Козак Мамарига

Двадцять літ служив козак Мамарига у багача, заробив три мідні гроші та пішов світ за очі.

Зустрічає парубка. Привітався й каже:

– Я козак Мамарига, іду, куди очі світять. А ти хто?

– Наймитував я в одного пана, – відповідає парубок, – знайшов у полі торбинку-волосянку, що сама дає їсти й пити. А пан наказав торбинку відібрати. Я й утік. Та розбійники в лісі напали й торбинку відняли.

Пішли вони вдвох. Ідуть, зустрічають другого парубка.

Двадцять літ служив козак Мамарига у багача, заробив три мідні гроші та пішов світ за очі.

Зустрічає парубка. Привітався й каже:

– Я козак Мамарига, іду, куди очі світять. А ти хто?

– Наймитував я в одного пана, – відповідає парубок, – знайшов у полі торбинку-волосянку, що сама дає їсти й пити. А пан наказав торбинку відібрати. Я й утік. Та розбійники в лісі напали й торбинку відняли.

Пішли вони вдвох. Ідуть, зустрічають другого парубка.

– Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?

– Наймитував я в одного пана, знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу робить. Пан хотів торбинку відібрати, а я утік. Та розбійники в лісі відняли.

Пішли вони далі. Зустрічають третього.

– Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

– Я, – каже третій парубок, – знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять, а пан хотів відібрати. Я й утік. Та розбійники в лісі напали й відняли.

Пішли вони вчотирьох. Дійшли до роздоріжжя. Дав козак Мамарига кожному по мідному грошу, попрощалися вони та й розійшлися.

Пішов далі козак Мамарига один. Ходив довго, аж три роки. Якось дивиться – чотири чоловіки один з одним б'ються. "Еге, – думає козак Мамарига, – це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же я вас помирю!"

– Послухайте мене, козака Мамаригу, – каже. – Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку, чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галявини. Коли махну рукою, то біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бери, що найбільш до вподоби, потім другий і так далі.

Побігли вони на той кінець галявини, а козак Мамарига вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

І поїхав козак Мамарига по світу своїх побратимів шукати, щоб повернути майно, яке колись в них розбійники відняли.

– Нехай торбинка-волосянка твоя буде, – побратим каже. – Мені твій мідний гріш щастя приніс. Я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Попрощався козак Мамарига з ним і поїхав далі. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до другого побратима. Зустрів Мамаригу той з пошаною, а від торбинки-дротянки відмовився.

Поїхав козак Мамарига третього шукати. Їздив, їздив по світу та й опинився біля двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар – а то третій побратим.

Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

Мандрував, мандрував козак, щастя-долі шукав та й приїхав у чужу землю.

Почув від людей, що у короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під дубом – скарб незліченний. І той король оголосив: хто дуба зрубає і скарб дістане, тому він півкоролівства відпише і дочку заміж оддасть.

Поїхав козак Мамарига до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, скарб з-під дуба дістати.

От настала ніч. Козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку – вийшли слуги, взялися до роботи. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений.

Не спиться королю. Встав удосвіта, вийшов на гайок і оторопів: нема в дворі дуба, тільки яма глибока, а стоять край ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти.

– Ось, – каже козак Мамарига, – давно вже все зроблено!

– Справді, зроблено, – каже король. – Бери тепер за себе мою дочку!

Взялися весілля гуляти. Відписує король півкоролівства Мамаризі.

– Що мені півкоролівства?! – каже козак. – Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає на коня і жінку саджає. Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Спустилися вони на камінь серед моря відпочити.

Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.

– Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й не бачила.

Напилися, наїлися. Полягали тоді спати. Мамарига заснув міцно, а королівна тишком-нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гивера.

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться – нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать. Узув чоботи Мамарига та й пішов поверх води.

Ішов, ішов аж дві доби, перейшов через море. Схотілося йому їсти. Вирвав козак Мамарига ягідку з вишневого куша, кинув у рот – і виріс у нього на голові величезний ріг. Кинув другу – виріс другий ріг.

Коли дивиться – стоїть другий кущ. Вирвав з того куща ягідку, з'їв – і спав один ріг, другу з'їв – і другий ріг спав.

Нарвав він тоді ягід із того й другого куща та й пішов у королівство, де була його жінка. Сяк-так перебрався, щоб не пізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає:

– По ягоди!

Королівна почула, посилає служницю:

– Купи мені тих ягід!

Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався.

От бере королівна ягідку й кидає у рот та відразу й другу – і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула – та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.

– Не може того бути, – каже король, – щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Взяв та вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й у нього роги виросли!

Злякався король, розгнівався. Що ж тепер робити? Скликав лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Подивились-подивились ті – нічого не зроблять, не спадають роги! Королівна плаче, король лютує, а народ глузує: "Нащо нам король із рогами?"

Приходить козак Мамарига до короля.

– Добрий день, тестеньку! Може, я вам допоможу?

– Ой зятеньку, допоможи! – каже король. – Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

– Гаразд! – каже Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король – вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

– Пожалій мене, дай ягідку! Торбинки твої в спальні на гвіздку висять. Врятуй мене – не буду тебе кидати до віку вічного!

Тут Мамарига бере ягідку і кидає їй у рот – враз один ріг спав. Вкинув другу – другий ріг спав. І стала королівна така, як була.

Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.