, зберіть кілька градин і дайте їм гарненько розтанути.

Місячним жителям живіт служить замість валізи. Вони можуть закривати і відкривати його, коли їм заманеться, і класти в нього все, що завгодно. У них немає ні шлунка, ні печінки, ні серця, так що всередині вони зовсім порожні.

Очі свої вони можуть виймати і вставляти. Тримаючи око, вони бачать ним так добре, наче воно в них у голові. Якщо око зіпсується або загубиться, вони йдуть на базар і купують собі нове. Тому на Місяці дуже багато людей, які торгують очима. Там раз у раз читаєш на вивісках: "Дешево продаються очі. Великий вибір помаранчевих, червоних, лілових і синіх".

Щороку у місячних жителів нова мода на колір очей.

Того року, коли я був на Місяці, у моді вважалися зелені та жовті очі.

Але чому ви смієтеся? Невже ви думаєте, що я кажу вам неправду? Ні, кожне моє слово є найчистіша істина, а якщо ви не вірите мені, вирушайте самі на Місяць. Там ви побачите, що я нічого не вигадую і розповідаю вам одну тільки правду.

Сирний острів

Не моя провина, якщо зі мною трапляються такі дивовижі, яких ще не траплялося ні з ким.

Це тому, що я люблю подорожувати і вічно шукаю пригод, а ви сидите вдома і нічого не бачите, крім чотирьох стін своєї кімнати.

Одного разу, наприклад, я вирушив у далеке плавання на великому голландському кораблі. Раптом у відкритому океані на нас налетів ураган, який в одну мить зірвав у нас усі вітрила і поламав усі щогли.

Одна щогла впала на компас і розбила його вщент.

Усім відомо як важко керувати кораблем без компаса. Ми збилися зі шляху і не знали, куди ми пливемо.

Три місяці нас кидало хвилями океану з боку в бік, а потім віднесло невідомо куди, і ось одного чудового ранку ми помітили незвичайну зміну в усьому. Море із зеленого стало білим. Вітерець доносив якийсь ніжний, пестливий запах. Нам стало дуже приємно і весело. 

Незабаром ми побачили пристань і через годину увійшли в простору глибоку гавань. Замість води в ній було молоко!

Ми поспішили висадитися на берег і стали жадібно пити з молочного моря.

Між нами був один матрос, який не виносив запаху сиру. Коли йому показували сир, його починало нудити. І ось тільки-но ми висадилися на берег, як йому стало погано.

-Приберіть у мене з-під ніг цей сир!- кричав він.- Я не хочу, я не можу ходити по сиру! Я нахилився до землі і все зрозумів.

Острів, до якого пристав наш корабель, був зроблений з відмінного голландського сиру!

Так, так, не смійтеся, я розповідаю вам справжню правду: замість глини у нас під ногами був сир.

Чи дивно, що жителі цього острова харчувалися майже виключно сиром! Але сиру цього не ставало менше, бо за ніч його виростало рівно стільки, скільки було з'їдено протягом дня.

Весь острів був вкритий виноградниками, але виноград там особливий: стиснеш його в кулаці, з нього замість соку тече молоко.

Жителі острова - високі, красиві люди. У кожного з них по три ноги. Завдяки трьом ногам вони вільно можуть триматися на поверхні молочного моря.

Хліб тут росте печений, просто в готовому вигляді, тож жителям цього острова не доводиться ні сіяти, ні орати. Я бачив багато дерев, обвішаних солодкими медовими пряниками.

Під час наших прогулянок Сирним островом ми відкрили сім річок, що течуть молоком, і дві річки, що течуть густим і смачним пивом. Зізнаюся, ці пивні річки сподобалися мені більше за молочні.

Взагалі, гуляючи островом, ми бачили багато чудес.

Особливо вразили нас пташині гнізда. Вони були неймовірно величезні. Одне орлине гніздо, наприклад, було вище найвищого будинку. Воно було все сплетено з велетенських дубових стовбурів. У ньому ми знайшли п'ять сотень яєць, кожне завбільшки з хорошу бочку.

Ми розбили одне яйце, і з нього вилізло пташеня, раз на двадцять більше за дорослого орла.

Пташеня запищало. До нього на допомогу прилетіла орлиця. Вона схопила нашого капітана, підняла його до найближчої хмари і звідти жбурнула в море.

