Дві сосни (С.Топеліус)

Далеко-далеко на півночі, у дрімучому лісі, росли дві величезні сосни.

Вони були такі старі, такі старі, що ніхто - навіть сивий мох - не міг пригадати, чи були вони коли-небудь молоденькими, тоненькими сосонками.

Маленькі блідо-рожеві квіточки вересу, що росли в лісі, зі здивуванням задирали догори свої голівки й боязко шепотіли:
- Ах, невже й ми будемо такими ж великими й такими ж старими?

Навесні в густих гілках цих сосен веселі дрозди виспівували свої пісні. А взимку, коли птахи відлітали, а лісові квіти ховалися під снігову ковдру, дві сосни, наче два велетні, сторожили ліс.

Зимова буря з галасом проносилася верхівками дерев, змітала сніг із гілок, вила й гуділа так, що весь ліс у страху схилявся перед нею. І тільки сосни-велетні завжди стояли твердо і прямо, і ніякий ураган не міг змусити їх схилити голови.

Але ж якщо ти такий сильний і міцний, - це що-небудь та значить!

Неподалік від лісу, де росли ці сосни, на самому узліссі, був невеликий пагорб, а на пагорбі стояла маленька хатина, крита дерном.

У цій хатині жив старий лісник зі своєю дружиною.

Взимку старий рубав ліс і возив колоди на лісопильний завод, - тому в нього завжди було небагато грошей, щоб купити хліб і олію. А влітку він розводив город, - тому в домі в нього завжди була картопля і капуста.

У лісника і його дружини було двоє дітей - хлопчик і дівчинка.

Хлопчика звали Сильвестром, а дівчинку Сильвією.

Одного разу - це було взимку, у найхолоднішу холоднечу - брат і сестра пішли до лісу, щоб подивитися, чи не потрапило якесь звірятко чи птах в силки, які вони розставили ще з вечора.

І справді, у силок Сильвестра попався білий заєць, а в силок Сильвії - біла куріпка. Ні живі, ні мертві від страху, заєць і куріпка сиділи в пастках і чекали своєї долі.
- Відпусти мене, - пролопотав заєць, коли Сильвестр підійшов до нього.
- Відпусти мене, - пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася над нею.

Сильвестр і Сильвія дуже здивувалися. Вони ніколи ще не чули, щоб лісові звірі та птахи говорили людською мовою.

Їм стало так шкода зайця й куріпку, що вони вирішили їх випустити.

Ну й зраділи ж бідні бранці, коли Сильвестр і Сильвія розплутали силки!
- Просіть у велетнів, про що хочете! - крикнув заєць на скаку і помчав у глиб лісу.
- Велетні все вам дадуть, про що ви не попросите! - прокричала куріпка на льоту і, шумно заплескавши крилами, зникла з поля зору.

І знову в лісі стало зовсім тихо.

Сильвестр і Сільвія мовчки переглянулися.
- Про яких це велетнів говорили заєць із куріпкою? - сказала, нарешті, Сільвія. - Я ніколи не чула, що в цьому лісі є велетні.
- І я теж ніколи не чув, - сказав Сильвестр.
- Ходімо звідси, - сказала Сільвія і потягнула брата за рукав. - А то велетні ще розсердяться, коли побачать нас тут.

Але тут раптом налетів вітер, вершини старих сосен зашуміли, і в їхньому шумі Сильвестр і Сильвія ясно почули голоси.
- Ну, що, друже, тримаєшся ще? - запитала сосна у своєї сусідки.
- Тримаюся, - загула у відповідь інша сосна. - А ти як, друже?
- Щось слабшаю я. Нині ось вітер обламав у мене верхню гілку. Видно, зовсім старість прийшла.
- Грішно тобі скаржитися! - прошелестіла у відповідь сосна. - Адже тобі всього лише триста сімдесят років, а от мені вже триста вісімдесят вісім стукнуло!

