Мудрий віслюк

Розповідають, жив-поживав у лісі старий вовк. І був він настільки старий, що вже не міг полювати і добувати собі їжу. От і ходив він голодний, злий. Одного разу брів вовк лісом і зустрів стару лисицю, худу та голодну, ще голодніший за нього. Привіталися вони і пішли далі разом, скаржачись один одному на життєві тягарі та прикрощі і згадуючи минулі часи, коли в них було чимало їжі та легкого видобутку.

Кожен розповідав іншому, на кого він зазвичай полював та що їв. Але краще б вони не робили цього — від спогадів тільки посилилися муки голоду і ряснішої слинки потекли.
— О сестрице лисице! — вигукнув вовк. — Всі знають, яка ти розумниця і шахрай, до чого на дивовижні витівки. Чи не можеш ти придумати щось таке, щоб ми роздобули їжі? Прошу тебе!

Похвала і лестощі вовка припали до душі старій лисиці. Вона зітхнула, посміхнулася і мовила:
— Важкі нині часи. На одне тільки залишається надія - може зустрінеться нам вівця, що відбилася від стада. Повір мені, немає видобутку легше і приємніше. Проте врахуй, братику вовк, я мрію зустріти вівцю тільки заради тебе. Мені цілком вистачило б курки чи маленької качки.

Розмови про вівцю ще більше розпалили вовчий апетит. Він додав кроку, озираючись на всі боки, — раптом їм справді пощастить і збудуться слова лисиці?

Раптом вовк зупинився як укопаний і з хвилюванням вигукнув, вказуючи на щось на відстані:
- Дивись, дивись туди!

Але як лисиця не вдивлялася, як не напружувала очі, так нічого примітного й не побачила.

— Куди ти показуєш, братику вовку? Я не бачу там жодного видобутку.
— Та ось вона перед тобою! Хіба не бачиш осла, що стоїть у полі? Щоправда, він старий. Але це не має значення, адже м'ясо — це м'ясо, а ми хочемо м'яса.

Лисиця здивувалася, сумно похитала головою.

— Ах, братику вовк, голод, схоже, геть-чисто позбавив тебе розуму. Де це бачено, щоб вовки та лисиці на ослів нападали! Невже ти забув, як уміють віслюки лягати? Сила ослів, коней та мулів у їхніх ногах. Я сама одного разу зустріла коня…

Але вовк не дав лисиці домовити:
— Наразі мова не про те. Треба відвернути увагу віслюка, ти підбирайся з одного боку, я — з іншого. А як тільки я опинюся досить близько, зловчуся і стрибну.
— Цікаво, як тобі це вдасться? — глузливо спитала лисиця. — Не вийде в тебе нічого, лягне тебе осел.
— Я переконаю, що він хворий, а я — лікар, прийшов його лікувати. Він мені повірить, ось тут я і стрибну на нього і роздеру.

Як не відмовляла лисиця вовка, він не прислухався до її порад — дуже вже хотілося йому свіжого м'яса. І пішов вовк назустріч ослу. Лисиця ж потихеньку кралася слідом.

Побачив осел вовка, а за ним лисицю, що крадеться, насторожився.

Не доходячи кілька кроків, вовк зупинився і чемно привітався з ослом. Але той був старий і багатомудрий, добре знав ціну вовчої привітності і тому не поспішав із відповіддю. А вовк продовжував:
— Як справи, брате осел? Ну і спека нині! Як ти її переносиш?
Лисиця хоч і кивала головою схвально, але продовжувала триматися віддалік. Вовк зробив ще кілька кроків.
— Така погода є шкідливою для здоров'я. Бач, як ти, бідолаха, страждаєш, у тебе навіть колір обличчя змінився. Не інакше як через спеку.

Вовк замовк і похнюпився, ніби поринув у роздуми, потім продовжив:
— Чи не випив ти, брате осел, брудної води, чи не вкусила тебе муха? Від цього і занедужати недовго. Вважай, однак, що тобі пощастило — я ж лікар і дуже люблю ослів. Я із задоволенням примусь за твоє лікування.

— Перший раз у житті чую, щоб вовк був лікарем та другом ослів. І взагалі з якої це нагоди тебе турбує моє здоров'я?
Вовк докірливо похитав головою.
— А що в тому поганого? Усі звірі – брати. Я люблю ослів, бо…
— Може, це й так, — перебив його осел. — Але мене ось що дивує, братику вовк, — адже ми з тобою досі не зустрічалися. Чи знаєш ти хоч моє ім'я?

Вовк здивовано вигукнув:
- Звідки я можу знати твоє ім'я? Хіба в віслюків бувають імена?
Осел уїдливо засміявся:
- Ти - невіглас, братику вовк! Навіть не знаєш, що в нас, віслюків, як і в людей, є імена. У кожного віслюка на копиті задньої правої ноги написано, як його звуть. — І осел поважно і з гідністю підняв задню праву ногу.

Вовк наблизився і, щоб краще розгледіти копита, нахилився. І цієї миті осел щосили двинув вовка, у того аж ікла посипалися з пащі. Перекинувся вовк у повітрі і шльопнувся на спину. Насилу підвівся і, підвиваючи, зашкутильгав до лісу.

Лисиця ж, дивлячись на все це, тремтіла від страху.
— І ти, сестрице лисице, хочеш дізнатися про моє ім'я? — почула вона глузливий голос.
Лисиця почала задкувати задом, примовляючи на ходу:
— Та ні, ні! Я не можу... не вмію читати... Пролепетала лисиця і стрімголов кинулася до лісу.