На щастя, він був чудовим плавцем і за кілька годин дістався до Сирного острова вплав.

В одному лісі я був свідком страти.

Остров'яни повісили на дереві трьох людей догори ногами. Нещасні стогнали й плакали. Я запитав за що їх так жорстоко карають. Мені відповіли, що вони - мандрівники, які щойно повернулися з далекої мандрівки і безсовісно брешуть про свої пригоди.

Я похвалив остров'ян за таку мудру розправу з ошуканцями, тому що я не терплю ніякого обману і завжди розповідаю одну тільки чисту правду.

Утім, ви, мабуть, і самі помітили, що у всіх моїх розповідях немає жодного слова брехні. Брехня мені огидна, і я щасливий, що всі мої близькі завжди вважали мене найправдивішою на землі людиною.

Повернувшись на корабель, ми негайно ж підняли якір і відпливли від чудесного острова.

Усі дерева, що росли на березі, немов за якимось знаком, двічі вклонилися нам у пояс і знову випросталися як ні в чому не бувало.

Розчулений їхньою незвичайною люб'язністю, я зняв капелюх і послав їм прощальний привіт.

Дивно ввічливі дерева, чи не так?

Кораблі, проковтнуті рибою

У нас не було компаса, і тому ми довго блукали незнайомими морями.

Наш корабель раз у раз оточували страшні акули, кити та інші морські чудовиська.

Нарешті ми натрапили на рибу, яка була такою великою, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.

Коли риба захотіла пити, вона відчинила пащу, і вода рікою потекла в її глотку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, яку ми відчували тривогу! Навіть я, вже на що хоробрий, а й то затремтів від страху.

Але в животі у риби виявилося тихо, як у гавані. Весь риб'ячий живіт був набитий кораблями, давно вже проковтнутими жадібним чудовиськом. О, якби ви знали, як там темно! Адже ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.

Риба пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася в її глотку, наш корабель здіймався на високих хвилях. Решту часу в животі було сухо.

Дочекавшись, коли вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля погуляти. Тут ми зустріли моряків усього світу: шведів, англійців, португальців... У риб'ячому животі їх було десять тисяч. Багато хто з них жив там уже кілька років. Я запропонував зібратися разом і обговорити план звільнення з цієї задушливої в'язниці.

Мене обрали головою, але якраз у ту хвилину, коли я відкрив збори, проклята риба почала знову пити, і ми всі розбіглися по своїх кораблях.

Наступного дня ми знову зібралися, і я вніс таку пропозицію: зв'язати дві найвищі щогли і, щойно риба відкриє рота, поставити їх стирчаком, щоб вона не могла зсунути щелепи. Тоді вона так і залишиться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо назовні.

Мою пропозицію ухвалили одноголосно.

Двісті найміцніших матросів встановили в роті у чудовиська дві найвищі щогли, і воно не змогло закрити рота.

Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. Виявилося, що в череві цієї громадини було сімдесят п'ять кораблів. Можете собі уявити, якої величини був тулуб!

Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі риби, щоб вона більше нікого не могла проковтнути.

Звільнившись із полону, ми, природно, побажали знати, де ми перебуваємо. Виявилося в Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, тому що Каспійське море закрите: воно не з'єднується з жодними іншими морями.

Але триногий учений, якого я захопив на Сирному острові, пояснив мені, що риба потрапила в Каспійське море через який-небудь підземний канал.

Ми попрямували до берега, і я поспішив на сушу, заявивши своїм супутникам, що більше ніколи і нікуди не поїду, що з мене досить і тих колотнеч, яких я зазнав у ці роки, а тепер я хочу відпочити. Мої пригоди добряче втомили мене, і я вирішив зажити спокійним життям.

Сутичка з ведмедем

Але щойно я виліз із човна, на мене накинувся величезний ведмідь. Це був жахливий звір незвичайних розмірів. Він розтерзав би мене в одну мить, але я схопив його за передні лапи і так сильно стиснув їх, що ведмідь заревів від болю. Я знав, що, якщо я відпущу його, він негайно розтерзає мене, і тому тримав його лапи три дні й три ночі, доки він не вмер від голоду. Так, він помер від голоду, бо ведмеді втамовують свій голод лише тим, що смокчуть свої лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати своїх лап і тому загинув голодною смертю. Відтоді жоден ведмідь не наважується напасти на мене.