І вона важко зітхнула.
- Так, багато ми бачили на своєму віку, - прошепотіла сосна - та, що була молодшою. - Давай-но заспіваємо про старовину, адже нам із тобою є про що згадати.

Буря вирувала в лісі, і сосни, хитаючись, заспівали свою пісню:

Ми скуті холоднечею, ми в сніговому полоні!
Бушує і буяє хуртовина.
Під шум її хилить нас, древніх, до сну,
І давню бачимо уві сні старовину -
Той час, коли ми, два друзі,
Дві юних сосни, піднялися у височінь,
Над боязкою зеленню луки.
Фіалки біля наших підніжжя цвіли,
Білили нам хвою хуртовини,
І хмари летіли з похмурої дали,
І бурею руйнувало смереки,
Ми до неба тягнулися від мерзлої землі,
І нас ні століття зігнути не могли,
Ні бурі зламати не хотіли.

- Так, багато нам довелося бачити на своєму віку, - сказала сосна - та, що була старша, - і тихенько закряхтіла. - Я от пам'ятаю, як прапрадідусь цих дітей був маленьким хлопчиком і грався тут біля нашого коріння. Ох, давно це було!
- Ходімо скоріше додому, - шепнула Сільвія братові. - Я боюся цих дерев.
- Ходімо, - сказав Сильвестр. Йому теж було страшно, хоча він і не говорив цього.

Але не встигли Сильвія і Сильвестр відійти і трьох кроків, як побачили батька. У руках у нього була мотузка, а за поясом сокира. Лісник ішов і оглядав дерева, вибираючи, яке б повалити.
- Ось це якраз те, що мені потрібно! - сказав він, зупиняючись біля старих сосен. - Ну й сосни! Справжні велетні!

І він постукав сокирою по старих стовбурах.

Але тут раптом Сильвестр і Сільвія з криком кинулися до батька.
- Батьку, - став просити Сильвестр, - не чіпай цього велетня!
- Батьку, і цього не чіпай, - просила Сільвія. - Вони обидва такі старі! Вони навіть нашого прапрадідуся пам'ятають.

А зараз вони співали нам пісню.

- Що за дурниці ви говорите! - Сказав лісник. - Де це бачено, щоб дерева співали! А ось вашого прапрадідуся вони, і справді, могли бачити. Адже отакі старі! Ну, гаразд, нехай стоять, раз ви так просите. Може, вони вам ще що-небудь цікаве розкажуть.

І він пішов далі, у глиб лісу, а Сильвестр і Сільвія залишилися біля старих сосен. Їм хоч і було трохи страшно, але все-таки дуже захотілося послухати, про що ще говоритимуть лісові велетні.

Чекати їм довелося недовго.

Скоро повернувся вітер. Він щойно був на млині й так люто крутив його крила, що іскри від жорен дощем сипалися на всі боки. І зараз він налетів на вершини сосен з такою силою, - немов йому й тут треба було ворушити жорна.

Старі гілки загуділи, зашуміли, заговорили.
- Ви врятували нам життя, - говорили сосни-велетні. - Просіть же тепер у нас, що хочете, і всяке ваше бажання здійсниться.

Сильвестр і Сільвія так зраділи, що почали навіть танцювати. Та й не дивно! Ти тільки уяви собі, що за першим твоїм словом може збутися все, що тобі хочеться! Є від чого радіти й танцювати!

Але коли Сильвестр і Сільвія почали думати, що б їм попросити у старих сосен, нічого не йшло їм на думку, наче їм і бажати було нічого.

