Печера короля Артура

У глухому валлійському селі жив молодий чоловік на ім'я Еван. Заробляв він на прожиток тим, що допомагав сільському пекарю. Але пекар дуже мало йому платив. І вирішив Еван покинути рідне село і піти в Лондон - там-то він напевно розбагатіє.

Рано вранці попрощався він із пекарем і вирушив у дорогу. Був у нього із собою коровай ще теплого хліба та кілька шилінгів у кишені. Йшов він увесь ранок, йшов ходимо, втомився, зголоднів і сів поїсти хліба в тіні великої скелі біля дороги. Біля самого підніжжя скелі ріс молодий горіх; зрізав Еван із нього міцну, рівну гілку для палиці й пішов далі.

З посохом іти стало легше. Крокує Еван дорогою, весело насвистує, і докрокував нарешті до Лондона. Увійшов через міську браму, яких багато навколо Лондона, й одразу рушив до річки. Стоїть на березі, витріщається на кораблі та човни. Підходить до нього дідок, маленький, згорблений, з густою білою бородою майже до пояса.

Зупинився і дивиться пильно на нього.

Дивується хлопець, що це дідусь надумав його роздивлятися, і вирішив із ним заговорити.
- По-моєму, Лондон - дуже гарне місто, - сказав він.
- Є такі, хто так думає, є, - відповів старий, похитуючи головою. - А тебе що привело в це дуже гарне місто?
- Я йду щастя шукати. У Лондоні, кажуть, можна розбагатіти.

Повернувся старий і вперився в нього поглядом. Та так дивно дивиться, що Евану навіть не по собі стало. Помовчав дідок трохи і каже:
- Якщо хочеш розбагатіти, навіщо так далеко йшов? Повертайся до того місця, де цю палицю зрізав, що в тебе в руці.
- Палицю? А палиця тут до чого?
- Палиця до чого? Ти де її взяв?
- А тобі яке діло? - буркнув Еван і пішов було геть: старий-то, справді, збожеволів.
- А таке, - повільно промовив старий, - що заховані в тому місці купи золота і срібла, чаші і блюда всякі, самоцвітами викладені.
- Золото, самоцвіти! І я можу їх знайти?
- Можеш, звісно, якщо повернешся туди, де зрізав палицю. Пам'ятаєш горіховий кущ?
- Що росте біля підніжжя високої скелі? Пам'ятаю.
- Це не проста скеля. Про короля Артура чув?
- Звичайно чув. Багато розповідають про великого короля та його лицарів. Жили вони колись в Уельсі, та давно померли.
- Не померли, а сплять. Уже сотні років сплять вони в надрах цієї скелі. А навколо них - незліченні скарби.

У Евана навіть очі полізли на лоб.
- От би дістатися до цих скарбів! Скажи швидше, добрий старий, чи може простий смертний увійти в ту скелю, де спить король Артур зі своїми лицарями?

Старий відповів ще повільніше:
- Може-то може, але не так це просто. Мабуть, я сам піду з тобою. Без мене тобі нізащо до скарбів не дістатися.

Зворотна дорога до Уельсу здалася Евану дуже довгою. Старий ішов мовчки, не відповідаючи на розпитування, тож Еван більше нічого не дізнався.

Прийшли нарешті на місце, де Еван зупинився перший раз дорогою до Лондона.
- Ось він, кущ, - сказав Еван і показав старому молодий горіх. - Бачиш, зріз ще свіжий. Тут я і зрізав палицю.

Поглянув він на скелю - гладка, ні щілини, ні тріщини.
- Йди за мною, - наказав старий. - І роби все точно, як я скажу, інакше буде погано. Справа ця небезпечна.

Розсунув він горіховий кущ, а там - ущелина. Увійшли в неї й опинилися у вузькому проході. Посередині розчепірився величезний срібний дзвін, на довгому ланцюзі підвішений.
- Обережно, - попередив старий. - Дивись не зачепи.

Прослизнули благополучно; вузький хід привів їх у величезну залу. У Евана навіть дух захопило - таке дивне відкрилося видовище.

Зала була сповнена сплячих лицарів; у блискучих обладунках, оперезані мечами, сиділи вони навколо довгого столу і, здавалося, були занурені в глибокий сон. Одні спали, впустивши голову на стіл, інші - відкинувшись на спинку стільця, двоє або троє лицарів спочивали просто на підлозі; у залі ясно чулося їхнє мірне дихання. Еван став виглядати серед них короля Артура; на чолі столу у великому кріслі з високою спинкою сидів лицар, у якого і уві сні був королівський вигляд. На столі поблискували золоті кубки, чаші, на мечах переливалися смарагди й рубіни.
- Можна, я візьму що-небудь? - прошепотів Еван.
- Ні, ні! До цих скарбів не можна торкатися. Вони мають залишатися тут, поки король Артур спить. Але поглянь, - махнув рукою старий, - тут є ще дещо. Це ти можеш взяти.

