Чарівний годинник

Було це давно. Біля високої гори, на краю бідного села, жила вдова. Звали її Марта.

Марта не любила людей. Навіть діти дратували її своїм криком і метушнею. Любила Марта тільки свою козу Білосніжку та її веселе козенятко.

Якось увечері сиділа Марта на ґанку і плела шкарпетку. Раптом вона почула розмову двох селянок:

– Чула, Ельзо? Пошесть пала на худобу, багато вже повмирало у людей.

– Чула, Луїзо, як не чути! Страшно за наших кіз.

Марта подивилася їм услід, і серце її стиснулося. Раптом дзенькнула клямка хвіртки. Марта обернулася й побачила охайного старого.

– Добридень, фрау Марто, – сказав старенький. – Який у вас гарненький будиночок. Тільки аж надто у вас тихо – хоч би птах якийсь співав, чи годинник цокав.

Почувши про годинник, Марта згадала, що у неї є старовинний годинник. Тільки він давно вже зупинився.

– Чи ви дзиґарник? – запитала Марта.

– Справжнісінький дзиґармайстер! – вклонився старий.

Марта запросила старого до хати. Вона дістала зі скрині годинник і показала його майстру.

На другий день годинник вже весело цокав на білій стіні у кімнаті Марти. Дзиґарник не взяв з Марти грошей, і вона віддячила йому смачною кавою.

Між тим пошесть поширювалася, і всі у селі дуже турбувалися за своїх кіз. Одного разу Марта пішла до лісу по хмиз. Вона швидко набрала великий оберемок хмизу й повернулася на знайому стежку – додому.

Але стежка раптом зникла. Праворуч від себе Марта побачила дерево, повалене грозою, ліворуч – великий камінь. Ані каменю, ані дерева тут раніше не було.

Раптом легенько повіяло димом, і Марта пішла у той бік, звідки йшов дим.

Вона побачила розпалене багаття, біля якого сидів старий дзиґармайстер.

– Доброго вечора! – сказав він. – Будь ласка, повечеряйте зі мною!

– Дякую, не можу, – сказала Марта, – бо хочу ще за-сонця потрапити додому.

Тоді майстер запросив її до своєї хижки.

Марта опинилася у невеличкій кімнаті. В одному кутку вона побачила купу сухого листя, а в іншому – вистигле вогнище. Посеред кімнати стояв великий пень. На стіні висів великий годинник.

На циферблаті замість цифр були намальовані будиночки. Марта впізнала у цих будиночках своє село. Ось і її хатка. Чорна стрілка годинника направлена прямісінько на неї.

– Ці стрілки означають радість і горе. Червона – радість, вона рухається рідко. А чорна – горе, – пояснив дзиґармайстер.

– Чому ж чорна рухається до мого будинку? – запитала Марта.

– Фрау Марто! Ваша Білосніжка загине!

– А чому саме вона? Це несправедливо!

Вона підійшла до годинника і пересунула стрілку на будинок вчителя.

– У нього немає кози, у нього тільки кішка. Якщо кішка сконає – не велике горе, – і Марта озирнулася на дзиґармайстера.

Але ніякого дзиґармайстера не було, а був лише хмиз за плечима і знайома стежка попереду.

Другого дня, вранці, Марта вдягнула чорну сукню і вирушила до вчителя. Дружина вчителя запросила Марту до кімнати.

– Чому ви така сумна, фрау Гертрудо? – запитала Марта.

– У нас захворіла кішка...

– То візьміть інше кошеня!

– Ні, нашу кішку не замінити... Моя хвора дочка увесь час плаче...

– Скажіть вашій дочці, що кішка житиме, – сказала Марта і пішла.

Увечері вона пішла до лісу, знайшла хижку дзиґармайстера, і, увійшовши до знайомої кімнати, перевела стрілку на будинок кошикаря.

"У кошикаря немає кози, у нього лише собака. А хіба можна порівняти собаку з козою?" – подумала Марта.

Рано вранці Марта побігла до кошикаря. Вона побачила бідну кімнату, непофарбований стіл, на якому стояв недоплетений кошик і гострий ніж.

Сліпий кошикар стояв навколішки у кутку і тремтячою рукою гладив голову собаки.

– Що з тобою, друже мій! Не підводь мене, адже нам час іти на базар. Навіть не думай хворіти!

Марта кахикнула. Старий повернув до неї голову.

– Хто тут?

– Це я, Марта. Що це з вашим собакою, сусіде?

– Помирає мій помічник! Я, бува, наплету кошиків, навантажу їх йому на спину, а сам візьмуся за нашийник. І приведе мене пес до базару. Без нього мені не прожити, фрау Марто!

Шкода стало Марті старого. Ледве дочекалася вона вечора. А як почало сонце сідати, пішла на знайому стежку.

Підійшла Марта до годинника і пересунула стрілку на будинок ложкаря.

"У ложкаря дві кози, вистачить йому й одної!" – подумала Марта.

Вранці взяла Марта відра й пішла по воду. Раптом вона почула дитячий плач. Плакав маленький син ложкаря.

Марта зазирнула до вікна:

– Добридень, фрау Маріє! Чого це ви сварите вашого сина?

– Коза Снігурка захворіла – молока не дає. А цей вереда не хоче пити солодкої води.

– Але ж у вас дві кози!

– Молоко від другої кози йде на продаж, нам без цього не прожити.

Марта відвела заплаканого хлопчика до себе. Вона напоїла його молоком від Білосніжки, дала йому різнокольорових клаптиків і коробочок, і скоро малюк весело сміявся.

А ввечері Марта пішла до лісу й увійшла до хижки дзиґармайстера. Довго стояла вона перед годинником.

Потім узяла чорну стрілку й перевела її на свій будинок.

Вранці Білосніжка померла. Першим ділом до Марти прийшов кошикар:

– Не плачте, фрау Марто! Ми всі вам допоможемо!

Потім прибіг син ложкаря:

– Фрау Марто! Твоє козеня вигодує наша Снігурка. І ти знову матимеш козу!

Потім прийшла дружина вчителя:

– Не плачте, фрау Марто! Підемо до нас. Моя дочка одужала від радості, адже наша кішка здорова! Чого вам тут сидіти на самоті!

Марта усміхнулася. Вона зрозуміла: як добре, як радісно жити з усіма одним життям!