Нарешті, Сильвестр сказав:
- Я б хотів, щоб хоч ненадовго виглянуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежок. Того й гляди, заблукаєш!
- Так, так, і я б хотіла, щоб стало трохи тепліше, і щоб швидше розтанув сніг, - сказала Сільвія. - А то щодня я провалююся в кучугури, і валянки в мене завжди мокрі.
- Ах, що за безрозсудні діти! - зашелестіли сосни. - Адже ви могли побажати стільки прекрасних речей. І багатство, і вбрання, і почесті, і слава - все було б у вас, а ви просите про те, що збудеться і без вашого прохання. Але все одно, ваше бажання має бути виконано. Де б ти не перебував, Сильвестр, на що б не глянув, усюди сяятиме сонце. І яке б слово ти не сказала, Сільвія, куди б не пішла, усюди навколо тебе буде цвісти весна.
- Ах, це більше, ніж ми хотіли, - закричали Сильвестр і Сільвія. - Дякую вам, милі сосни! - І вони весело побігли додому.

Дорогою Сильвестр, як завжди, озирався, виглядаючи куріпок, і - дивна річ! - у який би бік він не повертався, усюди блищав ясний промінь сонця.
- Дивись, дивись! Сонце виглянуло! - крикнула Сільвія братові.

І тільки-но встигла вона відкрити рота, як сніг кругом розтанув, усюди стали пробиватися зелені паростки, а високо в небі почулася перша пісня жайворонка.
- Ах, як це весело! - закричали в один голос Сильвестр і Сільвія.

І чим далі вони бігли, тим тепліше світило сонце, тим яскравіше зеленіли трава і дерева.
- Мені світить сонце! - закричав Сильвестр, вбігаючи в будинок.
- Ну, сонце всім світить, - сказала мати.
- Я можу розтопити сніг! - закричала Сільвія.
- Це кожен зуміє, - сказала мати і засміялася.

Але минуло небагато часу, і вона помітила щось недобре. На подвір'ї вже зовсім стемніло, настав вечір, а в хатинці в них усе ще ніби світило сонце. І так було доти, доки Сильвестру не захотілося спати й очі в нього не заплющилися.

А Сільвія ніяк не могла вгамуватися. Вона базікала без угаву, і в хаті раптом так потягнуло весняним теплим повітрям, що навіть віник у кутку почав зеленіти, а півень - зовсім не на часі - почав співати на своєму сідалі. І він співав доти, доки Сільвії не набридло базікати і вона не заснула міцним сном.
- Послухай, батьку, - сказала лісничиха чоловікові, коли той повернувся додому, - боюся я, чи не зачарував хтось наших дітей. Щось дивовижне робиться в нас у домі!
- Дурниці! - сказав лісник. - Ну, які тепер чаклуни! Це коли наші прадідусі й прабабусі жили, чаклуни водилися на світі. А тепер їх і в помині немає! Ось краще ти послухай, що я тобі скажу. Завтра король і королева власними персонами прибудуть до нашого міста. Вони їздять усією країною й оглядають свої володіння. Як ти думаєш, чи не відправитися і нам з дітьми в місто зустрічати короля з королевою?
- Що ж, я не проти, - сказала лісничиха, – адже не кожного дня до наших місць приїжджають король та королева – власними персонами.

На другий день, рано-вранці, старий заклав сани, і всі рушили в дорогу. По дорозі тільки й було розмови, що про короля та королеву, і ніхто не помітив, що весь час яскраво світило сонце (хоча небо було обкладене низькими купами) і що дерева по обидва боки дороги вкривалися зеленими бруньками та зеленіли (хоч мороз був такий, що ворони і ті замерзали на льоту).

У місті, на найбільшій площі, перед ратушею, було людно, як у ярмарковий день, – народ з'їхався з: їх сусідніх сіл, з усіх хуторів. Але обличчя у всіх були злякані, і всі з острахом поглядали на велику дорогу. Казали, що король і королева дуже незадоволені: куди б вони не приїхали – скрізь сніг, всюди холодно. Королева мало не відморозила пальчик на нозі і тому тепер весь час тупає ногами.

І ось на дорозі показалися королівські сани. Зверху до низу вони були прикрашені золотом, і навіть упряж і попони на конях були роззолочені.