І Еван побачив цілу гору золотих і срібних монет. Він так і кинувся до них, але старий утримав його:
- Лицарі зараз сплять, але можуть прокинутися. І тоді тобі не минути лиха. Підемо назад, дивись не зачепи дзвін.

Почують лицарі, прокинуться, і живим не вийдеш.
- Не бійся, не зачеплю.
- Не зачепиш, якщо жадібність не здолає. А зачепиш - загуде дзвін, розбудить лицарів, і вони запитають: «Уже день?» - ти їм безстрашно відповідай: «Спіть, ще ніч». І вони знову поринуть у сон. А тепер прощай. Пора мені.

Дивись не забувай, що я тобі сказав.

І старий зник, наче його й не було. Еван не міг зрозуміти, куди він подівся, але не став ламати голову - чого даремно час гаяти?

Наблизився він до купи монет, узяв жменю, помилувався. Набив кишені - більше сипати було нікуди, - зачерпнув ще дві жмені і з досадою відвернувся: купа золота й не зменшилася.

Пішов він назад через зал, озирається на сплячих лицарів: боїться упустити хоч монету, боїться спіткнутися і впасти, а понад усе журиться, що так мало захопив золотих монет.

Нарешті вийшов із зали, лицарі все продовжували спати. Рушив, обережно ступаючи, повз дзвін, тут одна монетка візьми й вислизни крізь пальці. Еван нахилився за нею і зачепив плечем дзвін.

Глибокий, чистий звук наповнив печеру. Два лицарі підняли голови. Еван із жахом побачив, як вони повільно піднімаються зі своїх стільців.
- Уже день? - запитав один сонним голосом.
- Спіть, ще ніч, - швидко промовив Еван.

Лицарі зараз же опустилися на стільці, і повіки в них знову зміжилися.

Гул дзвону затих, Еван чув тільки мірне дихання сплячих лицарів і гучний стукіт власного серця. Нарешті дістався він до виходу з печери і не пам'ятаючи себе вискочив назовні. Розтиснув долоні, і на землю впали важкі круглі монети. Вивернув кишені і як заворожений дивився на розсипане золото.
- Ось воно, багатство! Тут стільки, що вистачить жити в достатку до кінця днів.

Вибудував Еван на золото короля Артура великий, міцний будинок і став жити приспівуючи, не відмовляючи собі ні в чому. Золото швидко тануло, але він утішав себе тим, що завжди може повернутися в печеру короля Артура і набрати золота скільки душі завгодно.

Минуло роки три; половини монет не стало, і Евану все частіше ввижалася золота гора біля ніг короля Артура.
- Ах, як мало золота взяв я тоді! - докоряв він собі. - Але ж нікуди було сипати, крім кишень. Треба повернутися туди з цілим мішком, ні, навіть із двома мішками.

Так вабила його печера короля Артура, що вирішив він не чекати, поки вичерпається все золото. Сів уранці на коня, взяв із собою два великі мішки, багато всякої харчів і поскакав до тієї скелі. Скаче він на вороному коні і згадує той далекий день, коли вирушив пішки до Лондона на пошуки щастя: був у нього з собою коровай ще теплого хліба та кілька шилінгів у кишені.

Прискакав він до скелі, знайшов вхід у ущелину, обережно, бочком прослизнув повз дзвін і знову опинився у величезній залі. Там усе було як три роки тому. Король Артур і його лицарі так само спали богатирським сном, а гора золота і срібла нітрохи не зменшилася.

Засунув Еван руку в цю гору важких холодних монет і став жменями сипати їх у свої мішки. От щастя-то - багатшим за нього тепер нікого не буде в усьому світі. Нарешті наповнив мішки, а вони такі важкі, що від підлоги не відірвеш, - волоком тягти й то важко. Робити, однак, нічого - виволік Еван мішки із залу, присів на хвилинку відпочити, віддихатися не може.

Раптом почулося йому - один лицар ворухнувся.
«Швидше треба ноги звідси забирати», - подумав Еван. І знову поволок мішки. Залишилося тільки дзвін оминути.

Так і сяк намагався Еван просунутися і зачепив все-таки одним мішком срібний дзвін.

Голосно загудів дзвін, сильніше, ніж минулого разу. Здавалося, вся скеля наповнилася гулом. Відразу десять лицарів підняли голови.
- Уже день? - вигукнули вони.
- Ні, ні, - закричав Еван, - ще не день!

Забув від страху, які слова треба сказати.

Кинулися на нього лицарі й давай бити. Били, били, жодної цілої кісточки не залишили. А потім взяли й викинули з печери. Скільки часу Еван лежав без свідомості, не пам'ятає. Прокинувся, радий, що живий залишився, сів абияк на коня і поскакав додому.

Відтоді й стала в нього одна нога коротшою за іншу. Скоро всі гроші вийшли, і довелося йому знову братися за роботу. Ніколи більше не навідувався Еван до печери короля Артура. Мирно сплять у ній лицарі й донині, а разом із ними сплять їхні незліченні скарби.