Чого ведмідь ходить вперевалку

У наших краях сонце то світитиме без кінця, то раптом піде – і наступає довга-довга ніч.

Зібралися якось звірі і почали думати: як бути з сонцем? Денним звірам, звичайно, хотілося, щоб сонце світило весь час – їм ніч зовсім не потрібна, – а нічні звірі хотіли, щоб сонце пішло назавжди – нехай панує вічна ніч, адже вони тільки ночами полюють.

Ось ведмідь і запропонував:

- Давайте зіграємо в пар-непар. Той, хто виграє, візьме собі сонце і вирішить, як далі з ним бути.

Дістали вони ворожі кістки і поховали в рукави. Принесли прути у воронячому пір'ї – відгадники вказуватимуть ними на тих, хто сперечається. Заготовили двадцять кизилових паличок – за їх допомогою судді будуть вести рахунок. Суддею команди денних звірів вибрали койота, а суддею команди нічних – сову.

Розклали судді на великому пласкому камені лічильні палички, і почалася гра.

Ой, і надовго вона затягнулася! Спочатку кістки прямувала денна команда. Звірі так спритно і швидко передавали їх другові, так задерикувато помахували ними перед відгадниками, що не залишалося сумніву: переможцями виявляться вони! Але тут кріт, який грав за нічну команду, вгадав одночасно в мухоловки і яструби, і кості перейшли до його команди, а відгадувати прийшло щоденним тваринам.

Щастя хилилося то в один, то в інший бік, і здавалося, кожна команда ось-ось поб'є суперника. Але знову успіх повертався спиною, і виграваючі залишалися у програші.

Гра все йшла та йшла. А сонце терпляче ждало своєї частини. Нарешті йому набридло чекати. Набридла і ведмедеві довга гра. Він грав за нічних звірів, і від сидіння на колоді у нього сильно затекли лапи, довелося навіть скинути мокасини.

Зрештою сонцю стало так нудно, що воно вирішило своїми очима подивитись, як обстояти діло. Сонце зівнуло, потягнулось і викотилося зі своєї лежанки в останній частині світу. Стало воно вбиратися по колоди із зарубками, яке, як сходи, дуже з нової частини світу у верхню, щоб дізнатися, як йдуть справи.

А поки сонце здіймалося все вище, денний світ стався все яскравішим, а нічних звірів охопивши страх. Гра, як і раніше, йшла внічию: ніхто не міг узяти гору. Але сонце піднімалося і піднімалося, тож нічним тваринам прийшло розбігатися. Ведмідь, наприклад, так поспішав, що потрапив правою лапою до лівого мокасину, а лівою лапою – до правого.

До цього часу сонце вже зовсім піднялося, і всі нічні звірі поховалися. Ведмідь кинувся за ними – скоро, як тільки міг, у мокасинах, одягнених не на ту ногу. Він біг насилу, перевалювався з ноги на ногу.

- Зачекайте на мене! Зачекайте! – кричить.

Звірі не стали на нього чекати. З того часу ведмідь так і ходить – шльоп, шльоп, з боку на бік перевалюється.

Ніхто зі звірів не здобув верх у тій давній грі. Тому день і ніч чергуються, і кожен звір полюватиме тоді, коли йому зручно: хоче – вдень, хоче – вночі.

Ось так!