Казка про розумного зайця

Жив собі в лісі сірий заєць. Були в нього жінка й малі лякливі зайченята. Це був дуже полохливий заєць. Кожної гілки в лісі боявся, а вже про звірів і казати нічого.

Жив заєць бідно. Частенько на обід у нього бувала сама тільки зелена травка, хоч звичайно свіжий качан капусти був би куди смачніший. Але хіба може бідний заєць дозволити собі їсти щодня свіжу капусту?

Тим то зайця в лісі прозвали „заєць-травоїд”. Зайчик уже звик до цього і навіть не ображався, коли його так кликали.

Дуже бідно жив заєць. В лісі казали: „шкода зайця — дуже він бідує”. Але помогти — ніхто не помагав.

І раптом усе змінилось. Зажив заєць справжнім багатієм. Ніхто більше не казав: „шкода зайця” — а всі стали казати: „от, живе заєць, як сир у маслі купається”.

Сталося це ось як.

Одного холодного осіннього ранку зайчиха стала бурчати: і чоловік у неї поганий, і хата нікудишня, і вікна побиті, і всі звірі вже до зими готові, всі влаштувалися, а в них удома — соромно казати — холоднеча, вогкістю з усіх щілин так і несе, діти мало не померзли вночі.. .

— Бачиш, — сказала вона, — ще й досі тремтять бідні. І носики в них сині і лапки червоні.. . і зубами цокотять.

— Нічого, — став утішати її заєць, — я сьогодні вже візьмуся до роботи. Полагоджу дах, заб’ю дірку у вікні. Наша хата стане не гірша від інших, а може ще й краща.

— Не хвались, — сказала зайчиха, — де ж ти дошок набереш діру забити? Вона ж, бач, яка велика!

— Дошок? — посміхнувся заєць. — Тут одної дощечки стане.

— А дощечку де візьмеш?

— Вже я знаю, де. Я бачив біля одного тину гарну дощечку. Там, думаю, вона нікому не потрібна, а нам якраз пригодиться.

І взявся заєць до роботи. Покликав свого старшого сина, і вони вдвох тихенько вибралися з дому. Ох, і наїлися ж вони страху! Кралися від дерева до дерева. Десь гілка шелесне — вони зараз у кущі. Хтось пробіжить — вони до землі припадають. Страшно в лісі бідному зайцеві.

Нарешті добралися до городу. Дощечка, як була біля тину, так і лежала.

Недовго думаючи, тато-заєць узяв за один кінець, а синок-заєць за другий і понесли. Від дерева до дерева, від кущика до кущика, глухими стежками несли вони дощечку до свого дому. Нарешті принесли.

Уся сім’я вибігла назустріч, не гаючись, взялася до роботи – допомагати батькові прибивати дощечку.

Потім усі стали милуватися своєю роботою.

Раптом старий заєць нахмурився — на дощечці було щось намальоване. Заєць придивився: так і є. Намальований чобіт з вушками.

— От я дурний, — розсердився заєць, — було б мені повернути дошку чоботом до стінки. Але тепер пізно, не відірвеш. І він сердито махнув лапкою.

А зайчиха сидить у хаті і тішиться. Там тепер тепло, від вікна не дме. На радощах вона почастувала чоловіка смачним обідом, навіть моркви десь добула й нарізала йому тоненькими кружальцями. Заєць наївся, сказав „спасибі” і ліг відпочити.

— Цитьте, діти, не шуміть, — сказала зайчиха, — тато спить.

І в домі стало тихо.

Раптом щось застукало: стук-стук. І ще раз: стук-стук. Зайчиха навшпиньки підійшла до дверей:

— А хто там?

— Це я, відчиніть.

— Хто це „я” ? Не знаю!

— Я, старої ведмедихи молодший син.

Зайчиха аж затрусилася спереляку.

— А чого то-то-то-бі треба?

— До шевця. Тут живе швець.

— До шевця? — Зайчиха заспокоїлась, відчинила двері і сказала ласкаво:

— Серденько, ти помилився. Тут шевців немає, тут живе родина бідного зайця .. .

— Як це так? — заревіло ведмежа. — Три дні я бігаю лісом, шукаю шевця. Адже мені ясно сказали: швець живе там, де чобіт у вікні. Нічого я знати не хочу, швець живе тут. Хай він швидше полагодить мені чобітки, бо ходити ні в чому. Ми йому за це горщик меду дамо, як тато назбирає.

— Любе ведмежатко, — сказала зайчиха, — де ти бачиш чобіт у вікні?

Зайчиха вийшла і очам своїм не повірила: на дощці у вікні був намальований величезний чобіт.
Робити було нічого. Вона набралася сміливости і стала пояснювати, що це просто так, для краси.
Аж ось звідки не взявся журавель. Підняв довгу ногу і розшумівся:

— Де швець? Подати мені зараз шевця! Хай швидше бере міру. Мені потрібні болотяні довгі чоботи. А я йому за це риби наношу і жабок і пуголовків — усього подостатком .. .

Тільки зайчиха стала умовляти, як прибіг горностай :

— Люба зайчихо, скажи чоловікові, мені дужее потрібні капці. Такі, щоб слідів на снігу не залишали. Тільки швидше, бо зима ось-ось настане. Заплачу, скільки скаже, тільки хай зробить .. .

Зайчиха зовсім розгубилася. Нарешті на галас вийшов сам заєць. Усі обступили його і давай умовляти:

— Шевче, поший, шевче підбий, шевче зроби!

Заєць задумливо почухав лівою лапкою праве вухо і сказав:

— Шановні громадяни, ви прийшли до шевця. І ви не помилились. Дід прадіда мого діда справді шевцював. І я, звичайно, дещо тямлю в шевському ремеслі. Але.. .

— Що ?

— Боюсь, що не буде діла.. .

— Як не буде? — закричали всі.

— Потрібний верстат, інструменти… де взяти?

— Дістанемо, — загомоніли всі, — дістанемо!

— А товар, — вів далі заєць, — шкіру, цвяхи…

— Дістанемо, — заревіли звірі, — з-під землі дістанемо!

Недовго думаючи, скликали вони збори й вирішили: кожен повинен принести зайцеві цвяхів, інструменти, шкіру, бо без шевця в лісі ніяк не обійтись.

Заєць охоче взявся до діла і хутко навчився шити і направляти чоботи, бо він був розумний і не лінувався.

У гущині, на сосні був вивішений наказ про те, що всім без вийнятку забороняється кривдити лісового шевця. І не тільки його самого, але й жінку його і навіть найменшого з дітей забороняється кривдити.

Навіть хижаки — і ті не чіпали зайця. Адже в лісі без шевця ніяк не можна: от, буває, підошва відірветься або халява трісне, тоді що станеш робити?

Заєць став шевцем хоч куди. Роботи було багато. Восени ледве встигав упоратися з усіми замовленнями. Тоді йому жінка допомагала й діти, хто як умів. Замовники приносили всякого добра — і жив заєць у достатку.

Пізньої осінньої ночі до зайця на світло частенько заходив старий ведмідь. Він сідав на підлозі біля печі і слухав, як стукотів шевський молоток.

Зайчиха частувала ведмедя вечерею. За вікном шумів вітер, а в хаті у зайця було тепло й затишно. Ведмідь дрімав біля печі, а зайчиха чи не сотий раз розповідала про дощечку, яка зайця навчила сама ремесла, і щастя зайчиній сім’ї принесла.