Сани швидко наближалися і нарешті в'їхали на саму площу. Тут король наказав кучерові зупинитися, щоб змінити коней.

Король сидів, сердито насупивши брови, і ні на кого не дивився, а королева зараз же почала тупотіти ногами.

Народ на площі так і завмер від страху.

І раптом король підвів голову, подивився на всі боки – туди, сюди – і весело розсміявся, зовсім так, як сміються всі люди.
- Подивіться, ваша величність, - звернувся він до королеви, - як привітно світить сонце. Справді, тут не так уже й погано.
- Це вам здається, ваша величність, бо ви хотіли добре поснідати, - сказала королева. – Втім, я теж знаходжу, що тут не так уже й погано. - І вона трохи посміхнулася.
- Ні, позитивно, це чудове місце! Подивіться, як яскраво освітлює сонце ті дві сосни, що видніються вдалині.

- Так, так, дуже мило, - погодилася королева і на хвилину перестала тупотіти ногами. - Взагалі тут зовсім непоганий клімат. Подивіться-но, за календарем - січень, а дерева й кущі вкриваються зеленим листям, як у травні.

Навіть стара огорожа цвіте. Це вже зовсім неймовірно!

Але нічого неймовірного в цьому не було. Просто Сильвестр і Сильвія піднялися на огорожу, щоб краще розгледіти короля і королеву. Сильвестр крутився на всі боки, - тому сонце так і сяяло довкола, а Сильвія балакала, ні на мить не затуляючи рота, - тому навіть засохлі жердини в старому живоплоті дали свіжі паростки й вкрилися листям.
- Що це за діти сидять там на огорожі? - сказала королева, глянувши на Сильвестра і Сильвію. - Нехай вони підійдуть до мене.

Сильвія і Сильвестр дуже зраділи, що можуть зовсім близько роздивитися короля і королеву. Вони миттю зіскочили з огорожі й підбігли до королівських саней.
- Послухайте, - сказала їм королева, - ви мені дуже подобаєтеся, тому що, коли я дивлюся на вас, мені робиться весело. А я люблю, щоб мене веселили. Хочете жити в моєму палаці? Я одягну вас в оксамит і золото, ви будете їсти на кришталевих тарілках і пити зі срібних склянок. Ну що, згодні?
- Вибачте, ваша величність, - сказала Сільвія, - але нам непогано живеться і в нашій хатині.
- І потім ми не можемо залишити наших велетнів, - сказав Сильвестр.
- А чи не можна їх узяти до палацу? - милостиво сказала королева. Вона була у чудовому настрої й анітрохи не сердилася, що їй заперечують.
- Ні, це неможливо, - відповіли Сильвестр і Сильвій. - Вони живуть у лісі. І вони дуже старі. Одному велетню триста сімдесят років, а іншому триста вісімдесят вісім.
- Чого тільки не вигадають діти! - вигукнули в один голос король і королева і при цьому так дружно розсміялися, немов вони були не король і королева, а звичайнісінькі люди.
- Ну, добре, - сказала королева, - тоді я велю побудувати тут палац, і ви будете щодня приходити до мене в гості.

Ваша величність, - звернулася вона до короля, - накажіть розпрягати коней, ми залишаємося тут.

Сказано - зроблено. Каменярі та теслі зараз же взялися будувати палац. На знак своєї милості королева наказала роздати всім по м'ятному прянику, а Сільвія і Сильвестр отримали, крім того, величезний крендель, який спік сам королівський булочник. Крендель цей був такий великий, що насилу помістився на санях.

На зворотному шляху лісничиха шепнула чоловікові:
- Слухай, друже, а я ж правду говорила!
- Це ти про що? - запитав лісник.
- Та зачарував хтось наших дітей. Невже ти сам не бачиш? Куди вони не повернуться, на що не подивляться, - сонце так одразу й засвітить. Та поміркуй сам, де це бачилося, щоб узимку цвіли дерева і щоб королева так милостиво розмовляла з сільськими дітьми? Вже я знаю, що тут чаклунство замішане. Боюся, як би не вийшло біди.
- Порожнє ти говориш, - сказав лісник. - Ну, що за біда, якщо на наших дітей усім весело дивитися? От, якби вони всіх до сліз доводили, - це, і справді; була б біда!

