Таро-силач

Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!

От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.

— Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!

Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик. Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.

Та от лихо — хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова. Батько й мати занепокоїлися.

На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п’ятнадцять років, він раптом проголосив:

— Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкенну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.

— Навіщо?

— Вона правитиме мені за ціпок.

Здивовані батько й мати перезирнулися. Але цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.

Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.

Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув :

— Е-е-е-х!..

І враз обернувся на велетня. Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім’я Таро-Силач.

Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь. Іде та йде, коли це бачить — чолов’яга котить здоровенну каменюку.

— Не заважай мені своїм камінням! — і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.

Незнайомий розгнівався:

— Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?

І він замахнувся на Таро-Силача палицею. Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.

 лянув угору, почекав трохи, дивиться — Таро-Котикамінь уже на землі.

— Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?

— Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу! — склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь,

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі. Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов’ягу з червоним храмом на спині.

— Уступися! Уступися! — гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.

Незнайомий чолов’яга аж почервонів зі злості.

— Як ти посмів! А ти знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії? — вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.

А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!

«Цікаво, куди він полетів?» — подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота — певно, Таро-Храмоносець приземлився там.

— Ха-ха-ха!..

Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи бралися. А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:

— Бачу, що ви — найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться — на узбіччі дороги сидить дівчина й гірко плаче.

— Дівчино, що сталося? — питає Таро-Силач.

— Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?

— Заспокойся, ми його провчимо!

Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.

Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько. Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець — чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь — і його не стало.

— Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!

Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.

— О-о-ой!..— простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.

— Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!.. Батько й мати дівчини на радощах аж плакали. А три велетні добряче наїлися та й пішли далі.