Солом'яний бичок

Були собі дід та баба. І такі вони були бідні, що аж жах. От баба й каже діду:

— Зроби мені, діду, будь ласка, солом’яного бичка й осмоли його смолою.

— Та навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, кажу! Я вже знаю навіщо.

Робити нічого. Зробив дід солом’яного бичка й осмолив його смолою. От, наранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під кущем, пряде кужіль і приказує:

— Пасись-пасись, бицю, на травиці, поки я мички попряду!

Пряла, пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору, біжить ведмідь:

— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений, — відповідає бичок.

Ведмідь і каже:

— Коли ти смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок мовчить. Тоді ведмідь схопив його за бік і давай смолу віддирати. Віддирав-віддирав, та й зав’яз. Сіпав, сіпав, ні! Затяг того бичка бозна-куди.

От баба прокидається, а бичка й нема:

Коли дивиться, ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:

— Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, узяв і закинув його в льох. От, на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужілю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під кущем, пряде кужіль і приказує:

— Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички по­пряду!

— Ти хто такий?

— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений, — відповів бичок.

Вовк і каже:

— Коли ти смолою засмолений, дай і мені смоли засмолити бік, бо кляті собаки обідрали.

Вовк відразу за бичка, хотів смолу віддерти. Драв-драв і застряв, що ніяк уже не відлипне.

Прокидається баба, аж бичка вже й не видно:

— Мабуть, мій бичок додому пішов.

Коли ж дивиться, а вовк бичка тягає. Побігла вона діда кликати. Дід і вовчика в погріб укинув. Погнала баба й на третій день бичка пасти. Сіла під кущем та й заснула.

— Ти хто такий?

— Я бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений.

— Коли так, то дай мені смоли прикласти до боку, бо ті кляті хорти трохи шкуру не зняли!

— Бери! — каже бичок.

Схопила лисиця бичка зубами, та й зав’язла. Побачила це баба, і давай діда гукати. Прибіг дід та й кинув у льох лисичку. А наступного дня і зайчика-побігайчика піймали.

— Діду, навіщо ти ніж гостриш?

— Щоб із тебе шкуру зняти та зробити собі й бабі кожухи.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю, а я за це багато меду принесу.

— Ну, гляди! — відповів дід.

Узяв і випустив ведмедика. А сам сів і знов ножа гос­трить. Вовк його й питає:

— Щоб із тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Ну, гляди! — відповів дід і випустив вовка.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку та й питає:

— Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже дід, — гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу знять.— Ой, не здіймай із мене, дідусю, шкуру, я тобі й гусей, і курей принесу!

І лисичку відпустив дід. Залишився один зайчик. Дід і на того ножа сів гострити. Зайчик його питає, а старий і каже:

— У зайчика шкура м’якенька, тепленька, будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі намиста доброго нанесу, тільки відпусти на волю!

Відпустив і того.

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить. Піди, мабуть, подивись.

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Узяв дід мед, та тільки що ліг, аж у двері знову дер-дер! Коли вийшов, а вовк повний двір овець нагнав. От, незабаром, лисичка принесла гусей, курей, всякої птиці. Зайчик понаносив сережок, намиста доброго…

І дід радий, і баба рада. Узяли, попродали овечок та накупили волів, та став дід ходити тими волами в дорогу, та так розбагатіли, що не треба краще.