А Сильвестр і Сильвія анітрохи не здивувалися, що король і королева так милостиво розмовляли, бо вони ніколи раніше не мали справи з королями. А те, що в похмурий день світило сонце і посеред зими все цвіло, теж анітрохи не здивувало їх - якщо вже сосни-велетні обіцяли, що так буде, значить, так і має бути.

Другого дня, не встигли Сільвія і Сильвестр прокинутися, як за ними прийшли королівські слуги. Королева знову була дуже сердита. Вона наказала розбити біля палацу сад і зараз же посадити квіти, але, звісно, квіти одразу померзли.

Королева тупотіла на всіх ногами і, врешті-решт, сказала, що якщо за півгодини не з'явиться сонце і все не розквітне, вона поїде звідси, а всіх жителів покарає.

Але в цей час прийшли Сильвестр і Сильвія. Відразу заблищало сонце, зазеленіли дерева, і королева знову змінила гнів на милість. Але все-таки вона вирішила прогнати свого придворного садівника і на його місце призначила Сильвестра і Сільвію. І справді, вони справлялися зі своєю справою краще за всякого найвченішого садівника. Ніхто не вмів доглядати за квітами так добре, як вони. У жодному королівстві, у жодного короля не було такого красивого саду!

Та й не дивно! Адже жоден – навіть наймогутніший – король не може змусити сонце зійти хоч на хвилину раніше за встановлений термін. А Сільвестру та Сільвії сонце світило завжди, коли вони хотіли. Тому в саду у них все цвіло і зеленіло так, що любо було дивитись!

Пройшло багато років.

Одного разу – це було пізно восени – Сільвестр і Сільвія вирушили до лісу, щоб відвідати своїх старих друзів і знову послухати їхні пісні.

У лісі бушувала буря, у темних вершинах сосен завивав і гудів вітер, і, хитаючись, сосни співали свою пісню:

Стоїмо, як бувало, міцні та стрункі.
Лише сніг нас одягне, і стає.
І дивимося, два друзі, дві старі сосни,
Як у світі змінюються зелень весни,
І сніг, що біла горностая,
Як хмари минають, дощами сповнені,
І пташині проносяться зграї.
Погляньте – завжди наша зелень густа
На заздрість березам та в'язам.
Зима не залишить на них жодного листа.
Який вид їх тоді потворний!
Нам зелені вічної дана краса.
Щадять її роки. І буря люта,
А нас не повалити їй додолу.
Так буйствуй же, буря, бушуй і лютуй!
Тобі не зламати нас.

Але цієї миті всередині стовбурів щось затріщало, заскрипіло, і зі страшним тріском сосни повалилися на землю.

Якраз цього дня одній сосні виповнилося триста вісімдесят п'ять років, а іншій триста дев'яносто три роки. Що ж тут дивного, що вітер нарешті здолав їх?

Сильвестр і Сільвія лагідно поплескали сиві, порослі мохом, стовбури, і такими добрими словами згадали своїх друзів-велетнів, що блідо-червоні квіти вересу не втерпіли і визирнули з-під землі. І так багато їх було, що незабаром вони закрили стволи старих сосен від самих вершів до самого коріння.

Цю історію про двох соснах-велетнів і про Сільвестра і Сільвію я чув давним-давно.

Чи було так насправді чи ні – я й сам добре не знаю. Але якщо я не знаю, і ти не знаєш, і ніхто не знає, - хто ж може сказати, що знає більше за мене!

А я знаю добре, що коли на серці весело і легко, тоді і сонце скрізь світить, тоді й старий віник розквітає, наче кущ бузку.