Безстрашний Джованіно

Жив колись був хлопець, який не боявся нічого на світі. От і прозвали його Джованіно Безстрашний. Якось, блукаючи світом, зайшов він на заїжджий двір і попросився переночувати. У нас місця немає, – каже господар, – але якщо ти не з боязкого десятка, я покажу тобі дорогу до замку.

– А чого боятися!

- Там голоси... живим звідти ніхто не йшов. Я сам не раз бачив, як уранці до замку прямує похоронна процесія з труною для сміливця, який наважився провести там ніч.

І знаєте, що зробив Джованніно?! Взяв свічку, флягу вина, добрий шматок ковбаси і подався ночувати до замку.

Рівно опівночі, коли він сидів за столом і вечеряв, з каміна почувся голос:

- Кинути?

- Що ж, кидай! – відповів Джованіно. З каміна випала людська нога. Джованіно випив склянку вина.

А голос знову:

- Кинути? Джованіно:

- Що ж, кидай! Вивалилася друга нога.

Джованіно відкусив великий шматок ковбаси.

- Кинути?

– Кидай! Вивалилася рука. Джованіно заходився насвистувати.

- Кинути?

– Кидай! Вивалилася друга рука.

- Кинути?

- Кидай! Впав тулуб. Руки й ноги одразу ж приросли до нього. І людина без голови стала на ноги.

- Кинути?

- Кидай! Викотилася голова і на плечі. Перед Джованіно стояв велетень.

Хлопець підняв склянку і каже:

- Ваше здоров'я!

- Бери свічку і йди за мною, - сказав велетень. Джованніно взяв свічку, але – ні з місця.

- Іди першим, - сказав велетень.

- Сам іди, - відповів Джованіно.

- Ти! – сказав велетень.

- Ти! – відповів Джованіно.

Велетень пішов попереду. Так вони пройшли замок. Джованіно йшов ззаду зі свічкою в руці. Нарешті вони прийшли під сходи, де були маленькі дверцята.

- Відкривай, - каже велетень хлопцеві.

А Джованіно:

- Сам відкривай.

Велетень штовхнув плечима дверцята - вони відчинилися. Глибоко вниз йшли гвинтові сходи.

- Спускайся, - сказав велетень.

- Спускайся спочатку ти, - відповів Джованіно. Спустилися до підземелля, і велетень вказав на величезну кам'яну плиту на землі.

- Підніми її.

- Сам підіймай! - сказав Джованніно, і велетень підняв плиту, наче вона була не кам'яна, а з пемзи.

Під плитою лежали три горщики із золотом.

- Неси нагору, – каже велетень.

- Сам неси, - відповів Джованіно. Велетень поніс усе золото нагору.

Коли вони знову опинилися в залі з каміном, велетень каже:

— Джованино, чари розвіялися. — У велетня відвалилася нога і зникла в каміні. — Один горщик із золотом візьми собі. — У каміні зникла рука. - Другий віддай людям, які прийдуть за тобою, думаючи, що ти мертвий. - Відпала друга рука й пішла за першою. — Третій горщик віддай біднякові, який пройде повз нього. — Відокремилася друга нога, і тулуб сів на підлогу. - Замок візьми собі: власники його давно померли, і їхній рід згас. - Голова відокремилася від тіла і впала поруч із ним на підлогу.

Тулуб піднявся і зник у каміні. Слідом за ним полетіла голова.

На світанку почулися співи: «Miserere mei!...» (Початок похоронної католицької молитви: «Помилуй мене...» (лат.)) Це похоронна процесія з труною прямувала до замку за тілом Джованіно. А він стояв біля вікна і пихкав трубкою.

З того часу Джованіно щасливо і багато зажив у замку. І жив рівно доти, доки одного разу з ним не сталося... Що б ви думали? Озирнувся, побачив свою тінь і так злякався, що помер.