Маленькі чоловічки

Жив на світі чоботар. Грошей у нього зовсім не було. І так він нарешті збіднів, що залишився в нього лише один шматок шкіри на пару чобіт.

Викроїв надвечір він із цієї шкіри заготівлі для чобіт і подумав: «Ляжу я спати, а вранці встану раніше і пошию чоботи».
Так він і зробив: ліг і заснув. А вранці прокинувся, помився і хотів сісти за роботу.

Тільки дивиться, а чоботи вже пошиті.

Дуже здивувався чоботар. Взяв він чоботи і став уважно їх розглядати.

Як добре вони були спрацьовані! Жодного стібка не було невірного. Відразу було видно, що вправний майстер ті чоботи шив. А невдовзі знайшовся і покупець на чоботи.

І так вони йому сподобалися, що він заплатив за них великі гроші. Зміг тепер чоботар купити собі шкіри на дві пари чобіт.

Скроїв він увечері дві пари і думає: «Ляжу я зараз спати, а вранці стану рано і почну шити».

Підвівся він уранці, вмився, дивиться — готові обидві пари чобіт.

Покупці знову швидко знайшлися. Дуже їм сподобалися чоботи. Заплатили вони шевцеві великі гроші, і зміг він купити собі шкіри на чотири пари чобіт.

Наступного ранку і ці чотири пари були готові.

І так пішло з того часу щодня. Що скроїть увечері чоботар, то до ранку вже буває пошито.

Скінчилося в чоботаря бідне та голодне життя.

Якось увечері він скроїв, як завжди, чоботи, але перед сном раптом каже своїй дружині:

— Слухай, дружино, що коли сьогодні вночі не лягати спати, а подивитися, хто це нам чоботи шиє?

Дружина зраділа і сказала:

— Звичайно, не лягатимемо, давай подивимося.

Засвітила дружина свічку на столі, потім сховалися вони в кутку під сукнями і почали чекати.

І ось рівно опівночі прийшли до кімнати маленькі чоловічки. Сіли вони за стіл, взяли своїми маленькими пальчиками накроєну шкіру і почали шити.

Вони так швидко і швидко тицяли шилом, тачали та постукували молотками, що чоботар від подиву не міг відвести від них очей.

Вони працювали доти, доки не пошили всі чоботи. А коли остання пара була готова, зістрибнули чоловічки зі столу та одразу зникли.

Вранці жінка сказала чоловікові:

— Маленькі чоловічки зробили нас багатими. Треба і нам зробити для них щось добре. Приходять чоловічки до нас ночами, одягу на них немає, і, мабуть, їм дуже холодно. Знаєш, що я придумала: пошию я кожному з них курточку, сорочку і штанці. А ти їм чобітки змайструй.

Вислухав її чоловік і каже:

— Добре ти вигадала. То вони, мабуть, зрадіють!

І ось одного вечора вони поклали свої подарунки на стіл замість викроєної шкіри, а самі знову сховалися в кутку і стали чекати маленьких чоловічків.

Рівно опівночі, як завжди, прийшли до кімнати маленькі чоловічки. Вони стрибнули на стіл і хотіли відразу взятися за роботу. Тільки дивляться — на столі замість скроєної шкіри лежать червоні сорочки, костюми та стоять маленькі чобітки.

Спершу здивувалися маленькі чоловічки, а потім дуже зраділи. Швидко-швидко одягли вони свої гарні костюми та чобітки, затанцювали та заспівали:

- Гарні в нас вбрання,
- Значить, нема про що тужити!
- Ми вбранням нашим раді
- І чобіт не шитимемо!

Довго співали, танцювали та стрибали маленькі чоловічки через стільці та лавки. Потім вони зникли і більше не приходили шити чоботи. Але щастя і удача з тих пір не покидали шевця на все його довге життя.